Шість тижнів поспіль ми дивилися в новинах, як Джо Тано крокує на тлі зеленого неба до вершини Олімпус Монс. Одного дня, потягуючи пиво, ми з Марком обговорювали його екіпірування: полегшений напівжорсткий скаф з ресурсом у вісім годин, а також безпілотний всюдихід, який волочився слідом, слугуючи пересувним табором.
- Це ж смішно, - сказав Марко. - Я, коли виходжу ремонтувати який-небудь супутник на ареостаціонарі, теж тижнями сиджу в капсулі, а потім годинами зависаю за бортом у скафі. Чому за мною не літають дрони і не лізуть камерами під забрало?
Час від часу камера намагалася роздивитися обличчя мандрівника, сховане за сонцезахисним забралом, і Джо давав таку можливість, зупиняючись на маршруті і відкидаючи екран. Ми встигли побачити і нестримний ентузіазм, і краплі поту на жорстких болісних зморшках, і страждання, і незламну рішучість. Ідеальна сценографія.
- Ми робимо роботу, Марку, а він клеїть дурня.
Напарник тоді змовчав, але коли після восьмої вахти на всіх каналах новин показали Тано на тлі кальдери, протилежний край якої ховався за кривизною обрію, Марко ошаленів.
- Ми гаруємо на орбіті місяцями, не скидаючи підгузків, беремося за всяке лайно, щоб не простягти ноги від голоду, а цей клоун прогулявся собі поверхнею і накосив бабла. Трясця!
Я здвигнув плечами.
- Ну, по-перше, це виглядає символічно. Піший похід за межі атмосфери. Двадцять два кілометри вгору на Марсі - вважай, що там космос. По-друге, це ніби вершина вершин, вищої гори в Системі поки-що не знайшли. Найвище досягнення в альпінізмі, як не як. А по-третє, він перший, хто додумався. Можливості не шукають, їх створюють.
Я вклав у слова добрий шмат іронії, щоб розізлити Марка ще більше, і потім цілу годину насолоджувався, як він нервово літає від стіни до стіни, ніби м'ячик. Люблю свого напарника саме за цей запал. Чого мені завжди бракувало, так це рішучості. Я з тих людей, хто сім раз відміряє, а потім не стане різати. Марко ж має прекрасну інтуїцію, тож коли в його очах загоряються іскри, я просто роблю те, що він каже.
Минув тиждень, і подвиг Джо Тано потонув у морі насущних новин, біржових зведень, лихоманкою навколо цін на реактивну масу, кисень та воду. Ми взялися за марудний ремонт сонячних рефлекторів, які концентрували потоки світла на поверхні планети: гектари фольги, продірявлені мікрометеорами, а ще більше присипані тонким пилом, яким заповнений навколомарсіанський простір.
- Звідки він береться? - бурчав Марко, орудуючи м'яким скребком.
Я тицьнув пальцем у сіру картоплину Фобоса, що якраз пролітав на тлі червоного диску планети.
- З цього нещастя. Там крига всередині, час від часу боки прогріваються, і вода виривається назовні. Разом з водою - ця клята сажа. І що цікаво - на якомусь із наступних обертів цю сажу знову притягує мікрогравітація Фобоса.
Марко тоді завис на пару хвилин, але нічого не відповів. Коли ми, смердючі та зневоднені, залізли в корабель, він з тубою ізотоніку окупував термінал і надовго залип. Зазирнувши через плече, я побачив зображення Фобоса в обрамленні дрібного тексту, густо посипаного цифрами. Що ж, самоосвіта - це добре. Але тільки-но я зібрався покимарити, як Марка навідала хвиля натхнення.
- Олеже, я знайшов!
- Що ти там знайшов, Архімеде патлатий? - буркнув я, марно ловлячи сон за хвіст.
- Як що? Можливість!
Я мовчав, збираючись ігнорувати напарника, але Марка вже було не спинити.
- Дивись!
На екрані терміналу красувався Фобос, витріщившись на нас більмом кратера Стікні.
- Ну, він трохи більший за Сніги Олімпу. Хочеш пройти його по колу? Від полюса до полюса?
- Пройти? - Марко захихотів, а потім зробив жест руками, схожий на вибух. - Ні, я хочу з нього злетіти!
Я мовчки дивився на напарника, всім своїм виглядом демонструючи відсутність розуміння.
- Олеже, хай тобі грець, це ж очевидно!
