Ти заснеш вже нарешті колись чи ні? - обурено і сердито прошипів крізь сон чоловік, коли я втретє повернулася в ліжку поряд з ним на інший бік. І тихенько захропів - не голосно, ледь-ледь, так, наче увімкнули старого холодильника.
Плямкнув собака, який вірно охороняє нас щоночі, а точніше - просто спить в ногах. Тобто на ногах.
- Треба заснути! - подумала я, і старанно заплющила очі. Очі не заплющувались. Надто химерні тіні од дерева за вікном ворушили довгими пальцями. І страшенно свербіла п'ятка. На яку зручненько вмостив свою волохату дупенцію пес. П'ятка починала свербіти сильніше.
- Лише не ворушись! - вмовляла я себе, намагаючись втім підступно спихнути собачку з ліжка. Тіні од дерева на стіні затанцювади вкрай дивакуватого танця, апофеозом якого стало гучне "Гуп!" і ображене скавуління. Песик таки впав.
- Ти вмостишся вже колись чи ні?!! - голос чоловіка не віщував нічого хорошого - От Бог дав жінку... - промимрив уже сонно. І вимкнувся. Чи ввімкнувся? Моторчик од холодильника, який надійно вмонтований в організм мого чоловіка і відповідає за храп, запрацював з новою потужністю.
- Спимо! - наказала я собі і почала рахувати. На ліжко застрибнув пес. Один. Улігся мені на ноги. Два. Зашуміло дерево за вікном. Три. Десь впала крапля. Чотири. У щілину між завісами зазирнув повний місяць - погляд його ковзав просто по денцю моєї душі. П'ять. Павук Ксенофант, що живе під ванною, щось наплутав у своїй павутині і тихенько матюкнувся. Шість.
По спині моїй пробігла крихітна ящірка. Сім. Ось ще одна. Вісім. Ось їх уже три. Дев'ять. Вони бігають по мені - вгору і вниз, смарагдові їхні лапки кігтисті і гостренькі. Нестерпно хочеться почухатись. Десять. Пес щось бачить уві сні, тому починає облизувати мій великий палець лівої ноги. Одинадцять.Тіні на стіні завмерли і... Чухаюсь!
- Дідька лисого! Це нестерпно! Скільки можна?!! Дай поспати!
Це чоловік героїчно і мужньо перевертає мене і притискає до себе однією рукою.
- Ну ось, тепер я засну! - цитую подумки Петрика П'яточкіна і у вухо моє бурхливим потоком ллється храп найвищої проби. Намагаюсь уявити себе трупом. Якому байдуже.
Який уже подолав усі земні тривоги і випробування. І якого вже зовсім не турбує стотонна рука, що перетиснула тулуб. Гальмуючи кровообіг. Починають затерпати кінцівки.
Поволі уявляю, як вони синіють. Спочатку нігті. Потім кінчики пальців. Потім стопи. Потім коліна. Все втрачає чутливість... Але чому мою литку так відчутно жують собачі зуби?
Рука з кам'яної стає чавунною. Треба вибиратися із цієї пастки. Подвійний храп - чоловіка і пса - дають яку-не-яку надію на успіх операції, воскресіння мого трупа та порятунок...
Виповзаю вужем.
Ура! Я за кухонним столом - горнятко чаю, ніч і зошит! Можна написати про все на світі! - і про ящірок, і про безсовісного волохатого пса, і про безшумні моделі холодильників.
Букви чемно лягають у рядки і... Я нарешті солодко засинаю.
Світанок несміливо зазирає до кухонного вікна. Сторінки зошита ще та подушка)
Доброго ранку)
