Сьогодні вже нічого не нагадувало про вчорашній шторм. Небо, аж до самого обрію, приваблювало мрійника своєю блакитною безоднею, а море… море виблискувало міріадами сонячних зайчиків, якими бавилися темно-зелені океанські хвилі нестримно гнані конвергенцією тропічного пасату в західному напрямку. Повітря, насичене сірководнем, змусило всіх, хто не був на вахті, залягти по своїх кубриках. Екваторіальна спека була нестерпною, а палуба, немов розпечена пательня, смажила лише грішні душі моряків.
Науково-дослідне судно «Адмірал Нахімов» тримало курс в район Маршаллових Островів.
– В нас що, яйця протухли? – затуливши ніс хусткою запитав, з посмішкою на вустах Валерій, молодший матрос, всього як пів року тому призваний на військову службу.
(Мене завжди дивувало, коли на цивільному судні весь екіпаж дотримувався військової субординації, але був одягнений у цивільну морську робу).
– А що ти думав? – ми вже третій місяць шмигаємо поміж цих богом забутих атолів, ніби шукаємо Міклухо Маклая, – після деякої паузи, неохоче, крізь зуби, промовив Андрій, старший матрос, він лежав догори лиць і маніакальне вивчав плафон на стелі кубрику. Андрій служив уже другий рік і його вже називали дідом, а відтепер мав ще й вирішити для себе складну задачу: чи підписатися на контракт, чи повертатися у свою мокшанську глибинку.
– З вашими яйцями все буде в ажурі, вам же зробили «конячі» щеплення (дуже болісна процедура) під час підготовки до експедиції, – буркнув старший по кубрику, старшина першої статті Говоров, а запах – це океанська відрижка після шторму. Під нами, на глибині 100-150м, починається сірководневий сироп. Якщо його скаламутити гарненько, чи підігріти до критичної температури – вибух буде страшніший ніж від атомної бомби.
Валерій сплюнув.
– Ось зроблять акустики рекогносцировку морського дна і здрастуй Североморск, а там… будь-що-будь – нап’юсь вусмерть… Він смачно позіхнув, перевернувся набік і вмить гучно придавив на масу*.
Валерію не спалось. Десь в глибині судна, у машинному відділенні, було чутно монотонний гул моторів, а перед очима, навіть уві сні, йому завжди ввижалася Зойка – його радість і його страждання; він був ревнивцем і справжнім тираном у їх стосунках, а їй, білявці, і від природи та й взагалі – все по-барабану: на думці одне – лише пустощі та гульки по барах. Він уявив, як його недруг, прищавий Вітька Голопьятов, якого татко, за хабар, відмазав від служби, зараз тискає його кохану…
Валерій злісно заскреготав зубами згадуючи слова свого тата, який грізно сказав, як відрізав: «В морфлоті, з вас дурнів, справжніх людей зроблять».
– І на кой біс нам потрібна та рекогносцировка?..
– Командир взводу казав, – не без гонору знавця озвався Андрій, – що по їх маркерам картографи роблять карти рельєфу океанського дна, передають їх спец зв’язком на материк програмістам, а ті втюрюють карти в штучний інтелект підводних ядерних дронів, які будуть згодом спрямовані до узбережжя піндосів і залягти там до судного дня.
– Маячня якась… У військових дах зірвало…
Старшина Говоров прокинувся, знов повернувся горілиць, і незадоволено гаркнув командирським голосом: – Кінчай бакланити*! Рятівники ми!.. Звичайнісінькі рятівники!.. Станеться що з «Лошариком»* і ми маємо підібрати на борт всіх бабуїнів*. А все інше – то від лукавого, щоб пудрити мізки америкосам.
Павлуша Подкопаєв лежав мовчки, і було незрозуміло чи він спить, чи мріє про дембель; йому напередодні чомусь притютюрилась П’ятниця, з кінофільму «Сеньйор Робінзон». Вісні він її тискав під розлогою пальмою, в антисанітарних умовах, на мурашнику; вона пручалася, давала боляче ляпаси по щокам і несамовито верещала, а він, в запалі, обіцяв їй одружитися… «Маячня якась» – подумав він.
– Павлуша, а ти підпишешся на контракт? – зненацька запитав його Андрій, зламавши кейф мрійнику.
Павлуша невдоволено чортихнувся.
– Мені б зараз висадитися на одному з оцих райських атолів, піймати в оберемок тубілку і жити… як Сатана у своїм едемі.
– Ти що, сатаніст?
