..З подивом усвідомлюю, що мій лет триває вже добу. Проте це ще не стільки, скільки триває шлях лодії, що зараз внизу піді мною. Човен йде сюди морем і ріками майже тиждень. А мені на лет знадобився день. Один довгий космічний день. Дивне відчуття часу тепер геть інше, ще дивніше, хаотичніше і заодно конденсованіше - все ніби перемішалося і злилося в одне ціле, ще дужче застрягло в міжчассі тисячоліть і плине однією згущеною масою по одній часовій осі. Лякаюся. Раптом розумію, що час має свою відправну точку, свій початковий відлік і що він тут, на Землі, летить як стріла - прямо й стрімко. Лінеарний час. Одновекторний. Незворотній. Летить. І чим ближче до горизонту подій, тим стрімкіша, ракетніша його швидкість. І щойно він туди долетить - зникне за тим горизонтом подій назавжди. Як у чорній дірі. Старт - фініш. Швидкий час. Втім, ЗАРАЗ, на межі першого й другого тисячоліть, він на Землі - ще лише стріла. Вже набагато пізніше, аж через майже десять століть стріла переросте у ракету, незрівнянно прудкішу і небезпечнішу. Після того, як людство винайде реактивний двигун, а з ним і ракети, час прискориться, стане шаленим і його завше не вистачатиме. Всім на цім світі, зокрема Життям і Смертю, в таких реактивно-ракетних умовах керуватимуть лише миті, лічені мікросекунди, і, можливо, ще менші часові одиниці.
Лінеарний час. Лінеарне літочислення. Час на уявній осі відліку вже непримиренно розділено епохальним "Великим Каньйоном" чи точніше - глибочезною "Маріанською западиною" на час від´ємний - той, що до початку нової ери, тобто ДО Різдва Христового, і на час додатний, час нової ери, що ПІСЛЯ Різдва Христового.* А чому ті часи непримиренні? Бо початковим відліком для кардинально зміненого людського світоуявлення та космології стала умовна точка "нуль" чи то пак новий "старт" - народження Христа. Разом з поступовим та невпинним розповсюдженням віри в Хрест, яка поширювалася з Півдня на Північ та зі Сходу на Захід, людство почало усвідомлювати, що всі події мають свою послідовну хронологію та історію, що все це в сукупності створює історичну перспективу, на тлі якої з подій минулих можна відгадувати і навіть планувати події майбутні - словом, окремі події, життя й уся історія рухаються лише вперед. З тих пір час сприймається як безперервна незворотність (все, що робиться зараз, матиме свої незворотні наслідки в майбутньому, при чому ж це "зараз" триває постійно/континуально і оте "зараз" є водночас безперервним наслідком минулого - себто все має свою прапричину й пранаслідок). На цьому світі тільки час диктує всьому свою волю: кінець кожній істоті, речі, явищу, події. Тому лише час є імперативом фінальності та таким же безкомпромісним велінням необхідності берегти його. Бо всьому свій час. Бо час не обійдеш, не обдуриш. Він - жорстокий і справедливий, як сама Смерть. Відколи люди зрозуміли, що час рухається по прямій, відтоді він постійно й закономірно щодо своєї лінеарності ділиться, розщеплюється, дробиться і кришиться: супереони діляться на еони, еони - на ери, ери - на епохи/віки/доби, епохи - на тисячоліття і далі поділ йде на століття, десятиліття, роки, місяці, дні, години аж на миті, які пізніше з появою механічного годинника стануть хвилинами та секундами, а ті в свою чергу пізніше розпорошаться аж на октосекунди чи ще далі на "величини", чию мікро- чи нано-скопічність людський розум навіть не те, що відчути, але й уявити не зможе. І з кожною такою мікро- чи нано-секундою стається накопичення часу - і він випрямляється, видовжується і прямує до свого кінця.
