Над газоном на Аскольдовій могилі пурхав метелик. Не абиякий, а сам адмірал, Vanessa Atalanta, з родини сонцевиків-німфалід, коштовна окраса нашого літа. Геральдичні кольори, оксамитові шати, шляхетні візерунки – уособлення літа, квінтесенція його краси, та й краси як такої.
А газон той був суцільна адміралові протилежність і антитеза: занедбаний, поритий кротами та подзьобаний ящірковими і павучими норами, такий здичавілий, що годі відшукати бодай згадку про «газонну траву». Його захопили й на ньому безперешкодно буяли дикуни: кропива пекуча, пирій, осот польовий і осот жовтий польовий, петрові батоги, щириця, квасениця, паслін, лобода, кульбабки, пушняк, молочай, чистотіл, м'яточник чорний, вже всохлий о цю пору часник кінський і знову й скрізь кропива – ще, ще і ще. Вона вочевидь панувала на цьому газоні та жадала захопити його весь, а з її непоказних суцвіть навсібіч опадав, стікав і клубочився в повітрі, наче болотяна імла, сіро-зелений пилок. Звісно, кожна рослина прекрасна, а за своєю природою жодна не є бур'яном, та в середовищі «газон» всі вони разом і кожна окремо перетворювалися саме на це – на «бур'яни».
А метелик не зважав: ниций агрономічний статус, така собі зовнішність, сухе чи поїдене гусінню листя або й пекучі волоски його не відлякували. Він пурхав понад газоном, раз-у-раз сідав на ту чи іншу рослину, навіть і всохлих не минаючи, робив кілька кроків і пурхав далі своїм примхливим шляхом. А я сидів нерухомо та бездумно, наче зачарований, і просто дивився. Та ж ось думка моя, нарешті, прокинулася від млосного заціпеніння та подала голос – і враз ніби розгалужилася, як річка розгалужується навколо острова й далі тече вже двома річищами, наче це не одна й та сама вода, а два окремішні потоки. А може, то були не річища, а просто думки з різних півкуль мозку: вони, кажуть, асиметричні за функціоналом, ла-те-ра-лі-зо-ва-ні, але це не точно.
Одна моя думка сунула хоч і сухуватим, проте незаперечним шляхом, і нашіптувала мені, що цей адмірал недарма кружляє понад заростями, в яких переважає кропива. Красень адмірал, як не крути, є метеликом, а метелики о певній порі свого життя є гусінню, і кропива для адміральської гусіні – рідна домівка, харч і прихисток. Це, либонь, адмірал-самиця, нашіптувала мені та наукова думка, підштовхуючи вказівним пальчиком окуляри на своєму вченому носі, і вона вже носить запліднені яєчка, нині ж серпень, а крильця в неї ніби зношені, міллю трачені: вона вже доживає свого коротенького віку, якщо взагалі не на Божій дорозі, ач, яка повільна та млява. А просто тут і просто зараз вона відкладає по одному яєчку на кожен листок кропиви, себто кормової рослини свого виду, а вже нині ввечері вона присяде десь на свої чотири ніжки, закине смугасті вусики за спину, востаннє складе крильця над головою та застигне назавжди, і найслабший подув вітру перекине цей маленький жертовник літу, що вже минає, та життю, що вже минуло.
А інша думка цуралася науковості, сухості та певності. Вона аж вуха долонями позатуляла, аби не чути про гусінь, яєчка та кормові рослини, і торочила про своє. Он-де поглянь, благала вона, той метелик – це ж сама краса, годі уявити щось гарніше. Та оця втілена неповторна краса пурхає понад занедбаним газоном і раз-у-раз сідає на затяті бур'яни. Знаєш…
– Та це вона яєчка там!.. – втрутилася перша думка, але друга тупнула на неї ніжкою, перша неохоче замовкла, а друга повела далі:
– ...знаєш, про що тобі цей метелик над бур’янами? Про те, що світ увесь, по вінця, вщерть сповнений краси, він із неї зроблений і нею до тебе обернений, а ти доріс поки що тільки до краси метелика. Ти в цьому світі – першачок-початківець. І це або так, або краси ніякої не існує, ось так.
...і на цьому ті дві мої думки злилися в одну суголосну й далі посунули разом – і слідом за метеликом. А той знай собі пурхав з рослини на рослину – обважений новим поколінням адміралів, втомлений майже достиглим літом і безмаль відбутим життям, сповнений краси у сповненому красою світі.
