…Туди можна було дійти двома шляхами, прямим і кружним. «Прямий» шлях вів берегом Лиману, і цей берег здавався мені бездоганною прямою, а відтак і шлях вважався прямим. Насправді ж та пряма була кривою, вона широко вигиналася, наче англійський бойовий лук, доволі глибоко втискаючись у спадистий берег, проте помітити цей вигин було можливо хіба що з якоїсь височини, а простуючи уздовж води - ні. «Кружну» путь я вигадав знічев’я, невідомо нащо, адже сенсу в такій довгій та для босих ніг безжальній подорожі не було ніякого, та я все одно інколи обирав і «кружний» шлях. Ним спершу треба було дійти аж до самого центру нашого рибальського села, тоді повернути ліворуч і крокувати вулицею аж до берега повз біленькі охайні будівлі крамниць, потім теж біленькі, але менш охайні хатини, а далі серед якихось руїн і розвалин, доки «кружний» шлях не виведе туди ж, куди виводив і «прямий», до Лиману. Тут, на перетині двох моїх шляхів, метрів за п’ятдесят від води, стояв старезний, наскрізь іржавий сейнер, занурений в сірий пісок аж до ватерлінії й так перехняблений на лівий борт, ніби той сейнер і на березі долав круту хвилю.
Я любив той маленький корабель, хоч він і проіржавів до дірок, а ходити його палубою та лазити його трапами було справжнім катуванням: лушпини іржі впивалися в босі ноги та різали їх, а ті порізи довго не загоювалися. А ще той невиправний крен на лівий борт – через нього доводилося пересуватися судном, нахиляючись праворуч, а від того починали боліти кісточки, гомілки та коліна. Все, що можна було відкрутити або відламати від сейнера, вже давно було відкручено та відламано цілими поколіннями сільських хлопчаків; багато чого знищили негода, час та іржа, отже, я успадкував хіба що корпус, шматок металу у формі корабля. Та більшого я й не бажав: сейнер полонив моє серце саме своєю формою, що нагадувала криголам. А та форма навіть за такого невеличкого розміру випромінювала міцність і надійність, а незмінний хвацький нахил на лівий борт, який за десятиліття так і не спромігся перекинути сейнер догори кілем, переконував у надзвичайній стійкості, отже, й в «живучості» судна. Від цих думок в мене теплішало на серці, і я не шкодував часу на походи до сейнера ані «прямим», ані «кружним» шляхом, а той завжди мені відплачував. Варто було видертися на борт, здолати коротенький, в три сходинки трап, опинитися на крихітному містку та подивитися в зеленкувату лиманську далечінь крізь ілюмінатори, в яких давно вже повибивали скло, – і мене негайно підхоплювала та кудись несла моя розбурхана уява. Ми зустрічали конвої в Арктиці, переслідували підводні човни в Карибському морі, змагалися з небаченою рибою на Кубі, огинали мис Горн, зомлівали в тропічних пахощах і болотяних випарах Амазонки, переховували негра Джима із Томом Сойєром, переслідували річних грабіжників із Геком Фінном, сідали на мілини пересохлих австралійських річок-«криків» і переживали чимало інших пригод, про які йшлося в книжках, або тих, що я вигадував сам, стоячи на палубі сейнера та виходячи з обставин, погоди та настрою.
Інші хлопці чомусь не любили сейнер, не ходили до нього, а від мене відмахувалися, коли я запрошував, сміялися та кепкували, завдяки чому корабель повсякчас був у моєму повному, самотньому та щасливому володінні. А я відповідав сейнеру взаємністю: на його палубі я забував геть про все на світі, проте багато міркував про його долю. Хто його збудував, куди він ходив, хто був його капітаном і стерновим, чому він опинився на березі та стоїть отут, усіма покинутий і забутий так, що навіть ім’я його ніхто не пригадає? Так, ім’я сейнера бентежило мене понад усе: те, що кораблі мають не тільки номер, але ще й ім’я, перетворювало їх з предметів на істот, прирівнювало до моряків: корабель – такий самий член команди, як і будь-який моряк… А в мого сейнера імені не було – точніше, було, але ніхто його не знав, або знали не ті, кого я розпитував. А розібрати те слово за ледь помітними рештками літер на опуклій вилиці сейнера я не міг, як не намагався: деякі літери зникли цілком, а ті, що лишилися, вперто не складалися в жодне знайоме слово, проте називати корабель – істоту! – чужим ім’ям було просто неможливо. І я згадував корабель так, як згадують кращого друга, якого не потрібно називати на ім’я, тому що почуття, народжене найменшою згадкою про нього, містить в собі і його ім’я, і все, з ним пов’язане. Така людина в твоєму серці одна-єдина, тому тобі не потрібно імені, аби виокремити її з натовпу. Та як не крути, а ім’я друга тобі відоме, і мало знайдеться інших слів, які ти вимовляєш або вигукуєш з більшим захватом; тому-то я й жадав дізнатися ім’я свого корабля.