– В кожному із нас сидить Сатана.
В кубрику запанувала тиша.
Настав час завітати читачеві до капітанської каюти, яка знаходилася поруч з ходовою рупкою. Це найбільш екзотичний і утаємничений куточок на борту судна. Звідси капітан безпосередньо керував курсом корабля, і це була одна із самих комфортних кают на судні.
Необізнаному читачеві у витребеньках сучасних можновладців мушу відверто запропонувати відвідати «Хонку» у Межигір’ї, щоб зрозуміти велич справжнього кітчу.
А зараз слід звернути увагу на письмовий стіл із червоного дерева, котрий, як ні що інше, нагадував про статус його володаря.
На столі стояв глобус зоряного неба, а розстелена карта океанського дна нагадувала про ціль експедиції. За спинкою, воістину імператорського крісла з витіюватим різьбленням по дереву, стояла книжкова шафа. По корінцях книжок уважний спостерігач зміг би зрозуміти уподобання і характеристику особистості – господарем каюти був типовий сангвінік. В очі відразу впадали корінці відомих філософських трактатів: Нікколо Макіавеллі «Государь», Фрідріха Ніцше «Народження трагедії», Артура Шопенгауера «Світ, як свобода і вистава», Бенедікта Спінози «Етика», і, на диво спостерігачу, тонесенький томик віршів Олександра Блока. Окремо, на полиці, лежала розгорнута, невластива для морського офіцера, «Сатанинська Біблія» Антона ЛаВея. Каюта швидше всього нагадувала кабінет філософа-раціоналіста ніж командира корабля, капітана першого рангу, Олександра Федоровича Шаляпіна. На стіні каюти, напроти столу, висів дивовижний символ – «Зірка Бафомета» в центрі якої виблискувало гіпертрофоване ревіталізацією обличчя Президента, в образі Верховного Жерця. Егоцентризм капітана відчувався в кожному предметі каюти.
Капітан стояв біля ілюмінатора споглядаючи далечінь безхитрісного морського пейзажу.
– Скільки зараз температура за бортом? – запитав його начальник експедиції, академік, Вілен Станіславович Столипін, вони з капітаном ділили каюту на двох.
– Сорок вісім в тіні.
– По Кельвіну?.. з іронією в голосі перепитав Вілен Станіславович.
– Аби ж… По Цельсію, дорогий товаришу Учитель. До речі, чому вас підлеглі називають Учителем, ніби й не знають вашого імені?
– А чому вас, шановний Олександр Федорович, кличуть моряки капітаном, а не капітаном першого рангу, як це вимагає Устав? – запитанням на запитання відповів Вілен Станіславович.
– Так-так… розумію… Всі ми знаходимося під спудом грифу «цілком таємно».
В каюті на мить настала тиша.
Учитель, стоячи біля шафи, розглядав бібліотечне зібрання капітана. Його погляд зупинився на томику Блока.
– Ви ще й захоплюєтеся лірикою?
Капітан не без задоволення натхненно став декламувати:
«Океан сверкал зеркальный,
Злые бури отошли.
В час вечерний, в час хрустальный
Показались корабли.
Шли, как сказочные феи,
Вымпелами даль пестря.
Тяжело согнулись реи,
Наготове якоря».
Учитель заплескав у долоні.
– Люблю Блока, це правда, – трохи знітившись відповів капітан.
– А лірика не шкодить вам виконувати завдання, – тут він лише поглядом вказав на зірку «Бафомета», – по підкраданню і закладці ядерних дронів на побережжі нашого супротивника? У вас же таке знатне прізвище, – докучав Учитель. – Ви…
Капітан вже давно чекав цього незручного для нього запитання і, перервавши Учителя на пів слові, трохи з підвищеною інтонацією в голосі, відповів: – Я його правнук, якщо це вас так цікавить. А лірика лише надає наснаги для виконання цих сатанинських завдань. Ми, в решті-решт, робимо свою справу не заради самознищення, а лише для стримування супротивника, але, вразі чого, «ми, як мученики, попадемо в рай, а вони здохнуть» – здається так сказав у своїй промові наш Верховний Жрець.
«Дрібніє нині інтелігенція» – подумав Учитель.
– З таким прізвищем мабуть легко живеться?..
– А вам зі своїм? – перепитав капітан. «Столипінські краватки» живуть у підсвідомості народній і по цей час, пожартував він.