- Що очевидно? Он там пише, що експедиція Торна сідала на Фобос, брала зразки того лайна, яке ми сьогодні згрібали цілий день, робила експерименти з буріння порід. Цінний досвід для розробки копалин на віддалених малих тілах, бла, бла, бла. Вони вже залишили там свій маленький слід, черговий великий крок для людства.
- Так! - вигукнув Марко. - І полетіли звідти. А я хочу з нього зістрибнути!
Я дивився на нього і знову не доганяв.
- Бляха, Олеже! Це ж стрибок у космос! Як ти там казав: "Піша подорож у космос"! А це буде стрибок у космос! Перша космічна швидкість на своїх двох!
Я прокляв образність мови, яка довела партнера до такого рішення.
- Ні, Марку. Ми й так у фінансовій дупі, а ти пропонуєш тратити паливо на дику витівку.
- Я куплю масу за свої, а профіт поділимо порівну.
- Марсіанський Орбітальний Контроль нас засудить на довічне.
- За що? Я прочитав їхні правила. Супутники просто описуються, як нестабільні структури, до яких строго рекомендовано не наближатися!
"Справді? Вони могли так затупити?"
- І звідки ти взяв, що на Фобосі можна стояти?
- Ось: "Сила тяжіння на поверхні становить 0,0057 метри на секунду в квадраті".
- Ти серйозно? Показати тобі, скільки це?
- Покажи!
Він не жартував, і не хотів відступати.
Я підсів до терміналу й вирахував обертову швидкість, при якій в носовій частині наступала така гравітація. Тоді взяв керування, закрутив корабель, як барабанну паличку в руках мажоретки, потім вказав на люк шлюзу в носовій частині:
- Ось, приблизно так.
Марко підлетів, розвернувся і досить переконливо став на ноги, щоправда його хитало сюди-туди, як п'яного. Після двох років у невагомості мікрогравітація в купі з коріолісовим прискоренням спантеличувала вестибулярний апарат. Звісно, він відштовхнувся ногами і полетів уперед.
- Ось так усе й буде, - либився Марко, пролітаючи повз. - Важкий скаф притягуватиметься сильніше, тож стійкість зросте.
- Це не так працює... - почав я, але Марко тільки відмахнувся.
- Усе просто і геніально! - в захваті вигукнув він. - Стрибок у порожнечу! Вільний політ у космос!
Марко не жартував. Це потрібно було зупинити.
- Я не бажаю брати участі в такій авантюрі, - сказав я, намагаючись зберігати твердість в голосі. - Це занадто небезпечно.
Марко стиснув кулаки, я зціпив зуби. Та й по всьому.
Можна не хвилюватися?
Він образився, хоч і не подавав виду. Просто притих і став задумливим. В цьому суть партнерства. Бути одностайними. Якщо партнер не пристає на твою пропозицію, не звинувачуй його у зраді.
Але відчуття провини залишається.
Щоб його позбутися, я став шукати більше причин не приставати на пропозицію Марка, цього разу вже не для нього, а для себе, для очищення сумління. У вільний час, наодинці, я крутив на терміналі об'ємну мапу Фобоса.
Двадцятишестикілометрова картоплина, майже чорна на тлі червоного диску планети. Східний полюс, завжди обернений до Марса, виглядав занадто горбистим, зате мальовничішим завдяки кратеру Стікні. Тут усюди виднілися сліди циклопічного зіткнення: глибокі багатокілометрові паралельні борозни, розломи, кратери. Туристичні човники полюбляють саме цей бік супутника. Але я б сюди не потикався. Один з туристів божився, що бачив, як з гребеня Стікні відірвався цілий рій каміння. Марс потихеньку поїдає свого "синочка".
Торн вибрав для посадки місце посередині «картоплини», на відносно рівній ділянці неподалік від кратера Уендел. Щоб посадковий модуль не "здуло" з поверхні, його оснастили малопотужним іонним двигуном, який притискав апарат до Фобоса. Він використовував зовсім мало реактивної маси, що дало експедиції цілих сім годин для виконання програми. Я знічев'я пошукав звіти, і в результаті потонув у них на довгі години.
Без сумніву, експедиція мала на меті перш за все геологічні дослідження, однак майже увесь матеріал стосувався хімічного складу реголіту. Так, звісно, це найближчий і найдоступніший астероїд С-класу, матеріал якого зберігся від буремних часів формування Системи. Так, звісно, для майбутнього розселення Поясом потрібно оцінити комерційну цінність об'єктів такого типу. Але для Маркового задуму жодної корисної інформації я так і не знайшов.
