- Дуже сподіваюсь, що приїду до брата у село і ми поїдемо на схід у складі його підрозділу.
- Є в цьому невпевненість? Чому це може не вийти? – спитав я.
- Не знаю. Багато у мене перешкод на шляху до цього. Можливо не просто так мене просили їхати з Дніпра, може знає про щось небезпечне, але не може говорити. Можливе є і менш значуща причина.
За 15 годин до цього я зайшов у потяг, купе було повністю пусте і я вже подумав, що будемо їхати самі і місця біля нас заповняться тільки ближче до середини шляху. Але через декілька хвилин до нас приєднався хлопець за виглядом 30 років. Ростом він був менший за мене, але попре невеличкий зріст та вільну кофту було одразу видно його міцну фізичну статуру. Він одразу розстелив постіль, забрався на другу полку та почав готуватися до сну.
- Я вибачаюсь, не могли би подати мені сумку, щоб вона не заважала нікому – були його перші слова.
Хоч сам рюкзак був великий туристичний, його вага мене все одно дуже здивувала, тому що я не так легко, як того хотів, зміг його витягти з-під першої полки і підняти на другу. Стало цікаво, чим можна було його так набити задля такої ваги.
Потяг цей був нічний, і зайшли ми в нього вже у темряві. Знайомитись з кимось із сусідів часу і бажання не було. Але все, що я хочу розповісти, я почув у нашій розмові наступного ранку, коли до прибуття залишалось декілька годин. Діалог, розпочатий з самого ранку був перерваний тільки оголошенням його зупинки.
Звали хлопця Віталій. Перші його роки, а саме до 9 річниці, пройшли на мальовничій Рівненщині, у маленькому селі Іванці. Село це настільки маленьке і знаходиться на краєчку області, що мало хто чув за нього. Єдиний великий шлях, що проходить поблизу села, веде з Ковеля до Києва, але шлях цей не головний, і потік транспорту там також невеличкий. Тому і дитинство проходило відповідно до тих обставин, що складаються у немаленьких сім’ях невеликих сіл.
Віталій ріс здоровим хлопчиком, багато часу проводив на дворі, мав багато друзів та любив свою сім’ю. Нажаль, мені не довелося розпитати його про дитинство, яке сформувало світогляд Віталія та його любов до рідної землі, але я на сто відсотків впевнений, що саме у дитинстві формуються такі важливі риси для кожної людини - любов до своєї сім’ї, любов до Батьківщини, до свого народу. Саме ці роки загартовують і сприяють розвитку цих базових і важливих рис характеру.
Нажаль, 9 років свого життя на рідній землі - це все, що було у Віталія, бо доля приготувала йому життя вдалині від рідного краю. Хвороба рідної сестри змусила по-іншому дивитися на життя і шукати вихід із непростої ситуації. Проблему не вирішували в Україні, не було на початку 2000-х років спеціалістів та обладнання, здатних змінити ситуацію в ліпшу сторону. Вирішення треба було шукати поза країною, де змогли би повністю вилікувати сестру. Через знайомих людей таке місце було знайдено, і знаходилось воно на березі Середземного моря, у місті Малага, що на південному узбережжі Іспанії. Переїжджати було вирішено всією сім’єю, тому що лікування потребувало певної кількості часу та грошей, котрі можна було заробити у Іспанії. Довелось повністю міняти свій уклад життя, старі звички, оточення і друзів. Але великою перевагою тепер стало те, що сім’я залишається неподільною.
Йшов час, і все більше з’являлось приводів щодо правильно обраного шляху, тому що з кожним місяцем становище сестри ставало все краще. Кожен день, проведений під наглядом професійних лікарів дарував зростаючу надію щодо швидкого одужання.
