Кращою подружкою Каті стала Лея, дочка крамаря Рубінчика, яка навчалася шити капелюшки й уже завела власних клієнток. Вона мала чудовий смак і сама шила собі сукні за французькими викрійками. Лея вирізнялась серед своїх сородичів тонкою білою шкірою, пшеничним волоссям і сливе прозорими блакитними очима. З гарними рисами видовженого обличчя дещо дисонували нерівні зуби й виперте, вугрувате підборіддя. Легка й рухлива, Лея мала немислимо швидку реакцію й загострене почуття гумору. Разом із Катею вони ходили на ринок, вихідними гуляли у Царському садку, співали, пліткували й обговорювали хлопців. Коли до них починали залицятися рибалки або сільські парубки, що привозили крам на ринок, Лея охоче жартувала й теревенила з ними. Але після прощання безжально брала на кпини невдалих кавалерів. Катя дивувалась на свою подружку, бо їй були до душі ці незлобиві й чесні хлопці. Якось, коли Лея особливо єхидно відшила чергового залицяльника, Катя обурилась:
— Гей, що ти робиш, як ти будеш заміж виходити? Ти думаєш, таких краль, як ми, лише іспанські принци сватають?
— Мій жених тут не ходить, – туманно відповіла Лея і несподівано сумно зітхнула.
Одного задушливого літнього вечора дівчата гуляли затіненою боковою алеєю Царського саду, де в такт духовому оркестру курсували святково вбрані небагаті міщани і наймити. Лея примітила, що за ними слідком ходить якийсь панич. Дівчата сіли на лаву нібито відпочити, і невдовзі панич присусідився коло них. Катя з великим здивуванням впізнала Данила. Він галантно почав звичайну парубоцьку розмову, яку того вечора можна було почути у будь-якому кутку саду. Лея жваво її підтримала, а Катя опустила очі долу й запишала губи, нібито це не вона лише вчора бігала за Данилом по всьому будинку, щоб насипати йому в голову олівцеве трачиння, яке знайшла в кошику для рукоділля. Статечно й неквапно трійця цілий вечір гуляла київськими горами, Данило скалив зуби з Леєю, Катя ж зарозуміло мовчала.
Наступного дня Данило й Катя дивним чином жодного разу не побачилися у коридорах та кімнатах будинку. Якщо ж десь випадково й перетиналися, то прожогом вибігали з кімнати. А в неділю усі троє зустрілися знову.
Тиждень минав за тижнем, молоді люди призвичаїлися до недільних прогулянок. Розумна Лея давно вже зметикувала, що не вона є героїнею п’єси, яка розігрувалась на печерських підмостках, і щоразу знаходила причину, щоб перемайнути до іншої компанії.
Одного теплого ранку Катря з величезним кошиком зібралася на берег, щоб купити свіжої річної риби. Поки вона домовлялася про свої плани з кухаркою, до кухні декілька разів заглянув Данило. Яким же було здивування дівчини, коли на березі серед рибалок вона знову побачила молодого панича, що запально сперечався з кимось про якість гачків. Поки Катря торгувалася і теревенила з перекупками, Данило завершив суперечку мирно і, проходячи повз неї, «випадково» перекинув її кошика. Розпочалася звичайна галаслива метушня, разом зібрали рибу, аби-як обтрусили від піску, і коли служниця вирушила була додому, Данило запропонував:
— А чи не хочеш зі мною покататися на човні?
— Чом би й ні? Тільки-но рибу віднесу, щоб не пропала.
— Ну так давай сюди, я донесу хутчіше.
Удвох прибігли наввипередки додому, залишили кошика кухарці і дременули на берег.
З того дня Данило й Катря часто каталися по Дніпру. Данило вправно веслував і потайки милувався Катериною, яка захоплено роздивлялася навкруги й годувала чайок хлібом. Одного вечора розчулена красою Дніпровських берегів дівчина заспівала свою улюблену «Ніч яка місячна». Сильний високий голос розливався над водою, приваблюючи і птахів і людей. Данило слухав добре знайому мелодію, наче заворожений. І коли пісня скінчилася, молоді люди побачили, що човни з відпочивальниками небезпечно згрудилися навколо них. Катря застидалася і так опустила голову, що упнулася носом в свою спідничку. А розчервонілий Данило підвівся і з виглядом оперного соліста галантно розкланявся.