Чи можна стояти на поверхні?
Торн покладався на дронів, які бурували зразки, притискаючись до поверхні власними маневровими двигунами. Був момент, коли один з них заглючив, залишившись без опори, і відскочив на метрів десять вгору, проте двигуни знову увімкнулися, і він повернувся до роботи. Яке зусилля передав йому інструмент, щоб спричинити стрибок? Нуль інформації.
Реголіт зблизька нагадував старий побитий бетон. Ковш дрона, однак, легко занурювався в нього. При цьому легкі частинки поводилися, немов потривожений мул на дні водойми. Повільно, знехотя, немов у сповільненій зйомці, вони сідали назад на поверхню. Мікрогравітація працює! Але чи вдасться стати ногами на поверхню і втриматися бодай хвилину, щоб зайняти потрібну позу для стрибка? Гравітація на Місяці у триста разів сильніша, проте навіть там потрібні спеціальні навички, щоб не втратити рівновагу і не впасти. При відсутності сили, яка діє на опору, важко навіть зачепитися за неї. Астронавт, навіть не рухаючись, буде підстрибувати над Фобосом дуже довго, поки не прилипне до реголіту. В кораблі Марко тримався за стіни, коли стояв при мікрогравітації. На Фобосі ніяких стін не буде. Як зафіксуватися на поверхні?
Гаразд, використаємо активний скаф. Нехай притисне маневровими до поверхні. Але, щоб стрибнути, їх потрібно вимкнути. Тоді станеться те саме, що й з глючним дроном: астронавта відштовхне сила пружності, накопичена в конструкції скафа. Встигнути схопитися за який-небудь камінь? Мізерна ймовірність.
Справді, це неможливо. В тому вигляді, як це собі задумав Марко, здійснити такий трюк нереально. Це ми ще навіть на поверхню не стали, а скільки питань до самої можливості зістрибнути...
Зі спокійною душею я розслабився і дивився прощальні кадри експедиції, де Торн наостанок вийшов назовні. Впираючись у посадкову "лапу" модуля (якого притискав двигун на "даху"), він зробив на камеру чіткий відбиток чобота, сказав якусь банальність, а тоді встромив у реголіт пам'ятний вимпел і, відсалютувавши, поліз у люк. Все, давайте титри.
Але стоп!
Я відкрутив запис до місця, де в руці Торна чітко видніється вимпел: пластина з довгим вістрям, виконаним у формі гарпуна. Ось астронавт застромлює його в м'якуш реголіту, і за звичкою сіпає, щоб переконатися, що той добре зафіксований.
Ой, ти ж моя голівонько. Почнемо спочатку?
Коли я повідомив Марку, що обміркував ще раз його пропозицію, він задоволено посміхався. Коли я виклав увесь план, ентузіазму у нього поменшало. Вочевидь, він уявляв собі все набагато буденніше. Ніби відпихнутися ногами від корпусу корабля і здійснити проліт на камеру. Наступного тижня Марко сидів у каюті, переглядаючи відео і фото Фобоса, передивляючись звіти експедиції Торна. Я з однаковим сподіванням чекав, що він погодиться продовжити, або відмовиться. Сім разів відмірявши, чекав, чи насмілиться він відрізати.
Він вирішив відрізати.
Але вніс чимало корисних доповнень.
В результаті ми відвідали марсіанський орбітальний цвинтар.
Коли створювали Марсіанський Орбітальний Контроль, одразу було призначено орбіту захоронення по аналогії із земною, на триста кілометрів вище ареостаціонарної орбіти. Туди випихали увесь старий мотлох, в якому поздихали елементи живлення. Ми зв'язалися з наглядачем орбіти, таким собі Джо, з проханням знайти нам конкретну штуковину.
Виявилося, що чорний метал на орбіті Марса - рідкість. Якщо хочеш магнієвий, алюмінієвий, титановий сплав - без проблем. Звичайної сталі годі шукати. Все, що вдалося знайти - триметровий шмат ферми. Прямо на місці ми її розрізали й переварили у формі пласкої платформи, додавши імпровізовані бильця та анкери для закріплення в реголіті. Потім причепили чотири вінтажні гідразинові прискорювачі, нескладну систему запуску. В результаті отримали масивну опору для посадки на крихкий реголіт астероїда.