Щоразу, діставшись сейнера, я обходив його навколо, оглядав, чи все в порядку, чи не з’явилися які нові пошкодження, а потім надовго завмирав під його носом і водив пальцями по літерам таємничого слова, наче сліпий, але вперті літери не бажали перетворюватися на ім’я. Мої рідні дорослі також його не знали, а чужих я припинив розпитувати після кількох невдалих спроб – вони навіть не розуміли, про який корабель йдеться. Тоді мені було складно звертатися до незнайомців, а надто до дорослих незнайомців, а до того ж ті незнайомці, кого я таки наважився розпитувати, всі виявилися грубуватими жартунами, які піднімали мене на кпини, от і всі досягнення. Тому я безгучно мурмотів позбавлені сенсу слова, намагаючись вгадати одне-єдине правильне слово, обмацував вцілілі літери на борту та подумки благав корабель підказати мені своє ім’я. Та сейнер не відповідав, вгадати мені не щастило, і літери ні в що путнє не складалися, доки в цю справу, нарешті, не втрутився випадок.
Якось я розігрував на сейнері щось за мотивами «П’ятнадцятирічного капітана»; це була не надто вдала ідея, тому що рабам, за цією грою замкненим у трюмі, доводилося заледве не гірше, ніж справжнім, історичним рабам у трюмі судна достеменного работоргівця. Корпус сейнера був забитий піском і черепашками, і у трюмі між прохолодною поверхнею піску та іржавим залізом над ним залишилася доволі вузька щілина, в якій можна було так-сяк пересуватися хіба що рачки. Я раз-у-раз бився головою об метал, а гострі краї черепашок дряпали мої коліна. Ось цим я й займався – лазив у трюмі рачки, бився головою об залізо, сичав від болю та підбивав товаришів до бунту, захоплення корабля, а як пощастить, то й до піратства. Час від часу я забував про свою гру та милувався тонким сонячним промінням, яке проникало в трюм крізь дірки в бортах і пронизувало пітьму під несподіваними кутами, складаючись у примхливий багатовимірний візерунок.
Аж раптом я почув важкі кроки: хтось підійшов до сейнера та зупинився; це була доросла та, напевно, дужа або огрядна людина, тому що під її ногами голосно, наче постріли, репалися черепашки мідій. Ці черепашки, з одного боку чорні та шорсткі, а з іншого – гладенькі, блакитно-перламутрові, цілими купами валялися на березі, проте чомусь мало коли траплялися у воді. Я заборсався в трюмі, намагаючись роздивитися прибульця крізь дірки, але всі вони були замалі, а світло, що струменіло крізь них, сліпило мої очі, що вже звикли до темряви, тому я нічого не побачив, зате ще кілька разів добряче вгатив головою в невидимі у пітьмі металеві виступи. Потім потягнуло тютюновим димом – певно, прибулець запалив цигарку; він випустив стільки диму, що чимало його затягнуло вітерцем крізь дірки в трюм. Я мимоволі вдихнув той дим, закашлявся та пригадав деяку історію, чи то прочитану в книжці, чи то почуту від батька-капітана: в трюмі вітрильника зайнявся вантаж, а вітрильник далеко у відкритому морі, над яким висить неймовірна спека за повного безвітря, і крізь щілини в палубі струменить блакитний димок, а команда без упину ті щілини конопатить у спробах придушити полум’я, що жере корабель зсередини... Я знову закашлявся та вирішив вилізти на палубу, подихати та подивитися, хто це палить під бортом мого корабля, коли раптом незнайомець чітко та урочисто вимовив:
– Арктур! – і під голосний хрускіт черепашок подався геть, тому я, коли виліз на палубу, його не побачив, і годі було знайти його сліди на горбкуватому піску, який був чисто весь вкритий відбитками людських ніг, коров’ячих копит і гусячих лап. Я крутив головою на всі боки – адже сейнер стоїть на пустинному березі, поруч ані деревця, ані кущика, ані очеретів, ані човна або будівлі, які б могли приховати прибульця, де ж він подівся? Та тут я згадав слово, яке той вимовив, і на деякий час забув і про нього, і взагалі про все. Я зістрибнув з палуби на пісок, забив п’яти та, накульгуючи на обидві ноги, пошкандибав до іржавої вилиці сейнера та провів пальцями по ледве помітних літерах, що ніяк не складалися в слово. Арктур! Підходить! «Арктур»! – ось як звався мій корабель!
