Частина нова
І.
— До нас їдуть бердянські!
З веселим лементом діти бігали по дому. Радість охопила всіх. Навіть Іван Семенович вийшов до загального столу з усмішкою. Вперше за пів року.
Від останньої зустрічі із сином уже кілька місяців господар дому тяжко хворів. Грудна жаба нудотно стискала серце, не давала дихати, паморочила втомлений мозок. Найкращі лікарі Києва не могли дати раду, красивий і сильний чоловік на очах перетворювався на набряклого старигана із сірим млявим обличчям. Зоя Іванівна навідалась до знаменитого доктора Яновського, старого приятеля родини Корнієнків, довго розмовляла з ним і домовилась про консультацію. Професор приїхав за першої можливості. Після ретельного огляду він зробив висновок, що причиною хвороби є меланхолія, і порадив їхати до віденських фахівців.
Говорити про таку поїздку з пацієнтом не мало ніякого сенсу. Витягти його кудись, окрім роботи, було неможливо.
В розпачі Зоя написала листа Станіславі й дуже швидко отримала відповідь. Невдовзі листування стало важливою частиною її життя. Жінки підтримували одна одну, як уміли, й метикували, що вони можуть зробити. І врешті вимудрували чудовий, на їхній погляд, план дій.
На початку весни Максим Іванович повідомив брату, що його родина збирається до Києва.
Довгоочікувана зустріч усього посімейства була й радісною й сумною воднораз. Торговий дім братів Корнієнко того року втратив дві важливі ділянки казенних вод на Бірючій косі. Це здавалось несправедливим. За часи господарювання Максима Івановича побут рибалок значно покращився – його стараннями була збудована двоповерхова лікарня, колись злиденне поселення поступово рухалось до цивілізації. Утім, коли закінчилася п’ятирічна оренда ділянок домом Корнієнків, місцеві мешканці вирішили позбутися «мироїдів», гуртом зібрали гроші та виграли оренду води на три роки. Якби вони могли знати своє майбутнє, навряд чи наважились би так зухвало перейняти на себе відповідальність. Через два роки, восени, нещадний до всього живого та неживого, ураган зруйнував житлові будинки, човни та навіть кладовище. Успішне колись рибальське селище загинуло під уламками, лишилися лише гори трупів людей та тварин.
Родичі обідали по святковому, із щойно відшліфованими, сяйнистими під сонячними променями, прикрашеними витонченими вензелями срібними наряддям та кільцями для туго крохмальних серветок, столовим сервізом заводу Гарднера із пасторальними сценками й темно-зеленою окантовкою, кришталевими карафками та високими порцеляновими фруктовницями. Запаморочливо пахло домашнім вином, солоними огірочками та безжально міцним хріном. Пригощались ароматною золотавою юшкою із сома, прозорими, із сонячними кружками лимонів ніжними драглями, тонко зліпленими варениками: з картоплею та шкварками, сиром, капустою, маком і вишнями; астраханськими ікрою, осетриною та каспійським заломом, або ж «царським» оселедцем. Саме цими велетенськими оселедцями брати Корнієнки забезпечували імператорську фамілію. Для молодших дітей був накритий мініатюрний столик з маленьким сервізом та наряддям, якими вони користувались із дуже поважним виглядом. Кожний малюк годував велику ляльку або ведмедика, діти турботливо слідкували, щоб їхні підопічні не заїдалися.
Гості почастували усіма стравами та перейшли до фамільних пирогів, і, як повелося, відповідних пісень.
— Козак мав довгі ноги, скакав через горби – виводили густим баритоном Іван та Максим,
— Візьміть собі дівчину, віддайте пироги – дзвінко підключалися жінки й дівчата.
Коли застільні веселощі закінчилися й гості почали нишком позіхати, Максим Семенович запропонував брату поговорити в кабінеті. Мужчини усамітнилися, прихопивши із собою карафку з коньяком. Жінки тривожно переглянулися, відправили дітей на прогулянку, а самі присіли відпочити біля відкритого вікна. Вони мляво обмінювались новинами, неуважно і невлад відповідаючи одна одній, і час від часу озиралися на двері кабінету. Їм не було про що говорити, їх об’єднувало напружене очікування. Вже й діти повернулися з прогулянки, погомоніли трохи й, позіхаючи, розійшлися по спальнях. А в кабінеті було тихо.
О першій ночі двері розкрилися. На порозі стояли хмільні брати, їхні очі сміялися.
— Ми їдемо парубкувати до Європи! – оголосив Максим і зайшовся сміхом.
— На нас чекає Брюссель і брюссельська капуста – широко розкинувши руки оголосив Іван і теж голосно розреготався.
Станіслава і Зоя вибухнули щастям, вони підхопили одна одну під руки, обнялися й закружляли по всьому залу у вальсі, такому запальному, що чоловіки завмерли й спантеличено спостерігали за ними.
