Вона підійшла до мене і просто спитала:
- Вибачте, це не ви залишили тут випадково сумочку? Невелику. Шкіряну. Документи, гроші...
Я придивився до неї. Нічого особливого, окрім очей. В них надійно ховався смуток.
– Ні. Я втрачав у своєму житті лише блукаючий вітер. Перегони, місії, круїзи за непотрібом...ні, сумочку напевно втратив той хлопець, що сидів за столиком біля вікна. Напевно, він був стурбований тим, що відбувається на вулиці. Дощ, босоногі дівчата-емо в калюжах, екскурсійні автобуси. Турист з якоїсь дрімучої Швеції.
Дівчина посміхнулася кінчиками губ.
- Так... я, мабуть, залишу сумочку в барі. Вони потім йому повернуть... Ви пили сьогодні каву? Можна сісти за ваш столик? Ви знаєте, я люблю Веласкеса. Що?.. Це такий митець. Тут колись творив. В галереї можете переглянути. Так.. Можу вам показати... Бармен, будь ласка кави і... хлюпніть трохи коньяку...
.................................................. .......
Я провів десять чудових діб у номері. Не бачив гір, заток, лиманів, якихось старих палаців, веж і картин Веласкеса, проте занадто легко розлучився з двадцятьма тисячами європейських грошей. Чи шкодую я? Мабуть, ні. Адже дівчина так добре зналася на мистецтві.
Коли я прощався з нею, в її очах вже не було смутку.
