

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	723
Творів:	10901
Рецензій:	16587

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

Голограма гуртожитку

© Andriy, 01-06-2007
Гуртожиток—це метафізика буття. Тут стільки всього замішано та змішано, що й годі віднайти інше місце, у якому б більш сконденсовано було наявно все те, що ми називаємо дійсністю. Сашко повертався з пар розгубленим. Його особисті думки про устрій світу та суспільства раз-пораз натикались на неприйняття оточуванням. Він не бачив жодної людини, кому б він міг розповісти свої переживання. Сашко кинув свій пакет з зошитами на свою постіль і відправився у місто, щоб якось упорядкувати свої почуття та думки. Коли їхав у тролейбусі, вирішив зателефонувати однокласникові, якій навчався у Харкові, поділитися власними враженнями, а той щоб поділився своїми. Він вийшов біля телеграфу. У кінці дев’яностих ще не було мобільних, як це не сучасно звучить, але саме так воно і було. У кишені в нього було десять гривень, то він всі і залишив у телефоністки, хоча це були гроші на цілу неділю, включаючи вартість квитка на поїздку у рідне село. Він набрав номер гуртожитку однокласника, там відповіли, що хвилин за п'ятнадцять його визвуть. П'ятнадцять хвилин—то ціла вічність на телеграфі. За цей час рефлектується стільки думок про людину до якої телефонуєш, мабуть, більше ніж за все попереднє життя. Сашко смиренно стояв у вестибулі споруди і пригадував останні шкільні роки . Всі ті вольності, коли хлопці починали курити при вчителях, коли на різних шкільних вечорах починалися залицяння до дівчат, танці, а потім поцілунки біля хати і спроби розвинути поцілунок у щось більш інтимніше. Він знову набрав номер харківського гуртожитку. --А там підійшов вже Василь?- запитав він. -- Да. Пєрєдаю єму трубку,-- відповів ніжний загадковий жіночий голос. --Привіт, Сашко, як там у тебе справи,-- радісно заголосив однокласник. --Та нормально, спасибі. А у тебе?—також радісно, зачувши знайомий голос відповів Сашко. -- Все ОК’, дівчат стільки у общазі, що я навіть не знаю, за котрою бігти. Все—суперово, коротше кажучи. А в тебе що там? --Та і в нас начебто дівчат не бракує, хоча я ще з жодною не познайомився, та гадаю є непогані. Просто воно все якось скопом, що я ніяк не можу впорядкувати свої думки, от і вирішив зателефонувати тобі, спитати як там у тебе. Воно все дійсно нормально, можливо, навіть, суперово, як ти кажеш, але позбавлено якогось внутрішнього сенсу, чи що. -- Сашко, ти головне не переймайся дурницями, як це ти робив ще у нашій школі,- перебив його Василь.- Я теж спершу не розумів, навіщо вся ця біготня, пошук своєї групи, пошук своєї авдиторії, пошук свого місця врешті-решт. А потім зрозумів. Його не потрібно шукати. Все йде як іде. Ти у цьому інституті, бо так воно вийшло, то йди з усіма, і не доведеться відволікатись на пошуки чогось незрозумілого, а потому і неважливого. --Та я й не шукаю нічого,- він зробив паузу,- поки що. Я просто втопаю у цьому потоці нової інформації. Тут стільки незвичного в порівнянні з нашим життям у селі. --Та ти не думай про це, а краще знаходь себе у цьому потоці і не чини спротив. Хай він несе тебе. --Та я й не чиню ніякого спротиву,- швиденько відповів Сашко,- просто мені не зрозуміло, чому воно все так. -- Таке воно життя,—відповів Василь і додав,—А ти коли додому збираєшся? -- Та на цих же вихідних, мабуть у п’ятницю. -- П’ятниця, то прикольний день. Є у нас тут у Харкові група з такою назвою. Такі цікаві у них пісні. Не чув? Та я власне не про це. Побачиш батьків, обов’язково передавай привіт. -- Гаразд,- відповів Сашко. Вони попрощались та повісили слухавки: Василь у гуртожитку в Харкові, а Сашко на телеграфі у Сумах. Він вийшов на вулицю ще більш спустошеним, ніж до розмови з Василем, сів у тролейбус і поїхав до свого нового помешкання. Щойно він зачинив вхідні двері химерної споруди як опинився наче у зовсім іншому світові. Фарби згусли, змінивши світосприйняття Сашка докорінно. Біля турнікету стояла жінка у будьонівці з автоматом Калашникова у руках. Крім того її прикрашали кирзові чоботи, галіфе та червона футболка з великим написом «СРСР». --Куди йдеш?—суворо запитала жінка з автоматом у руках у хлопця. -- У 38-му кімнату. --Мета?—провадила жінка у будьонівці. -- Йду до своєї кімнати,-- розгублено відповів Сашко. -- Перепустка де?