Наступного вечора він прихопив із собою гітару. Хлопець мав абсолютний слух, і хоча ніхто його уроками музики не обтяжував, умів дуже вдало підбирати мелодії модних романсів. Коли він став умовляти Катрю підспівати йому, вона попручалася трохи, але потім так завела «Гандзю», що знову зупинила рух Дніпром. Човнярі прозвали парочку «артистами», щиро вірили, що ті виступають на оперній сцені, й розповідали про них знайомим.
Тепле веселе літо закінчувалось. Іван Семенович, який дозволив Данилі трохи відпочити після закінчення гімназії, вирішив з осені залучити сина до справжньої роботи в магазині. «Попрацює, навчиться з людьми ладити. А потім, з божою допомогою, поїде до Варшави. З його хистом він цілком зможе керувати крамницею». Ідею підтримали Максим Іванович і навіть Зоя, хоча вона й просила не поспішати із цим сміливим рішенням.
В такому піднесеному настрої Іван Семенович викликав сина до себе в кабінет.
— Здоровий бувай, сину! Маю до тебе серйозну розмову, — з лагідною усмішкою почав він.
— Моє шануваннячко, батьку! Я теж маю до тебе розмову!
— Ну так давай, швидше, бо моя буде довгою.
— Я багато часу не займу. Тату, я женюся.
Широка усмішка повільно зітерлася з обличчя Івана. Він довго, важко мовчав, і потім через силу вимовив:
— Дозволь спитати, і хто ж ця щасливиця?
— Дозволяю. Це Катя.
— Так. А чи не зволиш прояснити, яка саме Катя, якщо це не таємниця?
— Наша Катя, Ляцьвінка! Батьку, можеш мені не відповідати. Бо якщо ти нам заборониш, я застрелюся – півнячим голосом вигукнув Данило і стрімголов вибіг із кімнати.
Іван Семенович залишився сидіти за столом. В голові утворилася повна пустка, не було ані думок, ані злості. Сухо і безжально в мозку клацав залізний арифмометр. Він розумів – усе, заради чого він жив, обертається на порох. Корнієнко давно усвідомив – хоч якими розумними та талановитими були його діти, лише Данило здатний продовжити його справу. Він завчасно написав заповіт, де відказав сину свої магазини та частину промислів, серед яких були й іноземні. Водночас він добре знав вибуховий неконтрольований характер сина й чудово розумів, що приборкати його зможе лише мудра, вольова і врівноважена жінка. Напевно така, якою він запам’ятав свою матір.
Іван Семеновичу подобалась Катя. Він нерідко потай спостерігав за нею, його заворожували вправні, впевнені рухи її зграбної фігурки. Часом, замилувавшись дівчиною, згадував свою єдину подружку й перше дитяче кохання – веселу та моторну Гафійку. Він цінував старанність і акуратність служниці й планував зробити її економкою. Ба, щобільше, збирався дати за нею пристойний посаг. Був би радий, якби її взяв хтось із його прикажчиків або навіть родичів.
Але водночас Корнієнко усвідомлював: «розумничка» Катя зовсім не є розумною. Ані раціональності, ані критичності, ані твердості в неї немає. Є лише її золоте серце, й вона живе за його підказками. Єдиний смисл існування цієї простої гарненької дівчинки – жертовність. Заради коханого чоловіка ця жінка буде працювати до повного виснаження та з радістю віддасть за нього своє життя. Але вона не зможе надати йому ані підтримки, ані зваженої поради. Тим більше вона не зможе протистояти його вибрикам, стримувати пристрасті, які збурюють його тривожну душу. В голові Івана Семеновича гострим болем билася, оберталася на всі боки й виверталася навиворіт єдина думка: ніколи Данило не зможе піднести Катерину до свого рівня. Це вона потягне його до свого.
Корнієнко просидів за столом аж до темряви. Коли Зоя насмілилася постукати в двері, він несподівано брутально нагримав на неї, від чого в дружини вперше в житті сталася істерика. Нескінченно довгу ніч Іван Семенович пролежав на жорсткому кабінетному дивані, дивлячись на спіральну розетку на різній дерев’яній спинці. Коли ж нарешті наступив ранок, він швидко зібрався й рішуче відправився до нотаріуса.