Для роботи на орбіті ми часто використовуємо "помело", чудовий винахід сера Артура Кларка, телескопічний акумулятор енергії у вигляді триметрової жердини. Марко вдосконалив його, закріпивши на кінці електромагніт, який запускався кнопкою на руків'ї. Якщо раптом він не влучить у платформу, можна буде простягти "помело" і притягтися до поверхні. Ще один плюс старої доброї сталі.
Активний скаф чудово підходив для ширяння на орбіті, мав товсту захисну оболонку, яка витримувала контакт із корпусами кораблів. Щоб з'явилася можливість упертися в тверду нерівну поверхню, ми доповнили його поліуретановими калошами, які мали захистити ноги від пошкоджень.
Далі на сцену вийшла небесна механіка.
В околицях Марса все не так, як біля Землі. Низькі орбіти майже не використовуються через запиленість простору. Оптимальними вважаються висоти від трьох до чотирьох тисяч, але їх використовують радше як опорні. Ареостаціонарна орбіта пролягає на висоті сімнадцять тисяч кілометрів. Тут знаходиться більшість штучних супутників: станцій, хабів, рефлекторів. Власне, це наше робоче середовище. Фобос обертається значно нижче, на висоті п'ять тисяч сімсот кілометрів. Щоб долетіти із Землі до Місяця, корабель потрібно розганяти. Щоб перейти з ареостаціонарної орбіти на орбіту Фобоса, корабель потрібно пригальмувати двічі. Класичний гоманівський маневр. Найкращий варіант зближення – навздогін Фобосу. Залишилося тільки вибрати місце для посадки.
З точки зору топографії, Торн вибрав найкраще місце, рівне й широке. Я теж віддавав перевагу саме цій ділянці, але у Марка були свої міркування. Його приваблювала надмарсіанська точка.
- Уяви, Олеже, людина стрибає, і летить геть від Фобоса, геть від Марса. Для хорошої картинки це те, що треба!
Я погодився. Ніби й нічого складного: вихід на паралельну орбіту над каменем, зрівноваження швидкостей, переліт і посадка. Для пілота корабля так навіть легше, бо Торнові довелося гасити надлишкову швидкість, ідучи траєкторією зіткнення, потім повільно зближуватися, витрачаючи реактивну масу на керування вручну. У мене ж натомість буде значно більше часу й простору для маневру. Чи впорається Марко?
Платформа вийшла масивна й неповоротка. Марко здійснив на ній кілька прольотів, протаранивши якийсь випотрошений стародавній розгінний модуль. Втриматися на ногах в момент зіткнення виявилося неможливим і небезпечним, тому він вирішив сідати на камінь порізно, причепившись фалом, а гальмувати «помелом». Процедура ускладнювалася, і це мені зовсім не подобалося. Марко тільки відмахнувся.
Що ж, відтягувати більше ми не могли.
Автопілот вирахував оптимальний момент для старту, залишилося зробити кілька витків для синхронізації. Спроба зближення зі супутником буде тільки одна, МОК просто не дасть нам здійснити другу, та й реактивної маси піде цілий статок. Марко здійснив імітацію стрибка, вийшло досить переконливо. Проте так і не стало ясно, чи зуміє він вийти на траєкторію віддалення. Напевно, ніхто не міг цього вирахувати. Надто багато невизначених змінних. Ти просто робиш спробу, і в тебе або виходить, або ні. Чистий спорт.
Я подав заявку на зміну траєкторії. Позаяк вона не перетинала орбіти Фобоса, автоматичний диспетчер підтвердив її. В перигелії ми мали наблизитися на короткий час до каменя, швидко провернути свою авантюру, а потім забратися назад на ареостаціонар. Починалося все досить гладко. Корабель в призначений час розвернувся і відпрацював гальмівний імпульс. Ми стали падати на Марс.
Марко розминав ноги, змащував морозостійким мастилом «помело», натягнув «калоші» на ноги скафа, перевірив рівень палива та кисню. Нервував страшенно, тому намагався чимось зайняти руки.
Мене теж трусило, хоч зближення з великим орбітальним тілом не було чимось незвичним. Я підготував два автономні дрони, щоб фільмувати Марків стрибок, а також налаштував лідар, щоб контролювати швидкість. Усе. Більше готувати нічого. Лишається тільки чекати.