Місцевість була сповнена краси, історії та умов для життя. Ще починаючи с 15 сторіччя це був один із центрів іспанського флоту, який у ті часи залишив за собою багато приємної та жахливої слави. Місто розташоване на березі Середземного моря, у Андалусії, є одним з найстаріших міст у Європі. Засноване у 7 столітті до нашої ери фінікійцями, упродовж своєї багатовікової історії воно збирало спогади своїх сучасників, перетворювало їх на архітектурні споруди, залишалось на полотнах видатного уродженця Пабло Пікассо, осідало у мотивах андалуських творів, музиці, піснях та багатого народного фольклору. Об’єм спадщини насправді вражає, бо всі минулі роки та сторіччя збереглися у своєму первинному вигляді, пройшли крізь війни, розрухи, революції і чисельну зміну королів. Навіть для сучасного іспанця ця культурна спадщина лягає не тягарем на його плечі, а створює навколо нього образ наслідника цієї спадщини та його законним володарем.
М’який морський клімат Середземномор’я почав сприяти відновленню здоров’я сестри. Лікарі стверджували, що з часом організм їх рідної людині повністю відновиться, але на 100 відсотків це можливо лише при дотриманні кліматичного режиму, який так благотворно сприяє у цьому регіоні. Хоча багато родичів залишилось в Україні, потреби повертатися вже не було. За цей час Іспанія стала їхнім новим домом - тут була робота для дорослих і школа для дітей.
Віталію дуже легко давалась до вивчення іспанська мова, і вже через рік після переїзду він вільно розмовляв з однолітками, легко здавав іспити у школі. Коли ми зустрілися з ним у потягу, спочатку не зовсім зрозуміло було, яка саме у нього рідна мова. Розмовляв він чистою українською, але повільно, підбираючи кожне слово, ніби перекладаючи слова у розумі. Бо після 20 років життя у Іспанії, людина вже думає іспанською, складає речення на цій мові і, навіть якщо її рідна мова українська і він вільно володіє українською, все одно при розмові доводиться деякі слова та словоформи перекладати з іспанської, бо не спливають всі слова у швидкому ритмі розмови. Наприклад, розповідаючи про шкільне життя, Віталій часто зупинявся, згадуючи слово, при цьому щось тихо промовляючи іспанською. Напочатку нашого знайомства навіть здалося, що він шепелявить через речовий дефект. Але все це побічний продукт саме іспанської мови.
Навчальна система Іспанії значно відрізняється від української і схожа на більшість європейських систем. Перший рівень (не враховуючи дошкільну освіту) складається з декількох етапів початкової шкільної освіти. Вона розрахована для дітей від 6 до 12 років і складається з 3 циклів. Тільки після цього людина переходить до отримання обов’язкової середньої освіти (Secundaria Obligatoria). Відрізняються вони тільки формою забезпечення: бувають приватні школи, державні, та приватні, які фінансуються державою. Рівень навчання залежить від школи та форми його оплати, але незалежно від цього, для продовження навчання є три варіанти – закінчити освіту, далі отримувати вищу чи піти на бакалаврат за обраною спеціальністю. Віталій обрав останній – по спеціальності будівництво легких конструкцій та інженерних систем.
Цей напрямок вирішив його життя після закінчення навчання. Вже наприкінці освіти, Віталій познайомився з власником невеличкого на той час бізнесу з Мадрида. Приватна компанія займалася укладанням технічних кабелів під підлогою, яка підіймається на висоту до півметра над основною підлогою. Технічна освіта допомогла легко вникнути до азів та нюансів нової професії, швидко знайти спільну мову з власником фірми, та згодом стати для них членом родини, на якого можна було покладати всі справи компанії у разі відсутності власника.
Починаючи з підсобного робітника та виконуючи невеликі справи разом із власником і засновником фірми, впродовж декілька років Віталій проїхав багато міст як на південь так і на північ Іспанії. З плином часу, навички та професійний хист стали переважати у роботі. Почало з’являтися все більше замовлень, котрих не можна було робити при тих самих людських ресурсах, і Віталію був відданий один з найбільших і перспективних напрямів роботи – північ Іспанії, Андалусія, Каталонія та деякі інші. Це був непоганий крок у майбутнє, котре вже не буде так залежати від мінімальної зарплатні, повністю зайнятого часу з маленькою кількістю вихідних. Віталій був тепер керівником цілого напряму, міг обирати людей собі в команду та планувати свій робочий час вже в залежності від своїх потреб.
