Вірити в Добро - здається, всі люди в нього вірять і сподіваються на краще. А як же інакше? Віра, наче вогник, що жевріє на самому дні серця та душі. Ми плекаємо її з надією, що все так погано та сумно не буде...
Вулички Праги сьогодні надзвичайно тихі та безлюдні. Як для шумної метрополії, звиклої до незчисленної юрби туристів, вони виглядають досить таки незвично, і навіть трішки фантастично. І це все тому, що зараз час Адвенту - вечори у провулках тихі, туристів майже не видно, та і кожен з пражан тепер готується до Різдва: треба ж нарешті вирішити накопичені протягом року проблеми, підвести підсумки успіхів та неуспіхів за цілий рік, помиритися з рідними та близькими, встигнути закупити все потрібне для святкування (подарунки, смаколики для святкового столу, ялинку тощо), напекти печива, прибрати та прикрасити оселю тощо. Словом, турбот вистачає. А щоб отак тинятися по вулицях цими грудневими вечорами? Ні в кого, як видно, для цього немає ні часу, ні бажання.
Сутінки впали на місто так раптово, наче хтось у небі вчинив "black out" - ліхтар сонця згаснув, щойно стрілки астрономічного годинника на Старомєстській вежі перестрибнули за півчетверту. Головна ялинка на площі розсвітилася та замиготіла всіма барвами, правда, цього року серед барв гірлянд найвиразнішою є блакитна. Світло на тлі сутінкових куліс, наче гобелену, витканого зі сірих, з великими очима-вікнами і пащами-брамами привидів середньовічних будов та Тинського храму, заворожує. Бетлем* з витесаними дерев´яними фігурками Ісусика у яслах, Діви Марії, янгола, пастушків, трьох царів та тваринок, що символізує таїнство приходу Сина Божого на світ понад дві тисячі літ тому десь у далекому Вифлеємі, теж ледь-ледь мерехтить ліхтариками та свічечками. Навколо ялинки та Бетлему, наче у хороводі, скупчилися у декілька рядків-вуличок хатки-крамнички. Неподалік - павільон із живими осликом, овечками, кониками-поні та козами. Зі всіх цих казкових, ніби справді "хатинок з цукру", лине аромат печених каштанів, кориці, сушених екзотичних фруктів, горішків, смажених млинців, глінтвейну, медовини, рому та інших "міцніших" напитків, що мають зігрівати не лише тіло, а й створювати у душі відповідний святковий настрій. І як же без вудженого м´яса, ковбасок, сардельок та диму з вогнища з-під імпровізованих печей? Bся ця суміш запахів так і лоскоче у носі, зваблюючи до скоштування хоча б солодкого млинця з вершками-ваніллю-корицею, чи то каштанів, і запити цю смачноту запашною медовиною... От лише снігу цьогоріч для справжнього, передсвяткового відчуття бракує.
Наближається шоста година: у Тинському храмі зараз розпочнеться вечірня адвентна месса.
...Стою у храмі і вслухаюся y звуки органу, що виринають звідкись з-за спини, пролітають над моєю головою і зринають увись, наче намагаються вирватися з-під готичного склепіння, що нараховує більш як 600 років, і, здається, полинуть кудись високо-високо: аж за межі костьолу, площі, і кружлятимуть отак, наче голуби, над цілим містом, що зі своїми історичними будовами різних архітектурних стилів виглядає з висоти пташиного польoту наче іграшкова паперовa модель. Усе внизу, що миготить тисячами вогниками - це справді місто, яке напророчила княгиня Лібуше**. І це місто - ніби справжній фантастичний, таємничий, зачарований град з казок та старовинних легенд...
Під час хоралу та монотонних слів священника, що наслідують після співу, відчуваю, як крізь мерехтіння свіч та позолоту барокового вівтаря мої очі застилає напівпрозорий серпанок - думки помандрували кудись у той далекий край дитинства, де я вперше себе відчула у храмі Божім і де я вперше (це вже тепер знаю) відчула присутність храму Божого у серці.
Древня дерев´яна церковка зі стaрeзними липами навколо, неподалік - старий сільський цвинтар, старіша половина котрого сховалася в тіні соснового приліска, трохи далі - хвилі пагорбів з луками та густими сосново-буковими лісами. Гамірна дітвора бігає навколо церковки та бавиться у "лови", чи на подвір´ї - у "сліпого кота". Я стою на колінах позаду своєї тітки, та, склавши свої дитячі долоньки докупи, роздивляюся: іконостас, фрески на стінах із зображеннями святих мучеників та інших персонажів зі Святого Письма (тоді я ще не знала, що це за люди і що означають ці алегоричні образи - знала лише, що всі вони - "Бозі"), масивні підсвічники, що стоять, мов охоронці, обабіч арки з вівтарем, і не вслухаюся у слова святого отця, бо знадвору до мене долинає сміх та гамір дітлахів. Страшенно хочеться поміж них. Слухняно відчекавши на слушний момент, коли тітка, вся поглинута трансом, вимовляє "Отче Наш", я даю дьору...
Або ось ще таке. Літній, сонячний день. Піщаною дорогою через хутір з пестливою назвою Брідок ми повертаємося з церкви. Натрапляємо на джерельце, отаке придорожнє, що навколо нього рясніють "жаб´ячі очка"***, і з котрого у кам´яну ринву дзюркотить неймовірної кришталевості вода - яка ж вона смачна у цей спекотний день! Трохи згодом - клунок-плахта, що вмить перетворюється на чарівну скатертинку під час обіду на галявині узлісся (бо додому ще далеченько - декілька кілометрів); терпкий запах свіжої після покосу трави та ще суниці, що ми їх назбирали у лісі та нанизали на стебло травинки...
Так, все це було давно-давно, але фрагменти цього минулого життя інколи ще виринають з пам´яті і постають перед очима з такою яскравістю та інтенсивнітю, що, наче спалахи, освітлюють все до найменшої дрібнички...
Звуки органу мене знову повертають до реальності: я тут, в празькому костьолі, слухаю вечірню мессу, котра має нагадувати людям, що зараз час спокою і душевного миру, час очікування зродження нового життя і приходу сина Божого на землю, час любові, віри та надії в Добро. Я бачу, як крізь серпанок моїх сльозинок з-під склепіння храму зринають перші лапаті сніжинки (чи пір´їнки ?) - їх дедалі більшає і вони перетворюються на справжню, густу хуртовину.. Сон, марення? Нехай... Aле у душі стає якось неймовірно тепло, затишно і світло. Я відчуваю Його, Добра присутність. Я вірю...
--------------------------
*Бетлем - 1) в перекладі українською означає Вифлеєм; 2) Вертеп, шопкa.
** Княгиня Лібуше - міфічний персонаж чеських легенд. Вона була дружиною першого чеського князя Пржемисла Орача і наймолодшою дочкою воєводи Крока (теж міфічний персонаж), її старшими сестрами були Казі і Тета. Казі була знахаркою-цілителькою, Тета розмовляла з духами, а Лібуше була ясновидкою. За бажанням свого батька стала княгинею племені чехів. Одного разу вона послала своїх людей, щоб знайшли чоловіка, котрий в долині біля ріки теше поріг з дерева - там, на цьому місці треба поставити град, після чого "постане місто велике, його ж слава зірок торкатися буде" і ім´я цього міста буде Прага.
(Історія про Лібуші та Пржемисла є записана у хроніці Космаса з початку 12 століття).