Так було розв’язано одну загадку, та постала інша. Розгадати її було навіть складніше, а спитати про того чоловіка вже точно було ні в кого. Що я взагалі знав про нього? Дорослий, такий великий, що під його кроками ламаються черепашки, палить міцний тютюн, знає назву старого, врослого в пісок сейнера, – от і все; я уявив, як розпитую односельців, і вони миттю перетворилися на безжальних кепкунів і насмішників, і я відкинув цю думку. Та я не припинив міркувати про таємничого прибульця, так само марно, як раніше про назву мого корабля – а корабель, відновивши своє справжнє ім’я, якого, здається, не знав ніхто, крім мене та того прибульця, зробився ще більше моїм, ніж будь-коли.
Спершу стороннє, ніби зайве «к» в доволі рідкому, проте все ж таки відомому мені імені «Артур», здалося мені помилкою. Та згодом я звик, зайва літера більше не дряпала мені горло, вона міцно зрослася з рештою літер, і я почав вимовляти «Арктур» як заклинання. Його «неправильність» перетворилася на красу – коротке, з двома лиш голосними при аж чотирьох приголосних, воно вміло лунати довго та розложисто та, здавалося, позначало щось велике та світле. Я подумки промовляв «Арктур» і відчував невимовне хвилювання, ніби торкаючись якоїсь таємниці; а то й була таємниця, тому що значення цього слова я не знав і не розумів, але його не могло не бути – безглуздих імен кораблям не дають. Я промовив «Арктур» уголос – і мій корабель відповів мене відчутним поштовхом зогнилої палуби під моїми босими ногами!
Звісно, нічого такого не було, і палуба здригнулася лише тому, що на берег, підстрибуючи на сміховинно високих задніх колесах, викотився синій трактор. Водій заглушив двигун, стрибнув на землю крізь завжди відкриті дверцята та повільно пішов у воду, і йшов так, не зупиняючись і не озираючись, доки вода не досягла йому грудей. Там він ліг на воду, задер неголене підборіддя до неба, розкинув руки та завмер; трактор також стояв нерухомо, і палуба сейнера більше не штовхала мене в п’яти, скільки б разів я не промовляв «Арктур», подумки або вголос…
– Арктур… Арктур… – мурмотів я тим вечором, доки прямував додому, і це ім’я зачарувало мене. Я ніби бачив сон наяву, мені ввижалися якісь напівпрозорі острови, що виростали з рожевих вод під зеленими небесами, палаци та пальми, слони та жирафи, а з-поза низьких хмар раптом виринали напнуті вітрила небачених у наших широтах багатодечних вітрильників… – все це поставало переді мною та зникало, поступаючись новим видінням. Кінець кінцем, я проминув свій поворот, мені довелося повертатися, і додому я дістався, коли споночіло.
Та з видінь і марень, навіяних іменем корабля, вибратися було неможливо. За вечерею дорослі глузували, мовляв, ти собі виделкою око виколеш, але я так і не «прокинувся». І вони почали мене смикати, чи я не захворів. Я натомість запитав у них, що таке «Арктур», та вони слова такого не знали, воно ж якесь ніби неправильне; про корабель такий вони теж не чули, а кораблям, як відомо, безглуздих назв не дають, а ти взагалі правильно почув? Так я й пішов спати ні з чим.
