Одні скиглять на руїнах, а інші несуть вартову службу.
Юліус Евола «Люди і руїни»
Чоловік повинен виховуватись для війни…
Фрідріх Ніцше «Так мовив Заратустра»
Розділ II
1
…Сон був жахливий і нестерпний: довкола підривались Руїни і чулися крики поранених і вбитих, і нічна темрява по вінця заповнювалась світлом і іскрами бойовиська; і метались численні люди у сірувато-темних одностроях і шоломах, і люфи їхніх карабінів час від часу випльовували у темінь промінчики сліпучої плазми. Так, це звісно були повстанці, він їх визначив по чорно-біло-червоним шевронам бо обох сторонах рукавів одностроїв. Вони були втомлені і замурзані та складалося таке враження, що давно вже нічого не їли та й не пили, і їхні червоні очі говорили про декілька добову відсутність повноцінного сну. Але це чомусь стало для них обов’язковим правилом, ще два роки тому назад, коли вони підняли у місті повстання. І хоча воно спочатку було вдалим і всеохоплюючим, допоки корпорації не підтягнули найманців та кіберів, і тоді розпочалася для них справжня масакра, із короткими годинами перепочинку, різких пересувань, мобілізацій і проривів. Людей катастрофічно не вистачало, як не вистачало і зброї і боєкомплекту, які час від доводилося відбирати у ворога чи за великі кошти частинами купувати в конкуруючих корпорацій. Але боротьба тривала, і він відчув як знаходиться у центрі вуличного бою і його невидимі руки стискають пошрамований осколками карабін. А далі була неприцільна стрільба по швидко рухаючи темним цяткам, легкий блиск на шоломах побратимів, видиво їхніх оголених ший і замурзаних одностроїв. І тоді час зупинився для нього, і він опустивши свій погляд до долу, побачив як завмерла в повітрі жовта ракета, немов жарівка освітлюючи все довкола, цей земний і водночас місячний пейзаж, реально переораний мінами і ракетами, і завалений стріляними гільзами і використаними акумуляторами, із частинами людських тіл і уламками арматури, червоної цегли і сіруватого бетону... Так це була війна серед Руїн, війна на виснаження і водночас на загибель, що велась проти сучасного світу без жодної надії на перемогу чи навіть поразку. Потрібно було лишень вистояти і дочекатись світанку, і тоді їх обов’язково замінять нові повстанці які ще навіть і не народились, бо ще не померли у цій війні остаточно... Але ж коли настане цей довгоочікуваний світанок він ще не знав. І коли та чергова жовта ракета почала падати до долу, він відчув як ударна хвиля потужного вибуху 120-ї міни, збила його із ніг і відкинула геть на понівечену долівку; і тоді він, остаточно втрачаючи свідомість краєм свого ока побачив, як прямісінько на нього на величезній швидкості несеться ворожий всюдихід із приготованою мотопіхотою… І в той останній момент, коли крицеві траки «десанту» були вже готові втиснути його обм’якле тіло в місячний ландшафтом Руїни... він відчув як чиїсь дужі руки смикнули його до себе і майстерно поклавши на ноші, надзвичайно швидко повезли геть від неминучої і дурної смерті під гусеницями «коробки». Але тоді його однострій з панцирним лейбиком почав поволі наповнюватися кров’ю, бо ж чималий і гострий осколок, на відльоті застряв намертво у спині, та зробив свою чорну і роботу... І коли він перестав дихати, над ним нахилився молодий санітар із розкуйовдженим білявим чубом і бруднуватим обличчям і благаючим крізь ледь стримані сльози «взмолився»: - Не вмирай, братику! – Але життя поволі вже полишало його, і та усвідомлена реальність туманним видивом розчинялась у нім остаточно, і її порвані у декількох місцях краї по троху вже світліли... і те останнє, що він запам’ятав тоді, це були ті скляні і заплакані очі молодого санітара, і ті його сльози, які лилися по його брудним щокам, і одна за одною падали до темнуватого додолу… а відбита у розширених зіницях того заплаканого молодого санітара жовта освітлювальна ракета все падала і падало, все освітлюючи та освітлюючи їх обох штучним мілітарним сонцем серед духовної ночі того конаючого в агонії світу…
2
Але темрява розсіялась тихим туманом. І Руїни вже не так сильно рвались довкола нього, бо ж він зараз чомусь був новонародженим малям, замотаний у теплий шерстяний однострій, із котрого стирчала лишень його маленьке лице, а напівсліпі його очі, інстинктивно дивилися в одну точку попереду себе. І цією точкою було грубе і обвітрене чоловіче лице, суворе і не дуже привітне для нього.
