До кабінету Івана Семеновича забіг захеканий Данило. Він був дуже схудлим, виглядав спустошеним і переляканим. Батько продовжував мовчки писати у своєму зошиті.
- Тату, Катя помирає – з відчаєм вигукнув Данило.
- Як помирає, що з нею, давно це? – підняв голову Іван Семенович.
- Кашляє, задихається, вже третій місяць. Сьогодні почалося кровохаркання.
- Де вона, з ким? – батько схопився з місця й кинувся до дверей.
- У Купріянчиків. Тітка Василина за нею ходить. Що вже не робила – тільки гірше стає.
Іван Семенович, уже вдягнутий, наказав Данилові бігти до доктора Яновського та вмовляти його негайно приїхати. А сам на своєму виїзді вирушив до Купріянчиків.
Василина стійко переносила присутність в домі хворої бідної родички. Вона сумлінно терла редьку, напувала небогу молоком, не шкодуючи меду й масла, намащувала кістляву спину баранячим лоєм, прала кожного дня білизну. Цим її турбота обмежувалась. Натомість Дарина щиро перейнялася стражданнями сестри, вона сиділа з нею, розповідала новини, ділилася сердечними таємницями й усією душею намагалась розвеселити.
До хворої часу від часу навідувався Яша, приносив їй та Дарині льодяники й бублики з маком. Він приходив усе частіше, і все частіше Дарина затримувалась, коли проводжала його до рогу. Василина вже давно зметикувала, що кращого нареченого її небалакуча й скромна дочка навряд чи знайде, тож, зберігаючи гідність, як могла вшановувала можливого зятя. Її старання не залишились непоміченими, й свати не забарились. Почали готувати достойне весілля. Василину тішило, що Яків жив у сусідньому будинку, тож улюблена дочка залишиться поруч, а вона сама зможе за будь-якої нагоди перевірити, чи добре до неї ставляться свати. Все складалося б якнайкраще, якби не ця ненза приблудна, як, спересердя, називала небіжку.
Коли Василина несподівано побачила на порозі сіней Івана Семеновича, на радощах почала кланятись мало не в ноги. Але він не звернув на неї уваги, лише коротко спитав, куди йти, й рушив до невістки.
Літнього й досвідченого у життєвих негараздах чоловіка було важко приголомшити. Але коли він побачив замість рум’яної, завжди усміхненої пампушки обтягнутий тонкою прозорою шкірою череп із величезними, обведеними чорними колами очима, то сам ледве втримався на ногах.
Катя, оглушена голосами й потойбічною музикою, що невлад звучали в її хворій голові, у напівмаренні-напівсні серед інших образів побачила розпливчасте обличчя Івана Семеновича. Вона силоміць трохи підвела голову й без звуку прошепотіла: «Простіть мене за все, я помираю!». Її обличчя так само розплилося в очах свекра. Кліпнувши мокрими очима, він зібрав думки докупи й лагідно промовив: «Навіть і не думай!». Ніжно поцілував Катрю в спітніле чоло, потім швидко замотав у ковдру і поніс її легеньке тільце до коляски.
За кілька годин до дому Корнієнків прибув доктор Яновський. Він довго притулявся вухом до спини Катерини, розглядав її очі, заглядав у горло, промацував слабкий пульс. Вийшов до господарів сумний, але досить урівноважено підсумував: «Сухоти. Але ваша дівчинка сильна. Надія є. Забезпечте її лікуванням, а влітку відвезіть на південь. Кумису попити, гірським повітрям подихати – інколи таке допомагає. Головне – не здавайтеся, якщо вона дорога для вас. І любіть її!».
І вони не здалися. Данилу як підмінили, він не відходив від ліжка жодної вільної хвилини. А коли йшов на службу, Катрю доглядала Єлизавета Семенівна. Вона перенесла на бідолашку усі свої материнські почуття, які накопичились за роки самотності. Катря щиро полюбила цю прямодушну добру жінку з присипаним срібним порохом волоссям і величезними темними очима. Хоча Єлизавета вже стала міською мешканкою, вона за звичкою вдягалася у темну ситцеву блузку й просту, сливе селянську, спідницю. Вона навідріз відмовлялася справляти собі новий гардероб, бо досить слушно вважала, що від зміни сукні київською дамою не стане. Своєю простотою і безкорисливістю вона нагадувала Катрі її матусю.
До літа Катя почала потрошку ходити. Данило привіз її пароплавом, а потім коляскою до Ялти — доктор Яновський порадив цей затишний і мальовничий куточок. Після Ялти поїхали до Астрахані, довго гостювали в тітки Станіслави, купували в калмиків молоко верблюдиць. Дядько Максим залучав Данила до справи.
З Астрахані повернулися уже з сином, білим, як хмаринка, Левком. Схожий ніжним личком на янголятко хлопчик, однак, мав дуже серйозний, вимогливий погляд. «Виросте міністром», — жартував Данило, не здогадуючись, що вже майже визначив долю свого первістка.