Зазвичай я згадував старий сейнер, коли засинав; думати про нього було приємно, як про будь-яку таємницю, проте думки ці були якимись відстороненими. Я наче читав захопливу книжку, в якій ані слова правди, самі вигадки: цікаво, а закрив книжку – і все вилетіло з голови. Але тепер, коли корабель мав ім’я, все змінилося; це ім’я пов’язувало його з життям навіть міцніше, ніж сталевий корпус, що формою нагадував криголам. Тепер «Арктур» здобув капітана та команду; можливо, ці люди колись мешкали там, де тепер живу я, ходили тим самим піском, купалися та рибалили на нашому Лимані; я гадав про них, а з пітьми виринали спершу розмиті, та дедалі чіткіші та ясніші контури. Високий плечистий капітан у шкіряних чоботях аж до стегон, грубезних брезентових штанях, світло-коричневому светрі та крихітному кашкеті з якірцем набакир. Трійко матросів у важких чоботях, жовтих прорезинених плащах і таких велетенських зюйдвестках, що вони скидалися на сомбреро. Моряки стояли на палубі «Арктура» та про щось гомоніли так спокійно, наче перебували на твердому ґрунті, хоча кораблик витанцьовував на крутих хвилях, ніби норовливий кінь; ось вони помітили мене, перезирнулися та замахали мені руками, йди-но сюди, а капітан показав мені годинник і постукав по ньому вказівним пальцем, мовляв, запізнюєшся, поспішай! Я негайно стрибнув з височенного причалу, міцні руки підхопили мене та поставили на палубу, миттю було віддано кінці, загула машина, «Арктур» окутався сизим димом, нахилився на лівий борт, відвалив від причалу та побіг туди, де в мрячній далечині біліли та пінилися велетенські вали та спалахували блискавки. Море бурхало; «Арктур» то ліз на хвилю, то стрімко котився з неї та заривався носом у воду; що далі ми відходили від берега, то вище здіймалися хвилі, аж доки не стали такими високими, що «Арктур» вже не заривався в них носом, а ніби пірнав у них або й під них. Та йому і команді до цього байдуже: ми з капітаном стоїмо на містку, ілюмінатори та люки щільно задраєно, і жодна краплина води не проникає всередину. Проте мені страшнувато, я ще ніколи не виходив у море в такий шторм і на такому благенькому суденці, я взагалі ще ніколи не виходив у море. І я потай зиркаю на капітана та намагаюся прочитати на його мужньому обличчі бодай якийсь знак, а він помічає мій погляд, куйовдить моє волосся, плескає мене по плечах і підбадьорливо посміхається. Страх зникає, натомість приходить упевненість: нічого не може статися, корабель надійний, а команда знає свою справу. І ми йдемо вперед, ми… ми… ми «штормуємо», пригадую я слівце, а між тим ніч остаточно заснувала небо, моря зовсім не видно, я тільки чую, як воно реве та волає, і в цілому світі тепер лишилися тільки два маленькі вогники, зелений праворуч і червоний ліворуч, які я бачу крізь збурену штормовим вітром воду. І ми йдемо тим самим курсом, уперед, уперед, уперед …
Щойно за вікном заясніло, проспівав наш півень, я підхопився з ліжка та побіг «прямим» шляхом до «Арктура». Тепер я знав дещо про його команду, а ще – про відчайдушно сміливий вихід у нічне штормове море. Ет, якби мій сон тривав трохи довше, я б дізнався, що сталося, та чому корабель стільки років або й десятиліть вростає в пісок на березі. І тепер я поспішав уздовж Лиману та подумки картав нашого півня, який перервав мій сон, і знов і знов повторював «Арктур».
Та чомусь того дня найкоротший «прямий» шлях забрав більше часу, ніж завжди, хоча я мало не біг. Я витягував шию та підстрибував, намагаючись побачити іржаву похилену щоглу, та її все не було. І ось я вже там, де перетиналися мої «прямий» і «кружний» шляхи, де ще вчора стояв «Арктур», занурений в сірий пісок аж до ватерлінії та з креном на лівий борт, а тепер... Я роззирнувся на всі боки. Сейнер пропав.
Навіть того місця, де він стояв, де мала би бути видовжена вирва від його корпусу, тепер не можна було вгадати – навсібіч тягнувся сірий одноманітний пісок, вкритий слідами людей та відбитками коров’ячих копит і гусячих лап, всипаний ракушками мідій – чорних і шорстких з одного боку та блакитно-перламутрових з іншого. Сейнера ніде не було, натомість над водою стояв небачено високий широкоплечий чолов’яга у грубезних шкіряних чоботях аж до стегон, брезентових штанях і брезентовій куртці. З його кучерявої бороди стирчала вигнута люлька, він раз-у-раз огортався синім димом, аж зникав за ним, та вдивлявся туди, де ясніла тоненька та яскрава, ніби ртуттю проведена лінія обрію. Він почув мої кроки та озирнувся через плече, і я чомусь збагнув, що цей дядько не зухвалий насмішник, не кепкуватиме, тож його, мабуть, можна розпитати.
– А де… «Арктур»? – запитав я несміливо.
– Онде там! – відповів він і вказав чубуком люльки у осяйну просторінь над Лиманом. – Трохи нижче Великого Воза та ліворуч від Гончаків! – і він заходився тицяти чубуком в ясне ранкове небо, ніби в розкритий астрономічний атлас, і називати зірки:
– Дивись: ось Алькаїд, тут Серце Карла, там Мірак, он Муфрід, а онде – він, альфа Волопаса, твій Арктур… Онде! Ще досі видко! – він доброзичливо плеснув мене по плечу та подався геть таким сягнистим кроком, що як я за ним не біг, а наздогнати не зміг…
Арктур – так звався мій корабель, і так зветься найяскравіша зірка в сузір’ї Волопаса.
