V.
Справи йшли добре, Іван Семенович приступив до виповнення своєї мрії, яка зародилася під час відвідин Швейцарії. Тоді разом з Максимом вони заприсяглися збудувати для рибалок та їхніх родин невелику лікарню і залучити до роботи кваліфікованих лікарів. Але найбільше захопила їх ідея створити затишний і щедрий заклад для маленьких дітей робітниць. Вони навідувались до таких установ у Швейцарії. У Києві нещодавно відкрився інститут імені славетного педагога Фрідріха Фребеля, в якому бідних інтелігентних дівчат вчили на виховательок для дитячих закладів, яких з легкої руки доброго німця, називали садами. Виховательок, відповідно, звали садівницями.
Іван Семенович познайомився з кількома милими й добропорядними дівчатами й пообіцяв забезпечити їх роботою у своєму майбутньому садку. Найскладніше було знайти директрису – він остерігався запрошувати на роботу неперевірених людей. Тому деякий час готова вже будівля садочка стояла без господаря.
Ідею підкинула Зоя Іванівна. Спостерігаючи потай за тим, як спокійно й мудро Єлизавета Семенівна допомагає недосвідченій Катрі вправлятися з норовливим Левком, вона думала, що материнський дар цієї незвичайної жінки не має пропасти за так. І коли Іван Семенович вкотре попросив її підшукати достойну кандидатуру, вона просто вказала очима на зовицю.
Єлизавета Семенівна погодилась на таку відповідальну роботу одразу, не в її натурі було набивати собі ціну. Після деяких роздумів навіть згодилася пошити в майстерні Моше Капернаума модний костюм. Бездітна жінка зберегла дівочу фігуру, яку завше приховувала під безформними широкими кофтами. Зніяковіло вона приміряла оксамитовий приталений жакет і вузьку спідницю, яка щільно обтягнула стрункі стегна. Поволі підійшла до дзеркала, довго вдивлялася у свій відбиток, потроху розпрямляла спину і раптом згорда зблиснула темними очима. Задивившись на чудесне перетворення сестри, Іван згадав великий олійний портрет своєї бабусі. Уроджена княжна NN, найгарніша і найбагатша наречена повіту, у 17 років вийшла заміж за священника, народила йому трійко дітей, за 10 років овдовіла і померла, коли старший син пішов до гімназії. В уяві онуків, які бачили лише її парадний портрет і весільну сукню, бабуся була загадковою і прекрасною королевою із казки.
А Єлизавета Семенівна гірко зітхнула, бережно повісила обновку до шафи, і повернулася до свого звичного образу.
Утім, про коштовний костюм вона не забула. Коли справи у притулку ставали геть поганими, вона пишно зачісувала волосся і надягала оксамитову пару й модного крислатого капелюха, що його за французьким лекалом пошила Лея. Впевненою ходою прямувала до міської управи. Сповнена рішучості захистити своїх маленьких вихованців, Єлизавета гордовито заходила у позолочений кабінет чиновника. Якщо той не хотів допомогти притулку, пані директриса вольовим жестом стукала чорним віялом по столу і беззаперечно заявляла:
— Я сестра Івана Семеновича Корнієнка!
Впевнений сильний голос і вимогливий погляд чорних очей справляли на бюрократа таке сильне враження, що він одразу погоджувався на всі пропозиції.