Саме з цього часу і почалось таке очікуване життя «на повну». Створювати власну сім’ю, як і більшість іспанців, до 30 років Віталій не планував. Подорожі відтепер займали чимало місця у вільному часі та просторі. Поїздки до узбережжя Португалії прищепили кохання до серфінгу, який став невід’ємною частиною життя для Віталія. Північна частина узбережжя - все, що тягнеться на південь від Лісабона - являє собою дивовижні місця дикої природи, славиться чистими порожніми пляжами та просто досконалими великими хвилями вздовж всієї лінії узбережжя. Для багатьох європейських та світових серфінгістів місця навколо Фару є раєм для улюбленого заняття.
- Влітку треба виїжджати з Андалусії. Це не власна примха, це життєва потреба. Дуже висока ймовірність, що спекотним літом наше місто покриє пісок із Сахари. Ти знаєш, як може хуртовинити взимку в Україні. Вітер зі снігом заважає щось бачити і нормально переміщатися. Але тільки уяви собі замість снігу – пісок. Він підіймається з пустелі на Африканському континенті. Вітер набирає такої сили , що її вистачає, щоб хмари піску перелетіли через море і засипали такі міста на узбережжі Іспанії як Малага, Картахена, Альмерія та безліч маленьких прибережних містечок та поселень. Все, що залишає по собі така хуртовина – це величезний шар пилу та піску на всьому, що знаходиться на вулиці. Парки зі своїми лавками, фонтанами та квітучою зеленню накриваються суцільною жовто-червоною ковдрою. Кафе та ресторани в більшості своїй не працюють. А ті, що все ж намагаються обслуговувати клієнтів, роблять це всього декілька годин на день. Вікна та двері не відкриєш, кондиціонери виходять з ладу і псуються через всмоктування такого брудного повітря. Європейські газети дуже влучно називають це явище апокаліпсисом. Кадри, що можна зняти у самий розпал бурі вражають та жахають. Це одне з таких природних явищ, котре краще не спостерігати на власні очі і не бути до нього причетним.
Після отримання свого напрямку роботи, гроші вже не стали проблемою виживання, їх вистачало не тільки на подорожі та нагальні потреби, але і починати відкладати на велику справу. Такою справою мала стати покупка свого власного будинку або квартири, у місті Малага. По законам Іспанії, можна дозволити собі непогане житло у приватну власність, розраховуючи на іпотеку від держави, яка в залежності від першого внеску, може не перевищувати трьох відсотків річних. Враховуючи вільне від зобов’язань життя, Віталій з кожним роком наближався до закладання міцного фундаменту своєї приватної площі. Але натомість прийшов 2022 рік.
24 лютого для нього виявилось несподіванкою. Як і багато людей, тим паче так далеко від України, він недооцінив реальної загрози. Декілька тижнів Віталій був повністю скований новинами з Батьківщини, кожного дня напруга зростала і ставало все більш боляче за те, що роблять окупанти на його рідній землі. Кожен наступний день давався ще важче через те, що Іспанія знаходиться так далеко від України.
- Я вирішив поговорити зі своїм босом. На той момент ми вже були наче добрими друзями. Я сказав, що мені просто необхідно їхати у свою країну. Він спочатку довго мовчав, потім з сумним виразом обличчя сказав, що поважає мій вибір, бо, напевно, зробив би так само на моєму місці. «Я розумію, що таке любов до своєї країни, і я розумію, чому ти бажаєш поїхати. Я буду чекати на тебе, і твоє робоче місце буде вільне стільки часу, скільки на це знадобиться». У нас був цілий вечір в їхньому будинку, куди хазяїн запросив мене на вечерю. Його дружина, котра повністю відповідала за фінансову складову не тільки їх родини, а й всього сімейного підприємства, с котрою ми так само працювали і вирішували безліч робочих питань – не стримувала сльози, обіймала мене і казала, що для них я став наче сином. Відпускати мене їм дуже не хотілося, але зробили вони це хай і не легко, але з гордістю, повним порозумінням зі мною та з моїм вибором. І я вдячний їм за таке ставлення до мене і до цієї ситуації. Вони є прикладом для мене у багатьох життєвих та робочих питаннях, і мені було не менш важливо стати прикладом для них хоча б десь.