Але ТЕПЕР.. Тепер в місцинах, що піді мною, ЧАС - це ніяка не стріла. Цей ЧАС - це ще вічна, циклічна ріка, що плине й обертається по кругу, як змія у кільці чи дракон Уроборос* чи Хронос* - без початку й кінця, це круговий плин світла сонячного колообігу, це магічний коловорот зоряного неба довкола Полярної зорі, це спіральний рух галактичних рамен Молочного шляху довкруж свого центра гравітації - гігантської, надпотужної чорної діри. Це вічний цикл Смерті й нового Народження. Коло у колі. Коло по колу. Коло за колом.. Проте й тутешній люд незабаром перестане вірити у чарівний круговорот Часу - його джерело, що витікає з міфів, легенд та вірувань в політеїстичність, в мультиуніверсальність принципів існування всього сущого, як явного, так і невидимого, скоро висохне. І відомим приводом для того стане нова віра в єдиного Бога, символізованого тріадою - Святою Трійцею як Богом Отцем, Сином і Духом Святим - себто віра в Хрест, де все суще - явне й таємне - перехрещується і зводиться до Однієї Точки - Сингулярності - Одного Бога як Першопочатку нашого Всесвіту. Відтак станеться і перейняття місцевим людом вже усвідомленої іншими людьми в інших краях історичної перспективи всіх подій, часові рамки якої окреслило Святе Письмо: якщо був Початок, буде і Кінець. Кінець самого Часу. А кінець Часу - це і кінець нашого Світу..
..І от я, котра тепер застрягла у "підвішеному стані" між першим і другим тисячоліттям і зависаю отак над посумнілою звечорілою землею, по якій ще ходять мої далекі пращури, ТЕПЕР розумію, що поки своїм мисленням повністю не звільнюся від уявлень і знань, засвоєних протягом свого сучасного життя, котре втиснулося між тисячоліття друге і третє; поки цілком не відірвуся від людського усталеного сприйняття/концепції лінеарності часу; поки не розплутаюся і не відв´яжуся від емоцій, які супроводжують мене від моєї появи на цьому світі і які були відточені краєвидом землі, де мені було суджено народитися і зростати; допоки ще грузну в земному леті часу і на мене ще впливають земні фізичні явища - земна сила тяжіння та земний електромагнетизм, які зараз тримають мене у часопросторовому коридорі вждовж рік тієї частини Європи, над якою лечу вже весь цей довгий космічний день - доти ще кружлятиму у Міжчассі. І вирватися у Безчасся чи точніше - у Позачасся - у Вічність - не зможу. Може, тому мене ось ця земна гравітація (у буквальному й переносному сенсі) чи, можливо, зовсім інша, якась досі невідома й незбагненна сила не відпускає далі? Може, саме тому вона мене ще затримує тут, над злиттям двох невеликих, здавалося б зовсім непримітних з позахмарної вишини рік: Полтвою і Думницею? Аби я побачила ВСЕ таким, яким воно є насправді? Але я тепер не у позахмар´ї, аби могла видіти оте ВСЕ чітко, багатогранно й обширно, як це бачать з Космосу дослідницькі чи шпигунські супутники. Зараз я зависаю прямо над тими ріками і дивлюся широко розплющеними очима на лодію під собою, що проходить повз гирло меншої річки і з плюскотом притуляється боком до лівого, північного берега Полтви - саме в місці, де її течія повільніша і спокійніша і над якою поодиноко пишніють старі кремезні верби. А з північного-заходу Думницею, майже схованою у зарослях, пливе і раз у раз вигулькує з-поміж пишних вербових та осикових крон вервечка менших човнів, що вміють спритно пропливати вузькими й мілкими річками-потоками і долати різні їхні круті закрути.. І там, в тій стороні, звідкіля притікає ця річка, хилиться до обрію велична й яскрава Сунна-Соль..
14.
