Пробую зрозуміти святість батьківського слова, яке так радувало мене, коли був дитиною. Святість батьківської хати, якої я не бачив, а про яку так солодко говорив мій тато в мої дитячі роки.
Пригадую собі, наче то було вчора. Він брав мене на коліна і починав говорити тихим голосом про своє минуле солодкими словами, які були зрозумілими для мене, як дитини. Я слухав, а все, що почув, записав у пам’яті. А нині все, що колись почув, стелю в рядках батьківської мови словами.
Бувало, що вони входили пам’яттю в час свого дитинства і висловлювали мені минуле своє і родини, яке весь час жило в їхній душі. Вливали мені любов до всього рідного, яке в них живим було завжди.
Як садив сад на підгір’ю своєї ниви, як щепив на принесених з лісу дичках яблуні і груші… Коли про це говорив, потоком сльози плили. Це був доказ любови до рідних земель. Боже, як він любив свій рідний край, свій рідний Улюч – про село, яке з димом пішло у 1946 році, міг говорити цілими годинами… Саджений ним сад здичавів, поріс бур’яном, а з бур’яну повиростали дички нових дерев. Може на тих „дичках“ колись мудрі люди щепити будуть нові сади? Все те історія осудить.
Тато цю свою любов до всього, що рідне, защепив і в моїй, тоді ще дитячій душі, як згадані вище щепи в саду. Защеплена любов вростає весь час в моє життя, а нині також у життя моїх синів, і я є впевнений, що і внуки мої нею жити будуть.
Роки спішать скоро, наче вода Сяном, коли сніги тануть у весняну пору. Ті люди, що знали тата, кажуть, що він нікому не був ворогом. Він – чесний українець, правдивий християнин. Він любив усіх людей.
Прогнаний з рідного Надсяння в чужину… Щоб з часом ми стали німі, а все те, що знали, забули… Так не сталося. Ми не пропали. Мова, яку в серці принесли в чужину батьки живою, нині є в мені, в родині, в односельчан, які вірили своїм батькам і як вміли, так говорили в чужій хаті, по “свому”, бо це було нашим бути, або не бути.
Тому ми нині багаті в пам’ять, в історію свого села, свого дому. В історію рідного Надсяння.