- Ти ж повернешся до них та до своєї роботи? – спитав я не для того, щоб дізнатися відповідь. Більше я хотів почути щось позитивне від нього.
- Сподіваюсь, що так, але це буде не скоро – відповів Віталій.
- Наскільки не скоро?
- Думаю точно не в цьому році. – І не було в цій відповіді ані суму, ані намагання перевести все до жарту. Холодний розрахунок чи намагання не загадувати наперед, не давати собі надію на швидкий кінець війни, не поглиблювати себе до негативу.
Багато чого треба було зробити, щоб підготувати себе до поїздки в Україну. З пустими руками їхати не було сенсу, бо військового досвіду Віталій звичайно не мав, але мав доступ до квадрокоптерів високої якості, котрі в Україні у цей час просто неможливо було купити, і багато волонтерів замовляли їх саме з країн Західної Європи.
Потрібна була висока здатність відеозйомки, дальність польоту та можливість на великій відстані передавати якісне відео. Але замало хорошого квадрокоптера для виконання бойового завдання. Приймальний пристрій має також дуже велике значення. Бо якщо підключаєш дорогий великий дрон до телефону за 200 євро, вірогідність того, що він не повернеться, дуже висока. Здатність процесора добре приймати на відстані велику кількість даних та швидко обробляти їх може по-різному впливати на ситуацію на фронті.
Тому два квадрокоптера, два планшета і з десяток зарядних пристроїв для підтримання в робочому стані всього обладнання у полях коштувало близько 20 тисяч євро.
- У мене брат служив командиром бригади, дислокація їхнього підрозділу була десь у Дніпропетровській області. Я вирішив їхати до нього, а вже потім намагатися потрапити до інтернаціонального батальйону. Через нього я знаю, що в таких батальйонах воює багато бійців з Латинської Америки. І нехай я не маю відповідної підготовки для вирішення бойових завдань, але я можу стати в нагоді як перекладач, бо командування у нас складається з українців, і я багато чим можу допомогти з моїм знанням іспанської. Хоча ця війна – війна артилерії, бо переважна кількість протистоянь на фронті вирішуються виключно артилерією. Латинські бійці, які все життя тренувалися воювати з автоматичною зброєю, мало що можуть зробити в такій війні. Вони справді дуже непогані вояки, вони вміють використовувати стрілецьку зброю на професійному рівні, гарно натреновані у гарячих точках тактично і фізично.
Фотографії в інтернеті бразильських добровольчих підрозділів, де стоять чоловіки – кожен по 130 кілограмів чистих м’язів – це не вибіркові фотографії, це більш менш правдоподібна ситуація с «латиносами», які заробляють гроші у військових конфліктах. Це насправді дуже велика допомога у разі зачистки міста та боях в окупованих селах. При зачистці міста це насправді дуже велика допомога як фізично, так і морально.
- І я дуже сподіваюсь, - продовжував Віталій - що зможу стати зв’язуючою ланкою україномовного командування та максимально спростити розуміння ситуації всіма іспаномовними захисниками України.
Перебування брата Віталія у Дніпропетровській області повинно було скінчитися наприкінці квітня, потім давалося пару тижнів відпочинку і далі його очікувала передислокація до східних кордонів війни.