..Ось човни вже підпливають до гирла Думниці, причалюють неподалік. Ще за якусь мить човнярі вискакують на сушу і поспішають через клин міжріччя до дракара. Деякі люди на ньому вже встигли запустити в річний мул якір, висунути через борт дерев´яну дошку-місток і вийти на пологий трав´яний берег, аби задля закріплення та впевненості, що течія не віднесе лодію від берега, прив´язати її ще й до однієї з могутніх верб. І лише після того ті люди разом з човнярами почнуть під жваві викрики вантажити з дракара різні скрині, бочки і мішки у човни.
Опускаюся нижче, хочу розгледіти людей ближче. Здебільшого це - чоловіки, їх багато. Всі - високі, статні, вбрані у військове: на комусь з них переливається, як риб´яча луска, кольчуга, поверх якої спливає хутряна чи вовняна накидка, а хтось замість кольчуги захищений нагрудником з міцної бичачої шкіри, теж прикритим накидкою. І всі до одного - озброєні - хто мечами, схованими у піхвах, а хто сокирами, причіпленими до шкіряних широких ремнів. Серед тих чоловіків зауважую лише декілька молодих жінок, що ще сидять на лавах на палубі, і з подивом роззираються, куди це вони потрапили. В однієї з них на колінах - дитина - хлопчик, років так чотирьох-п´ятьох, не більше. Та щойно лодія перестає дико хилитатися, жінки, про щось швидко перемовившися, встають і прямують до містка. Бачу, що всі вони у барвистих шатах, з-під яких визирають білі чи кольорові рукави сорочок з вишитими чи обшитими тасьмою манжетами, на плечах - теж хутряні чи сукняні плащі-накидки, до поясів прикріплені келихи-роги та чохли з ножами, а коштовні прикраси так і виблискують під промінням вечірньої Сунни-Соль. Відразу видно, що то причалила лодія зі заможними людьми, котрі є водночас вояками й купцями. Онде одна із жінок - смаглява й чорнява - надто яскрава й незвичайна серед її світлокосих супутниць - останньою зі всіх прибулих підводиться зі сидіння і, обачливо переступаючи через лави для гребців, несе на руках золотокучерого хлопчика. Хлопчик дещо насторожено розглядається, але не плаче - лише обвиває ручками шию жінки і щільніше притискається до неї. І щойно вона намагається ступити на місток, як до неї по нім підбігає один з вояків - бородань у червоній сорочці та кольчузі - щось промовляє до жінки, обережно перехоплює хлоп´я, однією рукою пригортає його до грудей, потому подає жінці вільну руку і вони сходять на берег. В тій білявій дитині впізнаю сина черниці з-над фйорду, а у бородатому воякові - її колишнього чоловіка. Тут, в західному прикордонні Гардаріки цей чоловік вже не вперше: ще тоді, коли зводилася нова митна застава на перехресті торгових шляхів з Праги до Києва та зі Східного до Руського морів, навіть вже встиг дещо обжитися. І тепер він сюди повертається знову. І цього разу вже не лише у супроводі своїх дружинників-побратимів..
