уривок з мого роману "Дівчина і місто"
___
— Ну шо ти, все сумуєш?
Михайлина саме читала Кідрука в залі, коли почула біля гардеробу знайомий голос. Люда, хутко знявши плаща і, не звертаючи жодної уваги на віднедавна єдину власницю квартири, звично зникла у ванній, де вже за мить хазяйновито порпалась у шафці. Михайлина лише очима її провела і відразу повернулась до читання. За вікном стояв сльотавий вечір середини жовтня, дощ нарешті припинився, лише вітер шумів у віттях дерев у скверику неподалік.
— Ой, Мішаня, а де в нас фен? — знову крикнула Люда з-за напіввідчинених дверей ванної, а потім мовила тихіше. — А, ти його на шафку поклала… У мене для тебе така новина, ти просто закачаєшся!
Михайлина відклала книгу і крикнула до ванної, але замість відповіді почула гул фену. Люда вийшла лише хвилин через п'ять.
— Погода просто жуть, осінь, шоб вона скисла... — промуркотіла подруга, витираючи рушником розчервоніле в теплі лице.
— Люд... — несміливо озвалась Михайлина.
— А я, дура, знову зонтік в метро забула! — не вгавала з-під рушника подруга. — Уявляєш, другий за місяць...
— Люд... — уже гучніше мовила Михайлина. — Ти б не брала того рушника…
— Чого? — запитала Люда і завмерла, передчуваючи щось недобре.
— Ігор ним вчора сраку витирав, — сказала Михайлина. — І позавчора також.
— Беее! — вигукнула Люда, сплюнула і рушник полетів за диван. — Тьфу, гидота. Братець у тебе з прибабахом! А ти не могла раніше сказати?
Михайлина не втрималась і розреготалась. Люда спочатку трошки почервоніла, а потім і собі засміялась своїм фірмовим рохкаючим сміхом. Потім сказала:
— Я чого пришла... Ти, Мішка, у нас сирота казанська ще та. Я знаю, як тобі важко з матір'ю було, як вона тебе доставала, не сахар, канєшно, хотя сама живеш, я оно тоже со своїми собачусь, як в село приїжджаю… Кароч, дивись.
І Люда сходила до гардеробу, де висів її плащ, і повернулась зі смартфоном. Розблокуваши пристрій, мовила:
— Учора шукала собі таймер нормальний, я ж третій раз за місяць на дієту сідаю, і ось у плеймаркеті наткнулась. Саме для тєб’я. Во! — і Люда повернула телефон екраном до подруги.
— "Є-батя", — прочитала Михайлина. — Госпаді, що це?
— А це, подруга, твій білєт у щастя! — гордо сказала Люда. — Цей додаток дозволяє знайти батька!
— Мій же пропав аж у 2004-му, — сумно озвалась Михайлина. — Я не знаю, чи він живий взагалі….
— Успокойся і не крутись під клієнтом! — відрубала своєю фірмовою примовкою подруга. — Нічого страшного!
І Люда піднесла смарфтон ближче.
— Диви, тридцять тисяч завантажень. Це ж про щось та і свідєтєльствуєт! Цих «Є-бать» встановлюють, значить, працює.
— Єба..? — почала Михайлина і відразу запнулась. — Ну і назва…
— Та то фігня! — радо вигукнула подруга. — Але люди кажуть, що це реально працює.
— Які люди?
І Люда почала гортати коментарі під додатком, шукаючи відгуки з усіма зірками.
— Диви-диви… — озвалась вона за мить, не припиняючи скролити. — «Мій батько вийшов за хлібом у 1995-му. З того часу ні батька, ні хліба».
— Та ну, Люд, це якийсь троль, сидить там розважається від нічого робити! — обурилась Михайлина.
— Харашо. Ну а ось: «Цей додаток працює на 100%. Моя сестра нарешті знайшла повноцінну сім’ю, і це через скільки років! Радує те, що додаток безплатний і без реклами. Завантажуйте, бо «Є-батя» — гармонія і порядок».
— А це якась рекламна заказуха, — озвалась Михайлина.
— Тобі не вгодиш… — буркнула Люда, не відриваючись від екрану. — Так, далі: «Чудова програмка, яка точно допоможе вам знайти рідну душу. Мій брат, уже дорослий, випадково завантажив цей додаток і, хто би міг подумати, все вдалось! На нього вийшли лікарі, його тато весь цей час знаходився в лікарні, де йому намагались повернути втрачену пам’ять після в’язниці. Хто би міг подумати, що падіння зі сходів може привести до такого! Тому рекомендую. Радує, що програма безкоштовна, і немає цих рекламних роликів…»
— Це вже краще, але щось тут також… — спробувала сказати Михайлина, але подруга навіть голови не підвела.
— «Круто, все працює, дякую», — читала Люда далі. — «Супер». «Ну норм».
— Ладно! — важко зітхнула Михайлина, беручи свій смартфон. — Тільки ради тебе.
Люда аж заплескала в долоні, ледь підстрибуючи. Михайлина тим часом уже завантажила додаток.
— Ну, і шо це? — запитала Люда, мало не торкаючись носом дисплею смартфону.
— Вимагає авторизуватись. Вхід тільки через «Приват 24».
— Давай! — скомандувала подруга.
Михайлина ще раз зітхнула, але натиснула «Виконати вхід». На мить вигулькнув банківський додаток, який відразу ж закрився, а сам телефон миттєво завис. Дівчина кілька хвилин тицяла в мертвий екран, потім натиснула на кнопку перезавантаження і їй подзвонили.
— Хто це був? — обережно спитала Люда, коли Михайлина завершила дзвінок.
— З банку… — глухо мовила дівчина. — Заблокували картку. Сказали, що помітили на ній підозрілу активність. Завтра треба йти, виясняти.
— Ой… — тільки і вимовила Люда.
Хвилин п’ять обидві дівчини сиділи в повній тиші, кожна думаючи про щось своє.
— Знаєш, це, канєшно, погано… — нарешті порушила мовчанку Люда. — Але це життя, Міша, буває і таке! Не треба здаватись!
— Хай уже завтра… — втомлено сказала Михайлина.
— Та канєшно завтра! — бадьоро мовила подруга. — А зараз давай стрес згонимо, піци закажемо чи шо?
— У мене ж картка заблокована! — сказала Михайлина, вгадуючи хід думок.
— А, точно… — розчаровано протягнула Люда. — А в мене той… Ну немає… Тоєсть єсть, але мені ще комуналку платити… На новій хаті деруть як нє в сєбя…
І подруга опустила очі, знічев’я смикаючи нитку зі светра, продовжуючи похнюплено белькотіти щось собі під ніс. Вигляд у неї був такий нещасний, що Михайлина не втрималась, кинулась її в обійми і розплакалась. Люда якусь хвильку сиділа як вкопана, а потім і собі почала шмигати носом. А за вікном тим часом знову пустився дощ.