—продовжила опитування жінка в галіфе. -- У кімнаті. -- Без перепустки вхід заборонено,-- пояснила свою точку зору жінка у червоній футболці з великим написом «СРСР». -- Та я вже дві неділі так заходжу. --А сьогодні все змінилось. Стій і чекай поки дехто з твоїх знайомих принесе тобі перепустку. --Та я їсти вже хочу, і нікого тут не знаю. Я ж першокурсник,-- намагався пояснити свою позицію Сашко. -- А мені абсолютно насрати на то який ти там курсник і на усі бажання твого шлунку. На цьому турнікеті правила гри встановлюю я. Автомат у мене, а не у тебе. Взагалі, чого це я з тобою тут базікаю. Відійди і не заважай працювати,—відрізала вона. Сашко не розумів, що тут діється. Ще годину чи дві назад такого не було. Але то хай йому. Та як же пройти до своєї кімнати швидше, підсмажити картоплю та поїсти? Може пробігти? А раптом вона почне стріляти? Ото буде безглузда смерть. А чи вона бува коли-небудь з глуздом? Звісно ні, але це зовсім дурня якась. І що робити? -- А якщо, припустимо, я відвідувач, і хочу зайти до свого знайомого, то що для цього потрібно?—запитав Сашко у неї. -- Потрібно мати паспорт, вказати кімнату слідування і прізвище до кого. -- Ось мій паспорт,-- він простягнув їй документ,-- я йду у кімнату 38 до… Римаря Сашка. -- Так, зараз подивимось. Вона спершу взяла паспорт, потім пішла до свого журналу, де були записані усі мешканці. -- Так. Римарук Олександр йде до Римарука Олександра,-- вона робила відмітку у журналі відвідувань.—Зараз 17:30. Коли ти збираєшся вийти? -- Пишіть о дев’ятнадцятій.—зрозумівши всю подальшу безглуздість переговорів, відповів Сашко. -- Все, можеш проходити. Щойно Сашко зробив перший крок по сходах, як назустріч вибігла і пробігла повз нього невеличка конячка, щось на зразок поні, проіржавши неголосно привітання. Він протер очі, але навкруги вже було спокійно. Я начебто й не пив сьогодні нічого такого, думав собі хлопець підіймаючись на третій поверх. У кімнаті нікого не було. Двоє інших студентів, які мешкали з ним, мабуть, блукали десь по кімнатах гуртожитку. Він переодягнувся, начистив картоплі і пішов її смажити на кухню. На диво там теж нікого не було, навіть на балконі ніхто не смалив своїх огидних цигарок. Смаження картоплі у гуртожитку було таїнством, навіть для першокурсника. Запах смаженої картоплі дифундував у всі навколишні предмети, навіть у свідомість оточуючих. Можливо тому, коли Сашко вже збирався іти до своєї кімнати з готовим блюдом, кухню раптом заполонили інші студенти, причому декілька з них тримали у руці півторалітрові пластикові повні пляшки горілки навкологуртожиткового розливу. Усі щось гомоніли, і ніхто, власне не звертався до Сашка, але з усього того гомону він зрозумів, що йти до своєї власної кімнати він не має жодного права, бо в його правій руці, якою він тримав сковорідку паруючої картоплі, зосереджено стратегічний об’єкт—закуску. Ще більш-менш діферинціованно були перші два налили-випили. Потім світ розпався остаточно. Весь текст дійових осіб цього спонтанного застілля підпорядковувся якомусь невідомому богові ірраціоналізму. Спершу у Сашка крутилась голова, а потім він вже поплив цим морем градусів і точок зору. -- Артем,- він звернувся до хлопця, який знаходився поряд із ним, і який мешкав до того ж у сусідній кімнаті,-- там біля турнікету сьогодні стояла жінка з автоматом Калашникова і не пускала мене до себе в кімнату. -- Та, там зараз шаманка, нічого не бійся,-- відповів сусід. -- Та я не про те. Чи справді є така жінка? --Є,- спокійно відповідав хлопець.—Але та що зараз—без автомату. Та вона може ходити крізь стіни. Ми колись з Льохою тАк під’єбались! Пам’ятаєш, Льоха,—він намагався перекрикнути усіх,-- як ми на п’ятому жіночому никались у туалеті, а нас ворожка знайшла. -- Краще і не згадувати,-- відповів Льоха, заклопотаний пошуком закуски, яка танула наче морозиво. -- Вона так спокійнесенько подивилась на нас,-- провадив далі свою розповідь Артем,-- і сказала: «Ідіть спати», що ми врешті взяли і пішли. Хоча через годину знову повернулись до дівчат і пролежали у них , мабуть, дві доби. Так я кажу, Льоха? Льоха, заклопотаний пошуком закуски, наче весь цей діалог чув, відповів: -- Звісно, що так, але де подівалась уся картопля. Прийдеться відчиняти закрутки. --І що, вам не було моторошно бачити якусь стару, яка ходе крізь стіни?—запитав Сашко. -- Аби були тоді тверезі, можливо і було б. А так,-- Артем махнув рукою.