– Ви даремно глузуєте. Я, як і мій предок, служу вірою і правдою на благо імперії. Він, – Учитель вказівним пальцем знову ткнув у центр зірки з зображенням Верховного Жерця, – своїм постулатом: «У нашої країни кордонів немає» – впевнено дав нам всім зрозуміти, що віднині ми будемо боротися за панування над усім світом. Ви лише його провідник, а я теоретик системи «Підкрадання» – ось чому мене називають Учителем.
Надалі розмова не клеїлася. Вони ніби оціпеніли під тиском взаємної відповідальності перед людством за можливу ядерну катастрофу. Обидва левіафани занурилися у свої думки.
Раптова загально-корабельна тривога (сім коротких гудків і один довгий) вивела їх з оціпеніння. Капітан миттєво надів кашкет і ввійшов на рупку, Учитель був поруч.
– Товаришу капітан! Об’єкт «С6» (Лошарик) подав сигнал SOS в 14.25 по місцевому часі. Координати: 10гр.31хв. п.ш. 160гр.25хв. с.д. – доповів старший помічник, капітан другого рангу, Андрій Павлович Кузнецов.
– Це здається десь в районі Бікіні? Де американці проводили ядерні випробування під водою?
– Так точно!
– Зв'язок з об’єктом є?
– Так точно!
– Хто на зв’язку?
– Капітан першого рангу Берінг, командир об’єкту.
Старший помічник передав слухавку капітану корабля.
– Ал…ло!.. Алло! Я «Перший»! Слухаю вас!
Капітан переключив апарат на гучний зв'язок, аби не переказувати підлеглим зміст проблеми.
«У нас нештатна ситуація, пожежа у силовому відділенні! Апарат втратив хід! Ми вимушені спливти, є загроза вибуху силової установки» – схвильовано промовив капітан Берінг.
– Що з «Пойседоном»? – капітан Шаляпін перейшов на відкритий зв’язок.
В рубці настала мертвецька тиша.
Всі знали про що йшлася мова, адже цей монстр, підступно названий ім’ям всемогутнього морського божества «Пойседон», є не що інше, як підводний ядерний безпілотник (дрон), керуємий штучним інтелектом.
– Ми його втратили…
– Що…о?..
– Коли спрацювала аварійна сигналізація, дрон сприйняв це як сигнал до дії в автономному режимі і знявся з форштоса.
– Але ж йому ще не закладено координати цілі, ти розумієш це?.. Він не зможе відповідати на сигнали «Свій-Чужий»… Ми на грані ядерної війни!...
Капітан судна вмить посивів.
– Катастрофа! Тепер «Пойседон» буде самостійно вибирати ціль, голосом приреченого промовив капітан, обвівши присутніх офіцерів божевільним поглядом.
Слухавка випала з його руки.
Учитель наполегливо прораховував коефіцієнт регресії.
– Зв'язок! – голосом наказу, охриплим від надмірного збудження, промовив Учитель.
Помічник капітана простягнув йому слухавку.
– Ти, пес смердючий, зірвав операцію «Закладка», а зараз мрієш врятувати свою сраку! – з піною на губах, не підбираючи слів, лаявся Учитель.
«Не про себе дбаю, у мене сімдесят п’ять чоловік підлеглих», – огризнулася слухавка.
– Що з реактором?
«Відбулася розгерметизація другого контуру рідино-металевого охолоджувача. Літій проник у машинне відділення і викликав коротке замикання у системі управління реактором. Ми палаємо!»
– Я зрозумів… Наказую від імені Главкома. Сам одягни захисний скафандр, проникни у бокс управління і в ручну опусти графітові стержні в активну зону реактора. Ядерна установка буде надійно заблокована. Потім відкрий кінгстони і затопи човен, доки вас не запеленгували американці; у авіаносця «Enterprise» саме цей район відповідальності.
– Але… екіпаж…
– Екіпаж на твоїй відповідальності! Ви люди державні, давали присягу, а тому не маєте права викривати противнику державну таємницю, навіть і ціною свого життя. Про тебе я подбаю – посмертно присвоять Героя. Не ти перший – не ти останній. Пам’ятаєш чим закінчилася експедиція АПЛ «Курськ»?.. Наш Верховний Жрець, колись, на запитання докучливого кореспондента «Associated Press», «що сталося з «Лошариком?» – зі зло віщою посмішкою на вустах скаже: «Він потонв». Ось вам і ціна вашого героїзму, – з сарказмом видавив із себе Учитель. На місці катастрофи ми будемо через десять годин. Прощавай!
