Нарешті ніч проковтнула хатню метушню. Він лежав горілиць і слухав тишу. Ні-ні, не лише слухав, він її пив своїм тілом, кожною клітиною своєї змученої душі, бо лиш зараз, в рідній оселі, лежачи в своєму зручному ліжку, нарешті зрозумів, що нічого в світі немає милішого, а ніж вона - свята тиша. За стінко спали батьки; тато, як завжди, час-від-часу гучно схропнувши, плямкав губами, мама, штовхнувши його ліктем буркнула: - Василю, ляж набік. Тато мовчки слухняно перевертався і знову настала тиша. Десь в сінях затріщав цвіркун, але він тиші не злякав, він лише навівав спокій і душевну врівноваженість. Ось над головою почулося настирне дзижчання комара, нарешті все стихло. Комар, всівшись на чоло зухвало робив свою чорну справу, але він не спромігся навіть приплеснути кровопивцю, щоб не злякати на собі тишу. Всього десять днів на відпочинок, і, знову ротація на східний фронт, тому він кожну хвилинку зараз жив заради цієї благословенної тиші, насолоджуючись життям в повну міру. Дивно, що раніше, до війни, він просто марнував своє життя байдикуючи по нічним забігайлівкам навіть не здогадуючись, що воно, життя, таке крихке, таке тендітне, таке непередбачуване, і тримається всього-на-всього на мушці російського найманця-снайпера, чи дурного осколку від міни, а про тишу годі було й думати – вуха рвала забійна музика.
Нарешті сон здолав його… "Враз почувся зловіщий свист, земля здригнулася, все водночас перетворилося в суцільне місиво із сталі, вогню, землі і скривавлених людських тіл. Він, що сили, заволав: - Падайте у вирви, снаряд двічі в одне місце не влучає! Обезумілі бійці готові були кротами заритися в землю аби лишень уникнути цього рукотворного жаху. – Падайте!!! туди вашу та відтіля! - лаявся він до хрипоти в горлі. В цю мить він побачив, як побратим Сашко, з яким вони щойно снідали тушонкою з однієї банки, снопом повалився на землю. Голова з каскою була зрізана осколком, а ще живі пальці судомно шкрябали мокру від крові землю. – Мамо!!! – закричав він щодуху благаючи спасіння…"
Мати, учувши негаразди, миттєво схопилася, ввімкнула світло, зазирнула в спальню до сина. Той в’юном корчився на ліжку гнучи таке матюччя у сні, якого вона ніколи не чула навіть від чоловіка. Вона мерщій кинулася на кухню, набрала повний рот води, знову вернулася до сина і щодуху бризнула водою в лице буйно сплячому, як колись, ще в дитинстві (синок тоді вміщався в поперек ліжка) виливала вона йому переляк. Синок вмить змовк, заціпенів, потім прудко схопився, почав шарудіти руками по простирадлі ніби щось шукаючи, а потім не своїм голосом заволав: - Де мій автомат?.. Русня пішла в атаку!.. Його божевільні очі блукали по кімнаті доки не вп’ялися в постать матері.
- Мамо?..
- Що, моє Ясне Сонечко? (так вона звала його завжди). Тобі приснився дурний сон? Заспокойся любий, ти вдома, - вона пестила сину острижену голову теплими пухкими руками. Синок обм’як притиснувшись до маминих грудей, як мале дитя.
- Спи моє Ясне Сонечко, - вона вклала його голову на подушку і вже хотіла заспівати колискову, та змовчала, учувши сопіння дитини, лише пригубила гаряче чоло, та так і сиділа поряд зі сплячим до ранку, слухаючи благословенну тишу.
