Того літа наша з мамою традиційна подорож до Керчі – «на прихід», зустрічати тата-капітана з далекого плавання – почалася цілком звичайно і не віщувала пригод або несподіванок. Ми відстояли виснажливу чергу за квитками на Херсонському вокзалі, покидали речі в чемодан, замовили таксі, сіли в гарячий, наче піч, вечірній поїзд до Джанкою, де опівночі добряче пометушилися перонами та коліями, аби встигнути закомпостувати квитки, знайти у темряві потяг на Керч і здобути собі бодай якесь місце. У той потяг людей завжди набивалося понад число наявних місць, а можливо, й проданих квитків. Нарешті, керченський потяг скрикнув, рвучко смикнувся, голосно ляснув, зупинився, а потім ледь помітно рушив. За вікнами панувала непроникна темінь без жодного вогника, наче ми їхали пустелею. На світанку пасажири переконалися, що так воно і є: обабіч колій безлюдує сіро-жовтий горбкуватий степ – ані житла, ані ферми, ані деревця, нічого. Степом блукають маленькі торнадо куряви, натомість за близькими хвилястими обріями нібито плескає хвилями море, навіть два: по один бік колій Азовське, а по інший Чорне. Повірити у це неможливо – аж так спекотно, задушливо і спрагло у потязі, який нікуди не поспішає. Та як не пригальмовує машиніст хід, потяг врешті решт дістається станції та вокзалу з грайливо вигнутим написом КЕРЧ на фасаді, і сонний провідник невдоволено підтверджує:
– Керч!
Велелюдна галаслива черга на таксі, поїздка напівзабутим містом, кімната у готелі над портом і, нарешті, порт. Тут, у маленькому скляному будиночку з написом ПРОХІДНА, ми чекаємо тата. Далі нас не пускають розлогі правила на стіні, заборонні написи на дверях, втомлений вахтер і незворушний солдат із автоматом. Час, здається, зупинився, очікування не скінчиться ніколи, аж раптом понад лискучим турнікетом з’являються пишні руді вуса та кучерява руда борода. Тато! За мить прохідна разом з усім зникає: аж так нестямно-радісно ми обіймаємося, а ще за мить опиняємося у готелі. Сам так усе й відбувається «на приході», тому я вже знаю: зараз будуть подарунки, вечеря в ресторані, прогулянка нічним містом і нескінченні татові розповіді про морські пригоди. Наступні кілька днів ми його майже не побачимо: він буде «здавати справи» у своїй «конторі», а потім ми всі разом поїдемо додому, у Херсон.
Та коли тато «здав справи», звичний хід нашої подорожі змінився: ми рушили не додому, а на море. Це було дивно, адже ми й так були на морі, вже навіть купалися в ньому. Море тут було скрізь і виднілося звідусіль, в будь-яку шпарину між будівлями, ніби місто стояло на острові, а не на півострові. Тато пояснив, що це не море, а Керченська протока. Вона з’єднує ті два моря, які я так і не побачив з вагону, Чорне та Азовське. Керч стоїть на березі цієї протоки, але більше на Чорному морі, а ми поїдемо на базу відпочинку, яка теж стоїть на березі Керченської протоки, але більше на Азовському морі. «Тобі сподобається, – додав тато. – Азов називають дитячим морем, воно тепле, неглибоке, спокійне та майже прісноводне, древні греки називали його озером Меотида, а дехто навіть і Меотійською калюжею». Чому б мені мала сподобатися калюжа, нехай і відома давнім грекам, подумки дивувався я, а ми тим часом вже сиділи у автобусі, який прямував до тієї калюжі.
Автобус зупинився біля купки сріблястих дерев, які у нас на Херсонщині називають маслинами. На стовбурі одної з маслин висів знак зупинки, просто іржавий прямокутний шматок заліза, колись давно пофарбований білим. Тепер на ньому майже не лишилося фарби, а там, де вона ще зберіглася, виднілося лише кілька чорних літер і цифр, з яких я нічого не зміг скласти, тому й досі не знаю, як зветься те місце – О, С, В, И, 19, 05, от і здогадайся. Ми вийшли, автобус рушив далі, а я заходився шукати очима море, але ніякого моря не побачив. По один бік асфальту безлюдував знайомий сіро-жовтий степ, ним блукали маленькі торнадо куряви, а по інший бік взагалі нічого не було, ніби ми опинилися на самісінькому обрії, за яким Земля уривалася у блакитнувату порожнечу. Та я помилився: одразу за купою маслин починався крутий спуск до моря – щойно я зробив кілька кроків стежкою та вийшов з-за дерев, я його побачив. Звідси море здавалося саме таким, як описав його батько – спокійним і лагідним, справді дитячим. І я стрімголов побіг до нього стежкою, а батьки з чемоданами пішли слідом.