- Я вирішив їхати саме на кінець квітня та чекати його у Дніпрі. Звичайно, треба було летіти у Польщу, потім вже їхати автобусами до кордону України, переходити його і рушати на схід країни. У Дніпрі я поселився у гуртожитку, де були і переселенці із різних східних міст, які постраждали ще на початку цієї війни, і які все ще чекали другого етапу і нових руйнувань рідних міст. Були тут і військовослужбовці ЗСУ, яким дали деякий час на відпочинок. Один жив у сусідній кімнаті, і тверезим я його бачив рідко. Після декількох коротких розмов, я зрозумів, що причина цього - багато втрачених товаришів на фронті, з якими він зустрів цю війну, але які не зможуть побачити її кінець. Спустошений, він вже не знав, що він робить у цьому спокійному весняному місті Дніпро, навіщо він сюди приїхав і як дочекатися часу, коли вже його відправлять назад на фронт.
- І довго тобі довелось чекати у Дніпрі? – запитав я.
- Не дуже, бо брат повинен був їхати додому на тиждень. А я цим часом пішов у військкомат. Сказав, що приїхав стати до лав Збройних Сил України. Розповів про те, звідки я, що маю з собою для фронту та чим можу бути корисним. Хоча у мене український закордонний паспорт, і перетинаючи кордон я майже купив «квиток в один кінець», але наявність у мене іспанської соціальної картки на постійне місце проживання та роботу у Іспанії змусило військового комісара тільки поставити мене на облік. З його слів, мого досвіду недостатньо для нагальних потреб армії.
- Тобто тебе сприйняли як іспанця з українським паспортом? – здивувався я.
- Грубо кажучи – так! Але я не вдавався у всі тонкощі цього питання, да і навряд чи мені їх були готові розповісти. Можливо, це була лише вигадана відмова, але настрій відправити мене у запас був зрозумілим на всі сто відсотків.
Через декілька тижнів перебування у Дніпрі, прийшов час їхати до рідного села, зустрітися зі своїми рідними, яких Віталій не бачив вже багато років, провести з ними хоч трохи часу. Насамперед, треба було розібратися у тому обладнанні, що Віталій привіз з Іспанії.
- Я до сих пір дуже розраховую на інтернаціональний батальйон. Або на підрозділ мого брата. Якщо він не захоче брати мене із собою, у нас буде декілька тижнів для того, щоб я навчив його використовувати квадрокоптери. Це буде найменша моя допомога і підтримка нашої армії, але це те, що я точно зможу зробити. Хоча я все одно сподіваюсь потрапити до них і воювати, бо їхав я сюди саме для цього. Після відмови у військкоматі була навіть така ідея – я знаю, що при перетині кордону у бік Європи чоловіками призовного віку, їх можуть відразу відправляти до військкоматів. Тому я вже думав їхати знову на кордон, бо якщо військкомат, до якого я прийшов сам, не хоче мене брати, то намагаючись порушити закон, мене точно вже відправлять туди, куди я хотів з самого початку.
- Я не хочу тікати від своєї долі – вже с посмішкою продовжував він – але і покладатися тільки на неї вважаю доволі легковажною ідеєю.
Скільки годин ми провели за розмовою складно було сказати, бо час плине для всіх зовсім не однаково. Я відчув прискорення часу і сказав би, що пройшло хвилин 40. Насправді була вже перша година опівдні і він почав складати свої речі. Я віддав йому зарядний пристрій, яким він поділився зі мною, і його зупинка у Рівному була вже за п’ять хвилин.
Розмова поступово вийшла з такого відвертого рівня, перейшла до більш простих і поверхневих речей про іспанську мову. Все що мене цікавило і що я пам’ятав з іспанських слів в прочитаних книжках, я запитував, а він з інтересом мені відповідав, додаючи при цьому колорит іспанської мови навіть при вимові українських слів.
Через п’ять хвилин місто Рівне. Зупинка на його станції триває дві хвилини. Треба йти.
- Buena Suerte! – сказав я на прощання – якщо не помиляюсь, це щось на зразок «Good Luck» англійською?
- Так, «Buena Suerte!» - «Хай Щастить!» - відповів він і вийшов з купе.
