Ми обоє могли доторкнутись неба разом, та нас розділяла банальна причина — паралельні світи перестали бути паралельними. Слово «перестали» треба писати в лапках, звісно ж, бо це лише на перший погляд, адже всі знають, що під теплим шаром води є ще один, холодний, навіть відчувають його кінчиками пальців, та холод іншого змушує гребти все швидше і швидше, тому ти просто пливеш далі, щоби на думки не лишилось часу. Так і тут, але я не буду говорити про те, що ти і так знаєш. Краще згадай, принаймні спробуй — літо дві тисячі сьомого. Тихий літній вечір. Повітря вже не густе, але ще бринить, і десь далеко в кишках Бруківчатого Шляху, який чадить парами, брязкотить цепами, гуркотить колесами легіонерських колісниць, неспішно вуркотить Місто, перетравлюючи липневий день до кінця. В’ється вервечкою річка між присадкуватими стовпчиками будинків, за ними — мости та віадуки, праворуч переливається неоновими вогнями зікурат, увінчаний вежею мобільного зв’язку, а небокрай губиться в тумані і рідких літніх сутінках (хоча би ради цього треба було дістатись так високо). Люд, у різномастих ковпаках, повзає десь внизу, переходячи від ятки до ятки, чути сміх, гупання барабанів Молоха та музику цитол і сталевих гітар, арф і саксофонів, флейт, пральних дошок і мідіпадів; долинають гучні заклики продавця щурів, який десятками голосів розхвалює свій товар, десь поряд, схоже, продають солодку стерильну вату, шоколадки з козячим молоком та морозиво з бузиновим смаком; неподалік від пахучих лип на колах, викладених різнокольоровими кахлями, раз у раз з глухим звуком випускають довгі вогняні язики Пожирачі Вогню; сумна поні біля гасового ліхтаря струшує головою в брунатній шовковій накидці. Звуки ярмарки якийсь час тягнуться за скрипучим чортовим колесом, й, зрештою, поволі помирають, і вже через хвилину чути лише старечий скрип незмазаних коліщат, слабкі удари порожніх кабін об металеві балки і шум вже далекого міста. Зрештою колесо зупиняється, і я, перехилившись через загородку, бачу німе кіно під ногами, барвистий килим з людських тіл, квітучий ліс життя. Можна видихнути і зняти ковпака. Тепер все, я тут навічно. Ця кабінка, поїдена іржею та часом, моя нова й остання оселя. Ти спитаєш, що я тут роблю? Я просто знав, що всьому настане кінець, і ти також це знаєш, завжди знала, тому, нехай і не без остраху, я вирішив не чекати те, що і так трапиться, краще закінчити все тут, у самому череві розваг, щоби в останні хвилини бачити, як під ногами буяє життя. Ти ж теж там була, Ребекко, усе трапилось так само, ну майже так само, і ти також кілька годин дивилась вниз на людей, стоячи на краю будинку на Жуках, нехай це і був не наш світ Тринадцяти Дзеркал, де світи змішуються кожну тридцять третю добу, у тебе нудний земний світ сонячної системи (однієї з них); у тебе все скучно і лінійно… Але ж Місто… Вого вічне, міжчасове; воно подорожує крізь час і навіть між часом (часАми), тому воно — те саме, скрізь і завжди, у всі віки, часи і епохи, як і його люди, котрі ніколи не піднімають догори голови.
