Останнього осіннього вечора - такого безрадісного, як мікстура од кашлю - я поверталася додому стареньким трамваєм. Настрій був препаскудний, якщо відверто. За вікном лив дощ. Благенькі лампи мляво освітлювали майже порожній вагончик - кілька невиразних пасажирів байдуже порпались у своїх гаджетах. Вагончик гойдався і порипував на поворотах, наче стара дірява морська посудина, приречена незабаром втонути.
Холод стояв собачий, тож не дивно, що я натягнула шапку майже на ніс і заплющила очі.
Прокинулась раптово, коли трамвай завмер на одній із зупинок. З-під потоків небесної води у трамвайчик зайшов чоловік у темному, за спиною його був великий пошарпаний футляр - віолончель? Контрабас? З мене тут кепський експерт. А за секунду до того, як дверцята зачинилися, до вагончика застрибнули дві миршаві, наскрізь промоклі собачки. Здається, вони були пекінесами, але довга шерсть обліпила коротенькі тільця і зробила їх схожими на дві мокрі ганчірки на лапках.
Один з пекінесів був, вочевидь, альбіносом - маленькі очки раз-у-раз спалахували червоним вогнем на білій аж рожевій мордочці.
Трамвайчик рушив, новоприбулий пасажир зняв зі спини футляр.
З іншого кінця вагону - де й взялася? - вигулькнула до новоприбулих жіночка-контролер. Наміри у неї були серйозні - видно було неозброєним оком, бо - наставивши вказівного пальця з манікюром кольору "пожежа" - вона строго запитала:
- Що у вас за проїзд?
Кілька секунд чоловік у темному мовчав. А потім сказав:
- Барвінок. Вживайте настоянку барвінку - мікстуру таку. Вона заспокоїть вашу розкошлачену нервову систему.
- Що? Де ваш квиток? - проказала вже гучніше сувора пані.
- Така кепська погода - крижаний дощ так і періщить... Здається, й зима - не за горами... Ви любите зиму?
- Квиток! Або штраф! - коротко й чітко гавкнула контролерка.
- Ось, послухайте лише... Це Вівальді, із циклу "Пори року", " Зима".
Чоловік дістав із внутрішньої кишені плаща гостру тоненьку диригентську паличку і - диригуючи невидимим оркестром- почав наспівувати музичний фрагмент, погойдуючись і ризикуючи втратити рівновагу у хиткому вагончику.
- КВИТОК! - прогарчала контролерка.
- Музика - це вічне мистецтво! - продовжував чоловік, натхненно вимахуючи паличкою.
- Штраф! - вибухнула контролерка так, що аж трамвайчик підскочив і похилився на один бік, а мокрі пекінеси, що досі сиділи спокійно, підскочили й загавкали.
А тоді сталося непоправне.
Чоловік завмер на мить, а потім проштрикнув горло контролерки. Гострою диригентською паличкою.
Та закашлялась, заточилася і осіла на підлогу, розбризкуючи патьоки крові, що стрімко зацибеніли з наскрізної рани.
- Пандо! Кефір! - гукнув диригент до песиків - тут для вас робота!
Ті підскочили і почали жадібно злизувати криваві калюжі.
Чоловік зміряв поглядом тіло, яке ще хрипіло й сіпалося, а тоді вправно відчинив футляр од контрабаса. Футляр виявився порожнім. Чоловік подумав хвильку, тоді стягнув з ніг контролерки гостроносі чоботи - вони не вмістилися б до футляру ніяк - і вклав туди тіло. Помилувався, промимрив:
- Ну просто русалка у гроті...
І закрив віко футляра, клацнув замками, запроторив футляр на спину і посунув до виходу.
Трамвай заскреготів і зупинився.
Тоді незнайомець обернувся до кількох, закамянілих од жаху пасажирів, дістав з маленької зовнішньої кишеньки квитка, жбурнув його в напрямку компостера і сказав:
- Закомпостуйте будь-ласка! - а тоді - Пандо! Кефір! За мною!
І вийшов з трамваю.
Трамвай прямував до кінцевої зупинки.
Дощ припинився.
З неба посипалися сніжинки.