Корабель перетнув ареостаціонар, орбіту Деймоса (до речі, з ним було б простіше), заглибився у внутрішній орбітальний простір. Навколо нас роїлися туристичні судна, показуючи зблизька іржаві панорами планети. Біля орбітального асемблера снували дрони-монтажники, збираючи щось довге й стрімке. Фобоса ще не було видно, він утікав від нас за край диску, але наша швидкість росла, і невдовзі ми його побачили.
Чорний камінець, квасолина на червоній тарілці.
Я раптом занервував, чи добре автопілот розрахував траєкторію, і став перевіряти параметри. Коли ж вкотре переконався в правильності курсу, то, озирнувшись, побачив, як Марко сидить навпроти входу в скаф і свердлить його поглядом.
«Краще б я його переконав не робити цього».
Марс ріс і ріс, поволі закриваючи половину неба, а Фобос залишався все таким же крихітним. Рідко буваючи так близько до планети, я тепер майже фізично відчував її гравітацію. Об’єкти, які здатен утримати в полі зору, не викликають хвилювання. Коли ж для того, щоб оглянути щось, доводиться крутити головою, я починаю панікувати. І це все ще досить висока орбіта.
Засюрчав таймер зближення. Марко, стримуючи поспіх, поліз у скаф, я пристебнувся у кріслі пілота. Позаду коротко свиснула застібка, клацнули замки. Скаф відділився. На панелі з’явилася телеметрія, життєві показники й обличчя партнера. Всі показники зелені. Можна починати.
Фобос відчутно виріс в ілюмінаторах. Ми проходили тіньовий бік планети, за краєм диску світилася лінія світанку, супутник виглядав, немов чорна діра в оточенні акреаційного диску. Палива в скафі Марка небагато, тож нам довелося зависнути над дупцею каменюки, зрівноважити орбітальні швидкості. Навколо не виднілося жодного судна, окрім туристичного човника, який ішов по орбіті на сто кілометрів вище. Помітивши нас, гід натхненно співав у мережі: "Ось ви можете побачити роботу науковців, які продовжують розгадувати таємниці Фобоса".
Як тільки на сході Марса спалахнув діамант Сонця, я увімкнув запис, дав команду партнеру. Відсалютувавши на камеру, Марко відштовхнувся від корабля. Платформа пшикнула розгінними модулями, шарпнула фігуру в скафі за собою. Марко розвернувся до неї ногами, і знову додав газу.
Фобос майже заступив планету, виднілися тільки червоні краї в зеленому обрамленні атмосфери. Якщо спроба провалиться, наступна стане можливою тільки через сім з гаком годин, тільки навряд чи МОК її допустить. Тож Марко мав усього лиш один шанс утнути свій трюк. Тримаючи палець на вимикачі автопілоту, я спостерігав, як партнер, обійнявши "помело", летить назустріч побитій метеоритами сірій скелі.
Попри хвилювання, все проходило на диво буденно. Камінь нерухомо висів на орбіті, як сонячний рефлектор в очікуванні очищення, і Марко спокійно міг би причепитися до нього, якби замість крихкого шару реголіту на поверхні було б щось тверде й ребристе. При наближенні партнер вивільнив ще кілька метрів фалу, пригальмував, вирівняв платформу. Місцевість, яка здавалася посіченою та горбистою, при наближенні вирівнялася. Сталева ферма з розгону припечаталась до сірої поверхні, здійнявши невелику куряву. Марко зігнув ноги, пшикнув маневровими, м'яко спружинив, а потім, схопившись за перила, погасив зворотний імпульс. Притягнув себе до поверхні, ослабив хват, а потім і зовсім відпустив платформу, розвівши руки в сторони.
- Я стою! Бачиш? Я стою! - захекано прокричав він в ефір.
Я вивів на монітор картинку з його шолома. Сонце різало очі майже в зеніті, трохи збоку сріблилася рисочка нашого корабля. Краєвид навколо нагадував вершину дуже похилої гори, або фокус із дуже ширококутним об'єктивом: усе завалювалося "донизу". Гарпуни, попри очікування, застрягли від сили наполовину. Марко кілька разів зігнув ноги, відриваючись від опори та випробовуючи мікрогравітацію.
- Як відчуття? - спитав я.
- Почуваюся, немов кенгуру, - відказав Марко.
- Готовий?
- Майже.