- Бач… як дивиться малий. Весь в татка! – Промовив чоловік опускаючись нижче і знімаючи із плеча механічний пістолет. – Мати, а ти дивилася чи є в нього є родимі плямки? – звернувся він до жінки в котрої на грудях він і лежав… І саме тоді відчуття материнської любові і тепла цілковито заполонило його і він вперше дуже голосно закричав. - Ти диви!? – зачаровано промовив чоловік який зараз виявився його татом, - вже кричить! – а в цей час жінка, що виявилась його матір’ю ніжно пригорнула його до своїх грудей і тихо мовила. – Над спині у нього величенька плямка у формі Антарктиди… – А… значить наш! – радісно промовив чоловік. - Кібери у нас не народжуються. Через одинадцять днів віднесеш до брахмана, - нехай освятить малого. А зараз… - до печери, не місце Вам тут сидіти!..
І його мати, стрімко піднявшись із застеленої шерстю брили та щосили притискаючи його до своїх грудей, щодуху побігла лабіринтами Руїн до найближчої печери. А в цей момент татко із любов’ю дивився їй слід і щаслива посмішка сяяла на його обличчі, а дужі руки все дужче стискали нагріту крицю механічного пістоля…
3
А далі Гафт усвідомлював себе уривками, він добре пам’ятав як подовгу спав і багато її, ненаситно кусаючи в материнські смочки обох її великих перст і все не міг все наїстися, і коли приходив з війни тато, то завжди брав його до себе на коліно і розповідав казки: про дракона та лицаря, про принцесу і королівну, про мудрого короля, що спить у товщі гори та колись таки ж прокинеться, про далекі землі за високими горами, про крижаний світ на краю землі, де в печерах живуть їхні родичі, про битву богів в небі, про чарівників які мандрують світом і допомагають людям, про мудрих музик і хитрих блазнів, про страшних людоїдів і чудовиськ які живуть на поверхні і поїдають малят, про підземні міста та будинки які за допомогою довжелезних дротів та отруєного повітря керують кіберами, про божевільних злочинців, котрі захопили владу на поверхні і вбивають там людей та й все живе довкола, про давнє походження їхнього клану і сімейний родовід, починаючи із 12 століття за поверхневим германським календарем…
4
Але час минав і малий Гафт вже самостійно проходив своїми кроками їхній відгороджений від решти сімей клану бік помешкання. Він здавався йому зараз величезним та могутнім і нагадував чомусь собою внутрішню частину танка «Тигр» де розміщувався екіпаж. А по-суті все так і було, бо їхній окремий бокс, за декілька секунд міг перетворювався на пересувний міський винищувач, і хоча він цього і не знав, але відчував усім своїм нутром… І червоні і зелені кнопки боксу із маленькими і великими важелями манили його до себе… але до них він на превеликий жаль не міг дотягнутися. Лишень татко і мати раз в тиждень торкались їх, і тоді все тривожно гуло довкола, і бокс трясло немов у ньому почався маленький землетрус, а татко і мати при цьому радісно посміхалися, і якщо все було добре, татко говорив у слухавку по внутрішньому телефону, і після закінчення розмови, потираючи пальцями правиці свої вуста із невимовною любов’ю дивився на матір, а вона у відповідь злегка радісно посміхалася, і її сині очі горіли неземним блиском… І це як за правило було по-суботам як і генеральне прибирання, а по неділям вони втрьох ішли до Храму, де батько брав участь в ранковій офірі і підтримував священний вогонь, читаючи Веди, а мати в цей час спілкувалась з жінками із свого клану, і в полудень разом з татком проходила пуранічну службу... Хоча татко часто говорив, що жінці не обов’язково говорити щонеділі із жінками клану, у неї є все необхідне для дружини: кухня, я, храм і вбрання… На що мати винувато потупивши очі в підлогу відповідала: що тільки в Храмі можна досхочу наговоритись з жінками, бо в будень одні турботи, та й треба знати усі останні новини, що відбулись в сусідніх печерних містах… Тато із невимовною любов’ю дивився