Далі я бачу, як декілька чоловіків разом з жінками та дитиною розміщаються у малих човнах. І вся ця вервечка човнів - і тих, що наповнені лише людьми, і тих, що тільки з набраним товаром - тихо відпливає по Думниці. А дракар з рештою посадки, що повернулася на палубу, поволі відчалює, набирає швидкість і пливе за течією Полтви. І я знаю, що та лодія знову курсує до Східного моря, знов у зворотньому порядку повторить усі ті змієподібні меандри, якими допливла аж сюди. Можливо, колись ця лодія сюди повернеться і продовжить свій шлях вже в іншому, південному напрямку. Адже від верхів´я Західного Бугу до більш-менш сплавної річки Стрипи треба буде здолати невелику, проте важку відстань, і все це по суші, коли статні мореплавці перетягуватимуть лодію по колодах, допоки вона не торкнеться глибшої води і не зможе плисти аж до повноводого Дністра, який, набравшися сили з гірських потоків, помеандрує і своєю течією швидко понесе дракар аж до Руського моря.. Та зараз мене хвилює караван човнів і я спостерігаю, як він пливе Думницею. Пізніше, я знаю, він заверне у річку Капелівку, що вливається в Думницю з південного заходу, і попливе ще якийсь час по тій річці, допоки не допливе до розлогого озера, над яким вже розпростерлися густі вершки вечірнього туману. І далі, перетнувши по гладіні глибоке свічадо та майже непроникну імлу, одночасно з настанням сутінків причалить вся ця флотилія до піщаного берега, де під шатром соснового лісу прибульці розкинуть табір, розведуть вогнища, приготують у казанках рибну юшку, спечуть на вогні м´ясо та рибу, розділять між собою хліб і, зморені від довгої подорожі, заночують, підістлавши під себе рядна та хутра. І горітимуть ті вогнища під пильним оком сторожі, яка дбатиме про них, аби не згасли, та охоронятимуть вартові спокійний сон мандрівників від зайд чи голодних вовчих зграй аж до самого світання. І я знаю, знову дуже добре знаю, що буде з тими людьми далі. Бо голуби, випущені заздалегідь з лодії, таки долетіли до місця свого призначення і вишитими рунами на стрічках, прив´язаних до лапок, сповістили про прибуття з далекого плавання очікуваних мандрівників. А десь перед полуднем до прибульців підійдуть кінські підводи - і хто верхи, а хто сидячи межи товаром на фірах, рушить зі скрипом вздовж річки, що впадає в озеро, на берегах якого мандрівники ночували. І вся ота велика кінна процесія дійде отак проти течії аж до високої кручі, що утворює мис у дугоподібному згині річки Млинівки і над якою розкинулося на високих трьох гребенях розлоге укріплене городище-острог з дерев´яним частоколом..
(далі буде)
(03-11-2022)
----------------------
Примітки:
Різдва Христового* - Різдво Христове - це лише умовна точка "нуль", адже насправді її в літочисленні не було: від´ємне літочислення закінчується роком "мінус один" і відразу починається з року "плюс один".
Уроборос* - древній, можливо, ще древньоєгипетський символ; Уробо́рос, оробо́рос (від грец. ουρά - хвіст і грец. βορά — їжа, харч) — буквально, "той що пожирає (свій) хвіст" - міфологічний світовий змій, що обвиває кільцем Землю, схопивши себе за хвіст. Вважався символом нескінченного відродження, одним із перших символів нескінченності в історії людства, точне походження якого — історичний період і конкретну культуру з певністю встановити неможливо. Також було поширеним його зображення не у вигляді кільця, але у вигляді «вісімки» (∞). Один з символів алхімії. Попри те, що символ має безліч різних значень, найбільш поширене трактування описує його як репрезентацію вічності та нескінченності, а особливо — циклічної природи життя: чергування творення і руйнування, життя та смерті, постійного переродження й загибелі. Символ Уробороса має багату історію використання в релігії, магії, алхімії, міфології та психології. Одним з його аналогів є свастика — обидва цих стародавніх символи означають рух космосу.
Хронос* - у давньогрецькій міфології бог-уособлення абстрактного часу; древні греки його уособлювали з Драконом-Змієм або його зображали як безвусого молодка з великими крильми (можливо, цей образ потім схрестився з юдейськими біблійними образами - янголами смерті, один із яких мав ім´я Шахат, що означає "винищувач", і, можливо, цей образ пізніше перекочував у пізнішу християнську міфологію і Хронос разом з Шахатом зображувався як Янгол Смерті); в пізньому середньовіччі Хронос почав зображатися як старець з косою в руках та пісочним годинником, який після пересипу останньої піщинки можна знову перевертати безліч разів без початку й кінця, власне, в ті часи таким чином перетекла язичницька уява про циклічність часу, у якого хоч і є кінцевий момент, але він відразу відновлюється.