До моря я так і не добіг – воно було надто далеко, я лиш рясно спітнів і захекався; двічі або тричі я зупинявся, відпочивав, зігнувшись і впершись долонями в коліна, знову біг, захекувався та зупинявся. Це якесь недосяжне море! Ось же воно, зовсім поруч; ось стежка, що веде просто від моїх ніг до нього; я бачу, як вона оминає купки дерев і дерев’яні будиночки з шиферними покрівлями, досягає кількох човнів, загрузлих у червонястому піску над водою, і в тому піску зникає, бачу – але дістатися до моря ніяк не можу! Тут мене наздогнали батьки, і тато пояснив, чому море здається недосяжним: ми на узвишші, тому обрій відсунувся набагато далі, ніж він є зазвичай, і наш міський мозок хибить щодо відстаней, а ще тут надзвичайно чисте та прозоре повітря, яке теж вводить нас в оману. Далі ми пішли разом і згодом таки дісталися «нашого» будиночка, а там – і моря.
А тут на мене чекало неабияке розчарування. Море було яким завгодно, тільки не дитячим: воно безугавно било берег невисокими, але потужними хвилями; варто було увійти у воду бодай по коліна, і вони отримували відчутні удари камінням. Вода неспинно жбурляла тим камінням по ногах, а якщо я наважувався зайти глибше, вона збивала мене з ніг, штовхала та шарпала, кудись тягнула, доки не викидала на пісок, побитого та спантеличеного. Купатися або пірнати в такому морі було неможливо! – щоправда, воно було дуже тепле, а на смак майже солодке – в цьому я миттю переконався, а ще дізнався, що в цій скаламученій воді повно крупного червоного піску та уламків черепашок. Тим піском і черепашками я й плювався на березі аж до вечора, коли хтось несподівано, але дуже приязно ляснув мене по спині. Незнайомець у яскравих плавках назвався татовим приятелем і радистом на його судні, а звався дядя Юра – «просто Юра», виправив він мене і одразу запросив у свій будиночок. Це все змінило.
Юра був балакучий, веселий і жартівливий, а його будиночок було напхано цікавенними штуками: тут тобі і морські карти та атласи, і компас із барометром, і книжки про моряків, подорожі та риболовлю, а ще купа вудок, рибальська сітка та навіть справжній акваланг! Юра розклав на столі велетенську, як скатертина, мапу Керченської протоки, показав мені, де є ми, де найкраще ловити бичків, глосів, ставриду і кефаль, а ще – де на дні протоки лежать потонулі кораблі. Деякі з них античні, тобто давньогрецькі: греки кілька століть мешкали на тутешніх берегах і ходили цим морем, тому на березі можна відшукати рештки їхніх міст, колись прикрашених величними портиками та незчисленними статуями богів, богинь і героїв, а в морі – уламки їхніх суден, навантажених древнім крамом. Найцікавіше досліджувати уламки суден – Юра тицьнув пальцем у акваланг – адже на суходолі вже все досліджене, знайдене, часто-густо зруйноване або вкрадене, а під воду мало хто спускався, забракло сміливців, та й акваланг – штука рідкісна. А під водою знайдеться і зброя, і амфори, і всілякі коштовності, таке.
– Ось тут, наприклад, – Юра заходився кольоровими олівцями ставити хрестики на карті. Синім олівцем він поставив хрестики там, де риба ловиться найкраще, а червоним – де лежать потонулі кораблі, а тоді сказав:
– Ось це нам, молодий чоловіче, програма на тиждень. Вивчай, мені треба промочити горло, а коли я повернуся, перевірю, чи ти все запам’ятав, – і Юра пішов у кухню та почав там чимось стиха дзеленькати, а я втупився в карту.