на маму і казав, що є щоденна газета, що є стрічка новин та радіо та телеприймачі і всі новини – це не проблема. А мами так не піднімаючи свого погляду з підлоги відповідала: що новини часто не правдиві, що жіноче радіо саме надійне і дієве у їхній ситуації, до того ж жіночки підказали їй декілька нових кулінарних рецептів, які вона обов’язково використає на наступну неділю. Батько довго мовчав, а коли вони втрьох поверталися до своєї домівки, він сідав у позу лотоса у відгородженій занавіскою місті, і перед сімейним вівтарем проводив офіру своїм предкам. А мама в цей час готувала вечерю і тихо та радісно посміхалась сама до себе одними лишень вустами…
5
…їхній войовничий клан називався Шварцланд, від назви гори товщі якої він і виник, хоча мати хитро посміхалась при цьому, коли тато говорив таке, і казала, що він спочатку називався Белін, а вже потім його перейменували. На що татко вагомо відповідав, що місто Белін – це імперська столиця в котрому майбутні члени клану підняли повстання проти атланських окупантів, а після його придушення вони зібралися на вершині Шварцланді і на могилі одного із своїх адептів і створили свій релігійний клан.
І тоді малий Гафт, уявляв собі високі швейцарські Альпи, сіро-білі однострої вояків і чорно-біло-червоні імперські знамена, які розвіваються на сильному вітрі, суворі обличчя у шоломах, клятви, присяги, леза ритуальних кинджалів, що блистять на сонці, підписані і затверджені папери, радісні офіри богам, сльози на очах і прокляття у бік ворогів... А вже під вечір, вони втомлені і щасливі та й непереможні повертались до свої печер і вівтарів…
6
Коли ж Гафту виповнилося три з половиною рочки йому вперше поголили голову і дали до рук незаряджений пістолет, щоб він звикав до зброї і був в майбутньому справним воїном, а кожної вечірньої суботи його заряджав бойовими набоями тато і вчив із нього стріляти. Батько був спокійний і радісний при цьому, а мати крадькома лила сльози, щоб не дай Бог тато їх не побачив.
І справді не дарма, бо одного разу малий Гафт пропав із печери клану із своїм незарядженим пістолем. Всі його «обшукалися», навіть визвали Службу Постійної Допомоги, але все було дарма, тільки над вечір його привів до печери клану старий оглядач печер, і гучно дихаючи у свої пишні вуса попрохав, щоб малого не сильно наказували, бо у них він є справжнім героєм. А коли тато запитав: « - Чому?» - Старий оглядач мовив поважно склавши свої руки на виступаючому файному черевці: « - Бачте, панове!.. Я його перестрів його біля входу в Довгі печери і спитав: куди Ви йдете, пане Йоганне!?. На що Ваш пан Йоганн мені відповів, що йде в печери, щоб застрелити пана Вервольфа. І коли я його запитав чим він це хоче зробити? Він показав мені свій дитячий пістоль. Знаючи, що він незаряджений я лишень злегка посміхнувся. А натомість ваш, малий Йоганн, правильно зрозумівши мій усміх, і відділивши з пістоля магазин показав його мені. Він був повністю заряджений. Я геть оторопів від страху, в такому віці і така бойова зброя! Я попрохав його віддати мені магазин, і ваш малий без вагань протягнув його мені. Я сховавши його до кишені, та сів з ним на камені біля найближчого потічка і розпитав все про ці набої. Він розповів мені, що знайшов їх у печері нашого клану і нікому про це не хотів розповідати, бо наступного дня планував йти в печери, щоб застрелити пана Вервольфа. Підспівав обід, і ми з ним славно пообідали, а потім уже у мене була служба і я взяв Йоганна із собою, а коли ми з ним впорались, то й зразу ж і повернулись додому…»
7
І дивно… батько не нагримав на нього, а лишень взяв із нього слово, що все, що він знайде в печері віддасть йому, а заплакана мати, вже витираючи своїми великими кулачками свої щасливі сльози, лагідно пригорнула до себе і поцілувала. На цьому ця історія і закінчилась і чи щасливий її кінець чи ні показало майбутнє.
