У нас у кабінеті НВП (сш №2 ім. White Walker Карбишева міста Києва) була велика дошка, що опускалася кнопочним пультом, спираючися краєм на передню парту, а на ній – зелений поролоновий рельєф місцевости.
Подекуди на території були виставлені “кулемети” – електричні запальнички, які по натиску своєї кнопки голосно тріщали (не пам”ятаю, чи давали іскри, мабуть ні – пожежна безпека…).
Виставляючи пластикові лінійки (сантиметрів по 10 з умовними пласкими солдатиками), я раз “доповів”, як має відбуватися “операція розгортання з походного порядку в бойовий”.
Зараз думаю-от. Мої солдати йшли походом один за одним, гирилицею, по якомусь глибокому поролоновому яру. Мо’, там була стежка? Зручно, бо далі не дотягнеться рука виставити фігурки? За бажання їх можна було в цій канаві безборонно перестріляти згори ще до будь-якого “розгортання”…
Не думаю, шо компанія полковників, шо відвідувала тоді воєнрука-полковника Бориса Дмитровича Родіонова, про це тоді задумалась на мить.
Гадаю, все було, як отой сторонній згадував пізніше про подібне в Чернівцях. Всі воєруки сіли за стіл, кожен вийняв із портфеля свою літру горілки. Налили-випили-налили-випили-налили-випили натщесерце, заховали порожні пляшки й розійшлися твердим кроком, наче нічого не пріняли на грудь. А сторонній, мимоволі нахлебеставшись, поплив додому, прокладаючи ногами курс по компасу.
А я тоді отримав пітьорку за тактичні маневри.