Сині, а надто червоні хрестики на блакитній гладіні полонили мою уяву: спуск під воду з аквалангом, скарби потонулих кораблів, риболовля на морі… – та це ж просто мрія якась нездійсненна, яка ось-ось здійсниться, одним словом – щастя! Аж тут і Юра повернувся та заходився розповідати мені, як це щастя з нами відбудеться.
О, це була не розповідь, а мрійлива пісня, що оспівувала звитягу двох безстрашних і винахідливих друзів, які попри всі небезпеки та завади знаходили древні артефакти, видобували з моря небачених риб, ходили вітрильним човном у якусь Тамань і привозили звідти якийсь контрабас. Перевірити опанування мною карти Юра, мабуть, забув, як забув про все на світі я, поринувши в мрії, навіяні цією піснею, а Юра тим часом знову пішов «промочити горло». Повернувшись після котрогось промочання, він раптом заснув, а всі мої спроби його розбудити виявилися марними. Мабуть, він дуже втомився, вирішив я та пішов до «нашого» будиночку, адже за вікном вже смеркло. А уві сні мені й далі лунала та пісня, а звитяга друзів остаточно відкинула будь-які межі. Їхній вітрильний човен виріс у цілий корабель, дуже схожий на наш херсонський вітрильник «Товариш», і рушив Керченською протокою у Чорне море, а звідти у Середземне. Вже до ранку той корабель обігнув земну кулю та повернувся до Азова із трюмами та палубами, напханими дивами щойно відкритих земель і вод.
Щойно зійшло сонце, я постукав у двері Юриного будиночка. Тиша. Я постукав у віконце. Ніякої відповіді. «Юро!» - гукнув я. Ніякої відповіді. Я бігав навколо будиночка, знов і знов стукав у двері та шибки та гукав, але Юра не відповідав і не виходив. Мабуть, він таки добряче втомився в рейсі, з якого щойно повернувся разом із татом, якщо міг спати, склавши таку неймовірну програму та пісню до неї, а надто коли так голосно стукали та гукали. Та я й сам щойно повернувся з навколосвітнього плавання, але відчував лише піднесення та нестримне бажання плисти ще, далі, куди завгодно і негайно. Тому я стукав і гукав дедалі гучніше та наполегливіше, доки мешканці сусідніх будиночків не почали гримати на мене. Тоді похмурий Юра з’явився на порозі, забрав мене до будиночка, зварив кави, налив трохи й мені, а тоді наказав піти до моря та перевірити воду та погоду, а він тим часом налаштує акваланг, вудки та навігаційне спорядження. Я побіг до моря.
Море було таке саме, як учора, дуже тепле, майже солодке на смак, але каламутне та розбурхане, аж якесь сердите. Здавалося, що два моря змагалися за цю протоку, та жодне море не могло здобути перемогу або визнати поразку, і вони обидва мстилися за це слабшому – людині, яка пнулася в їхній нескінченний двобій. Щойно я увійшов у воду, як отримав кілька відчутних ударів камінням по гомілках, а якась більша хвиля підступно штурхнула мене під коліна, я заточився та впав, занурившись на цій мілині з головою. Намагаючись підвестися, я намацав під водою щось чималеньке: воно було округле й таке важке, що я зміг його поворухнути лише під водою, адже під водою усі предмети трохи легші, ніж на суші. Так я й виштовхав на берег ту річ.
Вона була формою, наче кавун, і розміром із кавун-туманець, а ще зусібіч обросла зеленкуватими водоростями, сірими губками та чорно-синіми волохатими черепашками мідій. Я оглянув її та мало не зомлів: з наростів стирчало кам’яне людське вухо! Це ж, мабуть голова котроїсь з тих античних статуй, про які вчора згадував Юра! Везли її греки з Афін або Мілету на береги Меотійської калюжі, та не довезли, потонули, статуя у кораблетрощі розбилася на друзки, а я тепер одну з тих друзок знайшов – і неабияку, аж цілу голову!
Я заходився обдирати з неї водорості та черепашок – спершу нігтями, а потім гострим видовженим камінцем, видобутим з червоного піску; він був для цього на диво зручний, той камінець, ніби пристосований. Спершу нічого не виходило, аж допоки я одним вдалим рухом не відколупнув одразу кілька черепашок і побачив око. Око було велике, широко, якось аж безтямно розтулене, і здавалося сліпим – адже воно було суцільно білим, не мало ані кольорової райдужки, ані чорної зіниці, саме таким, які мали всі древні статуї, які я бачив у татовій енциклопедії. Та одна справа – світлина в книжці, а зовсім інша – справжня статуя. Я задивився на те незряче око, і раптом воно кліпнуло, раз, а потім і другий!