8
Ця подія відбулось тоді, коли Гафту вперше виповнилося дванадцять років, і батько на його день народження показав йому стару прапрадідівську рушницю. Це був карабін 98 К Маузер, добре змащений, замотаний в декілька шарів промасленого паперу і дуже красивий. Батько щиро милувався ним і показав Гафту як ставиться він на запобіжник, як заганяється набій в «набійник», як розбирається затвор… Нічого складного тут не було, і коли батько був на війні Гафт часто діставав його із шафи і вправлявся в розбиранні. Його дві сестри: старша і молодша уважно спостерігали за ним, а потім швидко бігли і про все розповідали матері. Жили вони всі п’ятьох у великому боксі, який був розділений тонкими перегородками на зручні кімнати. В котрих вони вчили уроки, спали, бавилися…
У їдальні, кухні та робочій кімнаті порядкувала мати, а батько коли приходив вчасно із війни, займав свій робочий кабінет із сімейним вівтарем і двічі на день, коли була можливість проводив офіри предкам. На стінах чого робочого кабінету висіли портрети та світлини вояків, в різних військових одностроях, із пруською виправкою і пишними вусами, та із підстриженими головами і хижим блиском в очах. Гафт інколи, коли не було татка вдома, часто без дозволи заходив в його кабінет і подовгу дивився на портрети і світлини. На них були його предки, - військові: офіцери, керівники, лідери орденів… Він вглядався у їхні обличчя і силився відшукати у них свої риси, і знаходив їх: ледь помітні, але такі неповторні! Форма вух і вушних раковин, розріз очей і форма брів, батько говорив йому, що всі його предки в переважній своїй більшості були синьоокі, або принаймні сіроокі, лишень двоє із них мали зеленкуваті очі. Гафт так захопився своїм порівняльним аналізом, що незчувся як до кабінету увійшов батько. Він був у військовому однострої, в панцерному лейбику і в правиці тримав плазменну гвинтівку.
- Ви, щось тут забули, панове!? – суворо поглянув він на Гафта і його брови трохи піднялися до гори.
- Пане! Я розглядаю світлини своїх предків! – виструнчившись по військовому прокричав Гафт.
- Вільно, юначе!.. – вже миролюбно промовив батько і радісно посміхнувся і ставши біля Гафта, вказівним пальцем правиці вказав на дві світлини і хитро запитав. – Ти когось із них взнаєш, Йоганне?
- Ну… - почав розгублено Гафт, - той перший в химерній шапці танкіста мій прапрадід, а той праворуч твій побратим, що загинув під час белінського повстання.
- Це ти! – суворо і чітко промовив Батько. – Це ти, в минулих своїх втіленнях, бо кібери у нас не народжуються.
- Цього просто не може бути!.. – розпачем промямлів Гафт і ще більше розгубленіше подивився на батька, але батько зовсім не жартував, а все продовжував пильно і серйозно дивитись йому у вічі. А потім по-дружньому поклавши свою правицею його плече, і постоявши трохи, відійшовши, сівши за робочий стіл і розпочав свою оповідь…
9
…Коли розпочалося повстання ми навіть не були знайомі із твоєю матір’ю. Я був одним із його організаторів, а також і безпосереднім його учасником. Мені, як найкращому на то й час випускнику Підпільної Військової академії пропонували залишитись при штабі, але я відмовився і пішов у передові частини. Спочатку командував збірною тактичною групою, а з часом тактичним батальйоном у звані капітана, на кінець повстання я вже був полковником і під моїм командування було декілька тактичних батальйонів. Наше місто було розбите на сектори де серед дня велись незначні опозиційні бої, а з настанням темряви ми давали добре прикурити ворогові. І ні його бойові дрони, а не пересувні армійські роботи – нічого не могли з нами зробити, бо із допомогою певних електромагнітних імпульсів, ми навчились виводити із ладу їхні міні напівпровідники з квантовими модулями і мікро- лампами. Їхні кібери вояками проти наших вояків були не дуже, але із найманцями нам довелося довго повозитися… Якщо б не вони, ми б до сих пір би воювали в бувшій імперській столиці, чи принаймні частково володіли нею…
