Наша цивілізація, як на мене, ґрунтуєтся на тому, що людство - це континент, а не архіпелаг, саме тому смерть або загибель одної людини зменшує нас усіх. Тому той подзвін, що лунає по комусь, завжди лунає по тобі - і це відчуття слід плекати, аби не втратити те, що й збирає окремі острівці докупи, в єдиний суходіл людського життя, зусибіч оточений океаном смерті, - людяність.
Я прочитав коротеньке повідомлення в новинах і відчув сум і жаль. Не лише тому, що померла людина, а ще й тому, що ця одинока неоплакана смерть цілковитого незнайомця бозна де у джунглях стала фінальним акордом такої самої політики, яку рф намагається реалізувати в Україні. Цей чоловік, відомий лиш декому, і навіть не на ім'я, а на прізвисько "Людина з нори" - він був останнім з бразильського племені танару, яке до ноги винищили ранчеро та лісоруби. Він був своєрідним суходільним Робінзоном - вигаданий Дефо самітник пронидів на своєму острові 28 років, а Людина з нори 26 років жила самотою у бразильських нетрях, уникаючи будь-яких контактів, цураючись людей, від яких, мабуть, нічого доброго за своє життя не бачила. Хтозна, чи міг він взагалі спілкуватися з іншими - адже про мову танару також нічого не відомо, а тепер і не стане відомо. Ніколи.
Про нього та його плем'я також майже немає відомостей. Прізвисько "Людина з нори" йому дали через спосіб полювання (він копав глибокі ями, в які втрапляла дичина, іноді й сам переховувся в тих ямах). 24 серпня 2022 року його знайшли мертвим і без ознак насильницької смерті - він так мирно лежав у своєму гамаку поруч із халабудою з пальмового листя, соломи та глини, ніби дізнався про наближення смерті та вирішив зустріти її у найзручнішій позі; на ньому були прикраси з пір'я папуги ара, можливо, поховальне вбрання цього народу. Лишень коли чоловік помер, стало відомо, як він жив: будував простенькі хижі, на грядочках поруч із якими вирощував кукурудзу та папайю; спав у плетеному гамаку. На коротенькому відео 2018 року він рубав дерево чимось схожим на сокиру з довгим держаком. Ось і все, що відомо про небіжчика та, по суті, про його винищений нарід. Власне, російські солдати, що прийшли в Україну, так само дізналися бодай щось про нас і наше життя, як бразильські ранчеро про того померлого індіанця, - вдершися в хати вбитих і вигнаних ними українців і пограбувавши ті хати.
Сум і жаль охоплюють мене за цим чоловіком і його народом і стократ посилюються, коли я розумію, що нині рф докладає божевільних зусиль, аби й про нас, українців, знали хіба що про рештках знищеного життя. Отут вони жили, ось такі хати будували, такі врожаї збирали, виробляли те і се, співали сто тисяч милозвучних пісень, а тепер їх немає жодного, ось так. Такий підсумок нації та наслідок, але не природного процесу або космічної катастрофи, а політики, інструменту, винайденого цивілізацією, яка, в принципі, покликана саме такого уникати. Це називається геноцид, це засуджується та карається - але ось щойно остаточно відбулося в джунглях Бразилії та відчайдушно намагається відбутися в Україні, на очах всього світу, просто в прямомому ефірі ЗМІ і соцмереж.
Ну, що той один у джунглях! - та як на мене, через смерть цього індіанця людство втратило не одну особину і навіть не одне плем'я, а ціле себе. Так само воно втрачає себе через загибель у цій або іншій війні кожного солдата або цивільного. Адже людство - це не біологічний вид, а спільнота на основі людяності, здатності бачити, відчувати та цінувати іншого як себе самого. "Це не індіанець помер у джунглях, це я помер" - десь так воно має бути. А інакше ставлення до "іншого" викидає з людства у темряву зовнішню обох, "іншого" й того, хто не бачить в ньому себе, кому біль "іншого" - не болить, хто не помирає разом із ним. Людство зазнає тяжких втрат і зменшується, і знов лунає тужливий подзвін - по Чоловіку з нори, по мені, по тобі та по цілому людству разом. Сум і жаль.
Та є ще один аспект у цій самотній смерті останнього з танару. Це - гідність. Десь там цивілізація народжує дивовижі - а сюди, в бразильські нетрі, дотягнулися лише її брудні мацаки, припхалися її покидьки. Людина з нори, стикнувшись із ними, відсахнулася та відсторонилася - і від них, і від усієї нашої цивілізації. Цей останній з танару, а відтак - цілий корінний народ у одній особі, попри все зумів прожити своє життя у спосіб, до якого звик, успадкований від пращурів, і помер так, як у танару заведено, аби і в цій останній справі зберегти свою гідність. Цей світ у обличчі геноциду ловив його, та не спіймав - Людина з нори відійшла у власному гамаку, власною смертю та у відповідному події вбранні.
Ось щойно пролунала повітряна тривога та нагадала, що такого вибору - віддалитися від агресора аж так, аби не дістав своєю зброєю - у нас немає, але ж і гідність наша не гіршого ґатунку, ніж гідність останнього з танару. Якщо коротко, ми визнаємо себе вартими життя та поваги та не приймаємо іншого ставлення - і всі ті країни та люди доброї волі, які допомагають Україні та українцям сьогодні, це приймають і визнають - а це є честь, себто визнавання нашої гідності іншими. Серед них поки що немає агресора, він нашу гідність не визнає та заперечує, він заперечує нас як таких - тому війна триватиме, доки він не змінить свого ставлення або не зазнає війської та/або економічної поразки. Будь-які інші варіанти не є для нас прийнятними. Сум і жаль, що такі нормальні, цивілізовані, людяні стосунки між народами досі доводиться встановлювати у спосіб, якому серед цивілізованих народів немає місця. Можливо, так відбувається через те, що ми так і не навчилися помирати разом із іншим, із тим, по кому лунає подзвін, і лиш запитуємо мимохідь: а це по кому?