Ошелешений, я закляк, спершу від подиву, потім від жаху, а далі зробився цілком безпорадний. Око немов ожило, воно вже мало яскраво-кару райдужку та чорну зіницю, і тепер дивилося на мене, вперто, прискіпливо, гнівно та дуже зверхньо. Я понад усе волів тікати якнайдалі від цього погляду, але мене наче паралізувало, я не міг ворухнути й пальцем, я навіть дихати не міг під цим пронизливим поглядом! І я стояв над головою навколішки, а вона дивилася на мене одним своїм оком. Потім воно кліпнуло ще раз, і навколо нього повідпадали всі нарости, і відкрилася кудлата руда брова; та брова владно вигнулася, і з голови миттю обсипалися всі водорості, губки та черепашки, відкривши й друге каре око, скуйовджену руду шевелюру, могутнє чоло, прорізане глибокою, наче ущелина, зморшкою, пишні руді вуса, кучеряву руду бороду та гордовито випнуті губи. Носа не було.
Голова поплямкала губами, облизала їх язиком і щось вимовила: над морем пролунав такий гучний голос, що в ньому потонули і плескіт хвиль, і свист вітру. Я не розібрав, що промовила голова, мова була цілком незнайома, чужинська. «Що?» – спробував перепитати я, але губи та язик не слухалися. Голова гнівно насупила брови, розчахнула рота та загукала щосили до мене:
– Прокидайся! Прокидайся!! Прокидайся!!! – несамовито волала голова, а ще якимось дивним чином шарпала мене за плече та смикала за волосся. Мене охопив такий жах, що я, нарешті, здолав наведений на мене головою параліч і відштовхнув її від себе, і вона занурилася обличчям у пісок. Однак вперта голова все одно волала своє «прокидайся!», але тепер пісок поглинав її голос, і те волання було ледве чути. Я навколішки відповз від неї, тоді став на прямі ноги та безтямно кудись побіг, і так біг, доки з усього маху не налетів на Юру. Той схопив мене за плечі, почав трусити щосили та волати просто в обличчя:
– Прокидайся! Прокидайся!! Прокидайся!!! – і я справді прокинувся. Виявилося, що я лежав на розкладайці в «нашому» будиночку, а тато лагідно трусив моє плече, стурбовано промовляючи крізь пишні руді вуса та кучеряву руду бороду:
– Синку, прокидайся… прокинься, синку! – помітивши, що я розплющив очі, він запитав:
– Наснилося щось? Ти кричав уві сні. Мабуть, учора на сонці перегрівся.
– Ммм... Я до Юри, - промимрив я, так-сяк злізши з розкладайки та прямуючи до дверей.
– Якого Юри? Вже знайшов собі друга? Тільки п’ята година, він ще спить.
– Так, знайшов. Твого приятеля, радиста, Юру.
– Радиста? Приятеля? Юру?..
Я обійшов усі будиночки над протокою, але не знайшов нікого, хто б нагадував Юру; не було нікого подібного ані на березі, ані на автобусній зупинці – я перевірив і там. Жахливої голови також ніде не виявилося, вона безслідно зникла. Хоча й не зовсім безслідно: я досі мав той гострий видовжений камінець, яким відшкрябував від голови черепашок – коли тато розбудив мене тим ранком, я стискав його в кулаку. Тато сказав, що мені дуже пощастило: це не камінець, а «обсидіановий ніж», зброя та знаряддя доісторичної людини, можливо, хлопчика або юнака, тому що ніж невеликий; цей чудово зберігся, тільки руків’я втрачене, мабуть, воно було зроблене з деревини або кістки. Ну й нехай: за тиждень ми з татом і накупалися, і риби та мідій наловилися, і ще багато чого встигли досхочу, хіба що не ходили вітрильним човном у якусь Тамань і не привозили звідти якийсь контрабас... І з аквалангом ми до уламків потонулих кораблів не пірнали: не було в нас акваланга, це, як обсидіановий ніж, – штука рідкісна.
