Він скрушно зітхнув і кинувся – в рухах його відчувалася пристрасть цього слова гідна – на землю під дубом. Йому подобалось, з-під швидкоплинності літа, під собою відчути хребет землі; бо за хребет брав тверде дубове коріння; або ж, картинка змінялась картинкою; було воно спиною скакуна, на якім він мчав верхи, чи корабельною палубою, що переверталась – та будь-чим насправді, що було би твердим, тому що мав необхідність до чогось пристати розбурханим серцем, тим серцем, що поривало, серцем, в якому любовні і пряні вітри кожний вечір здіймались приблизно у час, коли він виходив гуляти. До дуба притисся він серцем і поки лежав так, збудження в ньому й довкола потроху влягалось; маленькі листочки завмерли, олень спинився; застигли бліді літні хмари; всі його члени на землі обважніли; і таким нерухомим він був, що поволі ступив ближче олень, граки закружляли, пірнали і ковзали повз ластівки, і так проносились бабки, ніби любовні пориви й родючість літнього вечора сплелись над ним в павутину.
За годину чи близько того – сонце швидко спадало, білі хмари почервоніли, узгір’я стали бузковими, ліси фіолетові, чорними доли – заграла сурма. Орландо скочив на ноги. Пронизливий звук походив з долини. Він ішов від темної цятки внизу; тугої, покресленої; як лабіринт; чи як місто, оточене стінами; звук ішов із середини його дому в долині, який, мить тому темний, навіть як він дивився і єдина сурма двоїла себе і троїла гучнішими звуками, втратив усю чорноту і тепер світився вогнями. Одні вогні були крихітні і метушливі, наче слуги на виклик неслись коридорами; інші яскраві і пишні, ніби сяли в порожніх бенкетових залах, готових прийняти відсутніх гостей; ще інші пірнали і коливались, злітали і падали, як у руках цілого натовпу слуг, що угинався, ставав на коліна, струнчився і вводив із урочистістю чергову із Принцес, що зсідала з карети. Екіпажі рухались в двір і назад. Коні трясли плюмажами. Прибула Королева
Орландо вже не дивився. Він мчався схилом униз. Влетів в хвіртку. Здолав гвинтові сходи. Забіг до кімнати. Його панчохи полетіли в один кут, шкіряний колет в інший. Хлюпнув води на лице. Вичистив руки. Нігті обрізав. За допомогою тільки люстерка в шість дюймів і пари свічок дав раду малиновим бриджам, ускочив в мереживний комір, колет із тафти, і боти з розетами кожна завбільшки з махрову жоржину, усе менш, ніж за десять хвилин за годинником з вежі. Він був готовий. Весь цвів рум’янцем. Був схвильований, І шалено спізнявся.
Зрізаючи кут тут і там, як тільки міг, він пробирався лабіринтом покоїв і східців до бенкетної зали, в п’яти акрах по інший бік дому. Але на півшляху, в тій половині, де розміщалися слуги, спинився. Двері в покої місіс Стюклі були прочинені – її не було, вона, безсумнівно, з усіма своїми ключами служила цей час господині. Але там, з кухлем пива, перед собою поклавши папір, за столом для прислуги сидів товстуватий добродій потертого виду, з коміром трохи не свіжим, і в брунатнім дешевім убранні. В руці мав перо, але не писав. Здавалось, він обертав одну думку в голові так і сяк, туди і назад, поки не дасть їй розгін або не вкладе у довершену форму. Очі його, кулясті і димчасті, як зелене в узорах каміння, застигли. Він не бачив Орландо. Як перед тим не спішив, зараз Орландо укляк. Це ж поет? Він пише поеми? «Розкажіть мені», хотів він сказати, «про все на цім світі» – тому що мав фантастичні, чудні і абсурдні уявлення про поетів і про поезію – але що сказати людині, яка тебе зовсім не видить, зате озирає сатирів і огрів і, можливо, морські глибочині. Тож Орландо стояв заворожений, поки чоловік крутив перо так і сяк, і вдивлявся мрійливо, тоді, дуже швидко, вписав з пів десятка рядків, і звів погляд. На що Орландо, охоплений сором’язливістю, кинувся пріч і добіг бенкетної зали саме вчас, аби впасти навколішки і, в замішанні повісивши голову, подати трояндову воду у чаші самій Королеві.
Таке його опосіло сум’яття, що він лише бачив унизані перснями руки в воді; але й того було досить. Ось, незабутня рука; тонка, із довгими пальцями, завжди накругло зігнутими, наче тримала державу чи скіпетр; неспокійна, зла, хвороблива рука; також рука владна; рука, якій вистачало піднятись, щоб голова полетіла; рука, яку, він здогадувався, направляло постаріле тіло, що пахло як шафа, в якій тримають хутра у камфорі; тіло, що все ж загорталось в добірну парчу з коштовним камінням; і завжди трималося прямо, швидше за все, через болі у попереку; і що не здригалось ніколи, стиснуте тлумом страхів; очі у Королеви були блідо-жовті. Він усе це відчув, коли об'ємисті персні сяйнули в воді і щось лягло йому на волосся – через що, мабуть, і не бачив того, що напевно б побачити прагнув історик. І, по правді, розум його був у вирі таких противенств – ніч і сяйво свічок, нужденний поет і Королева, завмерлі поля і лопіт прислуги – що розгледіти він і справді нічого не міг; або тільки руку.
Королеві натомість видна була голова. Але, якщо з однієї руки можна вивести тіло, і з нього повноту усіх рис, похмурість, відвагу, вразливість і страх Королеви, то вид голови унизу промовляв нітрохи не згірше в висоту маєстату до пані, очі якої, як довіряти вощаним фігурам в Абатстві, були завжди відкриті навшир. Це витке і довге волосся, й ця перед нею в шанобі схилена ниць голова, свідчили про найкрасивіші ноги, на які будь-коли юний шляхтич спинався; і про фіалкові очі; і серце із золота; і вірність і чоловічу чарівність – всі ті якості, що їх постаріла жінка любила тим більш, що вони її бігли. Тому що вона одцвітала, шерхла й згиналась завчасно. Звук гармати завжди стояв їй у вухах. Скрізь вона убачала сяючу краплю отрути і довгий стилет. Тут, за столом дослухалась; вона чула гармати з Каналу; їй було страшно – це був шепіт, чи це був прокльон? Для неї простота і невинність тим важили більше, чим чорніше їм ставила тло. Тої самої ночі, історія твердить, коли Орландо вже міцно спав, вона офіційно дала, власноруч скріпивши печаттю пергамен, монастирські будови, що належали Архієпископу, а тоді Королю, у володіння батьку Орландо.
Орландо всю ніч спав в невіданні. Він, не знаючи сам, поцілований був Королевою. І, можливо, тому що жіночі серця влаштовані завжди непросто, через цю необізнаність і через те, як здригнувся, коли її губи торкнулись його, вона про кузена (тому що в нім теж текла кров королів) не забула. В усякому разі, й двох літ не минуло в сільській глушині, й Орландо уклав не більше як з двадцять трагедій, дюжину оповідань і пів сотні сонетів, коли дійшла звістка, що він мав служить Королеві в Вайтголлі