—Хоча на ранок, коли попрокидались та зайшли до того туалету і все пригадали… от тоді стало моторошно. Тому ми і просиділи у дівчат дві доби. Картопля зі столу зникла, а замість неї почали з’являтися скляні банки різного об’єму та наповнення: солоні огірки та помідори, болгарський перець, баклажанова та кабачкова ікра; хтось вже мішав морси, додаючи у воду з-під крана столову ложку смородинового варення. Десь за півгодини закінчилась горілка. Зібравши з кожного по гривні у похід до місць виробництва напою були командировані Сашко і інший першокурсник з Горловки-- Данило. Такий собі Данило Горлівський з русявою головою, тонкими пальцями та вузькими плечами. Сашко обачно забіг за перепусткою—на той випадок, якщо жінка з автоматом раптом знову опиниться біля турнікету—накинув спортивку, і вирушив у похід за горілкою з напарником. На диво біля турнікету нікого не було, взагалі у вестибулі не було ані душі. Лише якісь два пінгвіни голосно гомонячи пройшли повз хлопців у напрямку тієї частини гуртожитку, де жили дівчата. Хлопці ніяк не коментуючи бачене, рушили на вулицю. Сутеніло і накрапував дрібнесенький вересневий дощик. На дворі хлопці довго визначались з напрямком. Зовнішній простір виявився складнішим за внутрішній, бо не мав країв. Було вирішено йти на слабке мігкотиння ліхтаря, а уже звідти прокладувати маршрут. З-під-ліхтаря вони побачили невеличку вуличку, обабіч якої стояли одноповерхові будиночки. Вони купили на всі гроші горілки прямо у першій хаті, до якої зайшли. Вийшло три півтора літрові пляшки. Горілка була ще теплою і на смак віддавала брагою. Але, що робити. На кухні їх уже всі зачекались. Окрім хлопців, з’явилося ще три дівчини. Побачивши горілку компанія знову згуртувалась навколо столу, кожен зі своєю посудиною: хто з пустою банкою з-під майонезу, хто з пластиковим стаканом, хто з чашкою, дехто навіть із справжньою скляною чаркою. Це був пінгвін, один з тих якого Сашко бачив у вестибулі. Другим своїм крилом він тримав виделку, на яку було нахромлено огірок. Коли вже всі були готові випити, до кухні увійшли двоє п’ятикурсників. У чорних майках, які підкреслювали їхні накачані біцепси, спортивних штанах та кросівках, вони були наче хрестоносці в уявленні Сашка. --О!—вигукнув один з них, той що був трохи нижчим зростом, а потому мав більш кремезнішу статуру.—Горілка! За мить вони влились у простірнавколостола, і перестали бути п’ятикурсниками, бо стали частиною процесу. Сашко підійшов до однієї з дівчат, яка за цей час вже перестало бути просто дівчиною, в його захмелівшій свідомості. Вона стала самицею. -- А як тебе звати?—запитав він. -- Ольга,-- невимушено відповіла вона. -- А мене Сашко,-- не дожидаючись зустрічного запитання сказав він.—А ти не знаєш що тут робить пінгвін? -- П’є,-- так само невимушено відповіла вона і додала,—у нас от сусідка п’є свою сечу. Для мене це більш дивно ніж те що горілку з нами п’є звичайний пінгвін. -- Я б не сказав, що звичайні пінгвіни п’ють горілку, та то вже хай з ним. Як ти гадаєш, може вже час потанцювати? -- Звісно, бо навіщо ми сюди прийшли? А в тебе є магнітофон? -- Питаєш,-- якось зовсім самозакохано відповів Сашко.—«Маяк» з двома 20-ватними колонками. Вони пішли до його кімнати. Ольга сіла на стілець, поки Сашко налаштовував свій магнітофон. -- То що поставити?—запитав він у неї. -- А що в тебе є? -- Та багато чого. То не важливо. Радше скажи, що б ти хотіла послухати? -- «Агату Крісті»,-- швиденько відповіла вона.—В тебе є про капітанів? -- Звісно, що є,-- відповів Сашко і врубав на повну потужність відповідну пісню. Під кінець пісні прибігли декілька учасників просторунавколостолу і заволали слухати щось танцювальне. Сашко врубав їм «Дельфіна», сказавши, що більш танцювального у нього нема. Спочатку нікому не подобалось, але згодом всі звикли, і робили свої подальші культів ні рухи під незрозумілу їм музику. А от Ользі все це сподобалось. Вона терлась об Сашка, мов кішка об ногу, якій вже хочеться… Вона дотерлась до того, що Сашко вже не міг нічого стримувати. Вони опинились у кімнаті Ольги у ліжку. Сашко робив це з таким натхненням, що звуки Ольги долетіли навіть до ворожки. Але вона не потурбувала їх. Світ розпався на дрібниці задоволення, і у кожній дрібниці був Сашко.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.00996780395508 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Голограма гуртожитку

Монохромність