І у мене був друг, - побратим. Ми разом із ним закінчували Академію, а потім пліч-о-пліч воювали разом… Його звали Едель фон Рюдігер, він був зі мною при останньому штурмі. Його тактичну групу відкликали і кинули в саме пекло прориву, практично всі загинули і мій побратим у тому числі, його напівживого із під гусениць зумів витягнути твій найкращий друг – дядько Гюнтер із Служби Постійної Допомоги - брат твоєї матері, вони з Еделем давно товаришували і так вийшло, що він помер у нього прямо на руках. На відспівування та кремацію я не встиг, але мені передали деякі його особисті речі і деякі зроблені світлини… Які я на час приховав, а потім цілковито забув про них, просто вилетіло з голови! – Так от, твій дядько Гюнтер і познайомив мене із моєю майбутньою дружиною, а своєю сестрою фройлян Маргаритою Герне яка стала через десять місяців стала твоєю матір’ю. Що ти хтось із ближнього кола я давно знав одразу ж після твого народження, бо на твоїй спині була величенька родима плямка у формі Антарктиди. Я тоді не надав великого їй значення, але після випадку із бойовим пістолетом я раптово згадав про неї і ті світлини… Так, друже, ти можеш мене запитати: А може я кібер чи найманець!? Я тобі відповім: - Ні! І знаєш чому? Тіла кіберів та найманців як правило регенеруються у медичних басейнах. Мить, - і вбитий вояк знову в бою! Їхні тіла так нафаршировані нанороботами, що про природне народження в звичайній людській сім’ї не може йти і мова. Найманець від кібера відрізняється тим, що живе в концтаборі чи в кращому разі в резервації, а кібери в пуделках як мертвяки в трунах. У них там всілякі там рури, суміші, психо та кібербіоніка, віртуальна реальність з психотронікою… Одним словом – нелюдські умови! А ми – люди! Ти – розумієш!? Люди! Із плоті та крові: смертні, непізнані. Ми в чомусь помилка творця… Вдала чи невдала – не нам судити про це, але ми люди!.. Розумієш!? – Гафт ствердно кивнув, а батько трошки заспокоївшись продовжував далі свою нелегку розмову. – Ще в дитинстві ти дуже сильно відрізнявся від інших дітей, тільки-но ти навчився говорити то почав із зопалу усім розповідати як воював на «Тигрі» на Східному фронті, називав номер своєї частини, імення командира, обставини своєї загибелі. І коли ти назвав номер своєї частини, я тоді насторожився, а коли назвав звання та своє минуле імення я просто запанікував! Я поліз в сімейних архів і знайшов щоденники своєї прабабусі де описувалась обставини смерті прапрадіда. Там все збігалося: і то й вихід із оточення двох танкових полків, і зустріч з партизанами, і його смерть. Коли підійшов підмога із середини котла, то твого прадіда знайшли мертвим в хвижі снігу, він лежав обличчям до землі і його заціпенілі руки ще стискали розряджений MG, а його продірявлене кулями тіло нагадувало сито для локшини… Але він зумів порятувати товаришів, та затримав партизан, що рвались до обозу з пораненими…
- То гвинтівка значить моя!?. – несподівано запитав у батька Гафт.
- Виходить, що твоя. – Нехотячи погодився він, – але під моїм доглядом. Поки… До двадцяти одного року. Зрозумів!? – батько питально подивився на Гафта.
- Яволь, май фюрер! – по вояцькі прокричав Гафт.
- Ну, тоді продовжимо нашу розмову юначе… - дуже задумливо промовив батько і погладивши правицею свого стриженого чуба мовив, дістаючи лівою рукою із шухляди стола світлину. – Підійди, поглянь! – Гафт на ледь слухаючих його ногах підійшов до столу…
- Ну, що це по вашому, мій юний фенріхе? – Із чорно-білої світлини на нього дивилася Антарктида, трохи розмазана по тонким краям, але така знайома і близька.
- Ну, це може родима плямка, що у мене на спині… - не дуже вірячи своїм словам тихо промамлів Гафт.
- Ну, тут головне слово: може… юначе! До вашої уваги це світлина смертельного поранення Еделя фон Рюдігера. Питання ще є? Ні! Тоді: Кроком руш, із мого кабінету! І щоб Вашого духу тут і близько не було без мого дозволу!