Він відставив "помело", яке так і не знадобилося, на край платформи. Примагнітившись кінцем до ферми, воно перетворилося на імпровізований флагшток. Тепер Маркові ніщо не заважало.
На моніторі блимнуло повідомлення від МОК.
"Буксир MOV1574, негайно відійдіть від Фобоса!"
Ну от, почалося. Набравши у відповідь "ОК", я наблизив платформу на екрані, ведучи синхронний запис. Марко зігнув ноги, присів, зробив кілька нервових вдихів, ніби пірнальник, а потім різко відштовхнувся.
Здавалося, нічого не змінилося. Зображення в камері скафа тільки трішки здригнулося. Проте минуло всього кілька секунд, і зліт став помітним. Горизонт потроху звузився, віддалені кратери й валуни стали дрібнішати. Марко нахилив голову, і я побачив, як віддаляється платформа з "помелом". Якби внизу знаходилась якась орбітальна конструкція, все виглядало б цілком буденно. Але масивна скиба Фобоса росла в об'єктиві так велично й неспішно, що аж дух перехоплювало.
"Вся справа у масштабі!"
- Ю-ху! - скрикнув Марко, - Я лечу, мов янгол!
"Буксир MOV1574, негайно залиште простір Фобоса!"
"Підтверджую, МОК, залишаю".
"Погляньте лишень! - долинуло з туристичного човника, - Це реальний доказ низької гравітації на поверхні Фобоса! Людина просто зістрибнула з його поверхні! Стрибок у порожнечу!"
І тут почався хаос.
Раптово ми опинилися у фокусі всієї орбітальної спільноти. На човнику туристи билися в істериці, вимагаючи від пілота підійти ближче, ще десь три десятки суден почали змінювати орбіти, щоб наблизитися до нас. МОК безпомічно роздавав заборони, але раптово в усіх зламалися респондери. Нас запінгувало два десятки радарів, а посеред всього цього переполоху Марко, розкинувши руки, віддалявся від Фобоса.
"MOV1574, ви заарештовані, негайно займіть ешелон 7500/6000, погасіть рушії і приготуйтеся до прибуття абордажної команди".
У мене похололо в грудях.
Все, ми догралися. Навіщо я в це вліз?
"МОК, у нас людина за бортом".
"Негайно вжийте всіх заходів для порятунку! Абордажна команда вже в дорозі. Спротив лише обтяжить вашу провину. Залишайтеся на місці".
- Марку, нам гаплик, - передав я партнеру.
- Та чув, - відказав він. - Але ми нічого не зробили. МОК нічого нам не зробить. Мені ще довго летіти?
Я увімкнув автомат перехоплення. Мені не сподобалися цифри.
- Марку, тебе зносить. Ти пройшов апогей, і тепер падаєш на Фобос.
- Що? Як таке може бути?
Я згадав трюк із закручуванням на кораблі. При штучній гравітації сила тяжіння швидко знижується при наближенні до центру обертання. В реальності Фобос не послаблює хватки при підйомі на якихось двісті метрів. "Вся справа у масштабі", - гірко подумав я.
- Фобос тебе не відпустив, Марку. Гравітація погасила швидкість. Але вийти на орбіту супутника ти не можеш. Марс тебе перехопив.
Марко тільки безсило сопів у мікрофон, спостерігаючи, як сила тяжіння планети виводить його на нову орбіту, паралельну до орбіти Фобоса. Припливні сили зводили нанівець наш задум. Сила стрибка виявилася замалою.
- Марку, це кінець. Лети сюди. МОК в дорозі.
В ефірі запала тиша.
"Що ж, перевари і змирися, друже. Ми спробували, але не впоралися".
Кілька суден наблизилося до нас, попри погрози МОК. Гід продовжував триндіти щось про межу Роша, унікальну орбіту Фобоса, навіть експедицію Торна витяг з архівів. З героїв космосу ми з Марком стрімко перетворювалися на неуків-авантюристів, які не знають елементарних законів небесної механіки.
- Бляха, Марку, лети сюди! - гавкнув я, не втримавшись.
- А дзуськи! - відгавкнувся партнер, увімкнувши скаф.
Тільки полетів не до мене, а назад, на поверхню.
- Марку, ідіоте, що ти робиш?
Він не відповів, зблизився з каменем, упав ногами на платформу, спружинив, устиг зловитися за перила, підтягнувся і вперся ногами. В ефірі було чути його натужне сопіння.
