Сімейні перипетії і каскад подій відвернули увагу Івана Семеновича від своїх старших дітей. На щастя, ті добре вчилися й без його нагляду. Та якось під час родинної вечері він помітив, що формена спідниця Оленки стала зовсім короткою і ледь сягала колін. Батько пильно вдивлявся в обличчя своєї старшої доньки і розумів, що проґавив важливу частину свого життя. За рік незугарний підліток із занадто довгими руками, незграбними рухами і вкритим пістряками та ластовинням личком, перетворився на норовисту, манірну й насмішкувату панянку з великими, трохи опуклими очима, рішучими вустами й багатими, як у всіх Корнієнків, косами. Іван Семенович так довго вивчав новий образ Олени, що дівчина не витримала його настирного погляду, пхикнула, жбурнула зібгану серветку та рвучко й зухвало вийшла з кімнати. За нею потяглися інші діти, кожне за своїм. Зоя в кухні завела неквапну й не дуже змістовну розмову з Василиною, яка досі щоденно приносила молоко.
Іван залишився на самоті зі своїми гіркими думками, які вже були полишили його останніми місяцями. Здається, на п’ятому десятку життя цей достойний і шанований у великому світі муж мав усе, про що може мріяти будь-який чоловік. Він умів працювати та вмів цінувати чужий труд. Його робітники завжди знали, що не залишаться без даху над головою і шматка хліба у старості. Він піклувався про слабких і малих, влаштував для них лікарню й аптеку, був старостою церкви та завжди слідкував за чесністю своїх прикажчиків. Його промисли сягали мільйонного обігу, пароплави ходили до трьох морів, а товари продавалися у кращих магазинах Європи.
У той самий час рідні діти кожного дня бачили лише мачуху й чужих, не завжди привітних жінок. Коротка неділя пролітала за метушнею, й ніколи не залишалось часу поговорити з кожною дитиною окремо. Діти, які втратили мати, не отримали натомість батьківської ніжності. Невже вони підуть від нього так, як пішов бідний Данило, – ображеними, обділеними, недопещеними?
Іван мучив себе докорами та картаннями, й не було кому розрадити його, спростувати все, у чому він винив себе, правий і неправий. Зоя розуміла, що треба щось сказати, не залишати чоловіка сам на сам з його тугою. Але розумні думки покинули її, залишився тільки сум – сум за своєю юністю, домівкою, усіма дівочими радощами, що втратила, віддавшись літньому заможному чоловіку. Вона щиро любила свого Івана й довіряла йому, її вірність також була непохитною. Але ніхто не міг завадити думкам, спогадам, колишнім мріям. Пихата, але така вродлива Олена, якій виповнилось 17, нагадувала їй про її сімнадцятиріччя, останні іменини в улюбленій старомодній вітальні з плетеними серветками й вишитим хрестиком котом. Стиглі вишні, що весело стукали у вікна, високе тутове дерево, на яке вони колись залазили із сусідським хлопчиком, фарбований блакиттю ґанок зі скрипучими покривленими східцями та старий рудий пес із розпатланим хвостом. І сусідній будинок, де жив хлопчик, який став студент у франтуватій тужурці з великими, злегка розкосими, з поволокою, очима. Декілька наївних віршів у товстенькому альбомі з мідною застібкою і засушений безбарвний букетик волошок – все, що залишилось їй від першого, найсильнішого в житті почуття.
