Сьогодні піду іншим шляхом. Почну писати зранку. Як казав мій колишній шеф: «Зранку випив – весь день вільний». Не починатиму день як завжди: виконанням рутинної рутини, з наміром взятися за «креатив» потім-пізніше, коли все перероблю. Потім-пізніше несподівано виявляється, що вже ані настрою, ані сил немає, щоб щось писати. Весь запал потонув у калюжах дрібних нібито потрібних (що не факт) справ-пожирачів часу та сил. І так щодня. Цей феномен наукою давно описаний та вивчений, а шлях подолання простий та логічний. Не залишати головне на потім-пізніше, а старатися зробити одразу/зранку. Якщо раптом хтось не в курсі, то ось вам готовий лайфхак.
Взагалі, останні пів року важкувато пишеться. А якщо чесно, то не пишеться зовсім. На то, на жаль, є вагомі причини. 2022-ий з вікном. Але ж то не шлях самурая – кивати на вищезгадані об’єктивні проблеми та нічого не робити. Як кажуть у Косові, прокрастинація і рефлексія, іс нот семурайс вей. А ще ж кортить дізнатися, чи взагалі ще зможу щось написати? Оце вікове «чи ще зможу» і є темою даного опусу. Як казав один колега: «Колись я був молодий і красивий, а тепер просто красивий».
Роки минають і після кожної прожитої віхи з’являються нові «чи ще зможу». Наразі, як жартує колишній шеф (мушу згадати Миколайовича вдруге, закон парних випадків ніхто не скасовував) «я мужчина середнього віку: і не стоїть і до пенсії далеко».
До речі, якщо про старість фольклор може розказати багато дечого: і про старого коня, і про сивину в бороду, і про старість не радість, то про підстаркуватість не можу нічого, окрім шафового афоризму, згадати.
В оцей період «середнього віку» оті «чи зможу ще» з’являються зграями. Обсідають бідного хлопа як мухи мед. Дзижчать і дзижчать набридливо. Чи ще зможу? Чи ще зможу? Чи ще зможу? І не відженеш. От дожити б до пенсії. Сподіваюся – там все припиниться. На всі строкаті (яке гарне слово я знаю) «Чи ще» буде одна тверда відповідь «Ніт!». А поки тривають страждання. Чи зможу стометрівку за 10 секунд пробігти? Ні, але я і раніше швидше 14-ти не бігав. Взагалі, пора забувати про спорт. Окрім телетрансляцій. Чи ще зможу повернутися до ваги 90 кг? Щоб без подвійного підборіддя та пивного живота? Артеріальний тиск. Чи ще зможу повернутися до 120 на 80? Чи ще зможу піднятися на п’ятий поверх без перекуру? В інтимній сфері те ж питання. Щоразу думаєш чи ще зможу, а потім засинаєш задоволений. Зміг. Так сяк наперекосяк, але все ж таки «так».
Добре, що життя не стоїть на місці. Що тільки люди не вигадують щоб «змогти ще». Для потенції винайдена віагра, для тиску ноліпрел-бі-форте. Взагалі, аптека вирішує майже всі проблеми! Сумно тобі, йди в аптеку. Тривожно, не спиться, занадто збуджений чи мучить сонливість, почав забуватися чи почав згадувати, не можеш сходити в туалет чи не можеш з туалету вийти, не маєш апетиту чи хочеш могти щобільше зжерти – в аптеці є засоби на всі випадки.
Для схуднення взагалі мільйон методик: від простих-ментальних «менше жерти!» до хитро-дієтичних, а в складних випадках вас радо прийме хірургія.
Чи це може тільки я один такою дурнею переймаюся? А все прогресивне людство живе-поживає і горя не знає. Судячи по фольклору, я не самотній:
– От раніше я міг відро горілки випити, а тепер лише половину.
– А що сталося?
– Глибше морда не пролазить!
Це ж мій випадок! І в прямому і в переносному сенсах при чому!
Певною мірою, до цієї теми можна віднести також діалог тещі з зятем:
– Синку, я в молодості була такою дурепою!
– Мамо, ви прекрасно збереглися!
Але останнє більше до теми людської інтелектуальної недалекості. Простіше кажучи – тупості. Що теж дуже болюче і дуже актуально, але про це іншим разом.
Таким чином, я вбив двох зайців. З’ясував, чи «зможу ще» писати літературу. І написав оцей вище та нижче наклацаний текст.
ПиСи: А тепер коротко про причини, чому я переважно не пишу зранку? Тому що пишеш-пишеш, і раптом телефонний дзвінок! Добре якщо тільки один. Не встиг перевести подих – повідомлення у котрийсь із (хто їх стільки навигадував?) меседжерів. Потім згадуєш, що вчора комусь щось пообіцяв і не зробив, починаєш надолужувати. У підсумку, гаплик. Твій мозок зґвалтований жорстокою повсякденного банальщиною. Ти забуваєш, про що хотів писати. Тобі не до високих літературних матерій. Зникає резонанс зі світовим ефіром, без якого поети та прозаїки усього лише прості гомосапієнси, щоб не сказати гірше: примати. Щоб писати вдень треба вимикати телефон, інтернет, закривати на ключ двері в кабінет. І саме у відсутності відволікаючих факторів перевага нічного писання. Тоді тиша і спокій. Але до ночі зазвичай не залишається ані фізичних ані моральних сил. Finally, і так зле і так не добре! А всі думають, що письменникам легко. Сидиш, клацаєш по «клаві». Нічого важчого від мишки до рук не береш. Не все так просто!