Я вхопився за маленький острівець незворушності, який заливало адреналіновим штормом, зробив кілька глибоких видихів, а тоді ввімкнув передачу.
- Марку, мускульної сили недостатньо, щоб подолати тяжіння. Скаф занадто важкий, ти роками живеш в невагомості, твої м'язи атрофовані. Ти навіть на Марсі ледве ходиш. Це може зробити тільки тренований землянин в легкому комбезі. Чуєш мене? Не роби дурниць. Ми довели, що це неможливо.
Марко дихав і мовчав. Потім натиснув на кнопку аварійного скидання і відкинув активний модуль скафа.
"Чудово. Як тепер тебе забрати звідти?"
- Марку, не роби дурниць. Рятувальники МОК витягнуть тебе. Чуєш?
Його дихання стало майже рівним і спокійним. Він просто стояв і озирався навколо. На чорні тіні в глибині кратерів, на зернисту поверхню, на колючі зорі над головою. Затримався поглядом на "помелі", простягнув руку, вхопився. Підняв погляд, сфокусувався на кінці. Потім раптово присів, відштовхнувся, а коли пролетів три метри, вхопився руками за палю і відштовхнувся від неї.
Все сталося так швидко, що я навіть зреагувати не встиг. Марко знову летів угору, цього разу трохи швидше, ніж за першої спроби.
"Дивіться! Дивіться! Він знову це зробив!" - волав перезбуджений гід на туристичному човнику.
Навколо нас вже збирався справжній натовп. Канали новин підхопили сенсацію, і весь Марс гудів, обговорюючи витівку Марка. В цей самий час мій партнер впевнено віддалявся від Фобоса, безладно обертаючись навколо центру маси.
- Олег?! Я лечу?! Мені вдалося? - закричав він у мікрофон.
Я спрямував на нього радар. Повільно, черепашачим ходом, він віддалявся від Фобоса. Не вірю! Ляснувши себе по щоці, знову поринув у розрахунки. Еліптична орбіта. Крихітний ексцентриситет. Марко таки стрибнув у космос! Хай йому грець!
- Ваші орбіти не збігаються, - дурнувато посміхаючись, відповів я. - Ти зіскочив з того потяга, бро!
Марко кричав і борсався, як навіжений, поки я не наблизився і не взяв його на борт. А за якихось півгодини командир рятувальної команди МОК нудним голосом звелів нам відчинити зовнішній люк шлюзу і не робити дурниць. Пригода закінчилася.
Що було далі?
У нас відібрали ліцензію. Через суд. Попри протести берегового братства. Власне, ми нічого такого не зробили, але платформа, яка міцно застрягла в реголіті Фобоса, стала зачіпкою, нібито ми завдали шкоди неторканій поверхні планетоїда. Нам дали шанс забрати її звідти, але висмикнути двісті кіло сталі з тіла супутника ми не змогли. Підняти спромоглися тільки славнозвісне "помело".
Нам довелося продати буксир, щоб заплатити штраф. Але якийсь багатій, який спостерігав за кульбітами Марка з туристичного човника, купив його "помело" за дурні гроші, тож ми дістали змогу півроку розкішно жити на поверхні, тиняючись в пошуках роботи. Однак нашому партнерству прийшов кінець.
Маркові пощастило, слава дозволила йому знайти тепленьке місце в доках. Моя ж мовчазна і прихована участь принесла мені тільки розчарування. Тож врешті довелось зголоситися на переселення на юпітеріанські "троянці".
Про що, як виявилося, жалкувати не довелося.
Наш вчинок викликав бурхливе обговорення в суспільстві. Фрілансери одностайно були за нас, і навіки зненавиділи МОК. Хтось запитав Джо Тано, що він думає про нашу витівку.
- Ніхто не має монополії на пригоди, - відказав той. - Бажаючи убезпечити людське життя, зробити його легким і приємним, ми забираємо у людства одну з його головних рис - рішучість. В старі часи люди робили дивовижні речі, не маючи жодних гарантій досягнення успіху. Через три тисячі років після будівництва пірамід їхню появу приписували всемогутнім прибульцям. Через п'ятдесят років після польотів на Місяць багато хто вже сумнівався у реальності тих подій. Прогрес рухається завдяки відчайдухам, які виявляють рішучість та винахідливість. Давайте дозволимо людям бути людьми!