10
Йоганн вивчивши уроки і побажавши усім своїм рідним спокійної ночі пішов спати, а вранці прокинувшись, зробивши ранкову руханку і зібравши свій наплічник із підручниками та зошитами пішов до хлоп’ячої школи. Деякі уроки проходили дуже нудно, а деякі навпаки дуже цікаво, і коли залишався останній урок по прикладній фізиці, Рудий Карл запропонував його прогуляти та піти до підземної ріки пошукати старі набої. Йоганн не швидко згодився, бо ж знай, що за «прогул» йому м’яко говорячи дуже «влетить» від батька, але згодився. І поки одна частина однокласників стріляла із пневматичної рушниці, а інша грала в шахи, і тоді вони обох «непомітно змились» з уроків...
Та Ріка була трохи далеченько від школи, за три кілометра у Забороненій для всіх зоні. Вона була огороджена колючим дротом і мала відповідні таблички із попередженнями. Але це лишень тільки більше манить до себе підлітків, як мед для бджіл, який цим бджолам заборонено їсти. Так ось, вони по черзі на животах по пластунські проповзли десять метрів (Йоганн навіть умудрився трохи подряпати шкіру свого наплічника), а Карл роздерти до крові долоню, але це було пусте: головне, що вони були на місці.
11
Довкола них стояли залишки двох десятків іржавих панцирників, трьох мотопіхотних тягачів і одного міського винищувача (командирського) як тихо прошепотів Йоганну Карл і злегка показав рукою: - Бач. Там антена у вигляді розтепіреної долоні! Це командирський. Я – точно знаю. Мені батько показував…
І дійсно – це був командирський винищувач: пропалений лазерами, посічений кулями та пробитий снарядами, великий люк овальної його башти був відкритий і так і тягнув до себе своєю таємничою невідомістю обох сміливих хлопчаків.
- Давай заліземо! – не зводячи свого зачаровано погляду із винищувача запропонував Йоганну Карл.
- А якщо там міни, снаряди, та й заміновано?.. Ти взагалі із глузду з’їхав!? – голосно прошепотів йому Йоганн, - іще вартові тут.
- Які вартові!? – здивовано подивився на нього Карл, - сьогодні субота, скорочений день, вони певно собі розслабились десь біля вартівень…
- Не думаю… Напевно сидять за столиком і п’ють каву, а сигналізація все працює на них…
- Та полиш! - Карл взяв Йоганна за тканину правого рукава кітелю і почав по змовницьки шепотіти. – А ти уявляєш скільки там різних набоїв: розривні, трасуючі, бронебійні, плазмені, керовані, турбулентні… - і тут його мовний запас слів і його знання про набої вичерпався і він тихо загув Йоганну прямо в саме вухо мов розсерджений джміль. – Давай поліземо, Йоганне! Давай поліземо! А!?.
А десь недалечко від них шуміла невидима ріка і маленькі краплинки її падали на їхні розкуйовджені та спітнілі чуби, немовби говорили ним:
- «Заспокойтесь любі… Заспокойтесь хлоп’ята!»
Але де там, немов по команді вони зірвались із місця та стрімголов побігли до міського винищувача на перегонки ледь не збиваючи один одного з ніг.
12
Першим на башту піднявся Карл і підсвітивши собі ліхтариком пірнув у чорну пащеку панцирника. Пройшло десь з хвилин три, поки із отвору не визирнуло його лице, обмотане щільною павутиною на якій ще висіли дрібні залишки рудої іржі:
- Йоганне! Тут повно всього, – ледь не на повний голос прокричав він, - давай лізь! – і витягнувши із отвору правицю і рішуче та наполегливо махнув нею до нього…
13
…а середина винищувача була обтягнута щільною павутиною і захаращена військовим сміттям у вигляді: стріляних мідних та й пластикових гільз, залишків скла оптики, погнутих до невпізнання люф механічних гвинтівок, відкритих тубусів, уламків тонкого пластику, старих і зотлілих світлин. Це все більше нагадувало який забутий усіма склеп, а не внутрішню суть колись грізного і страшного винищувача. І ні: працюючий затвор правої гармати на башті, а ні уціліла ліва механічна гвинтівка на ній не розвіював цього пригніченого враження. Було тоскно і нудно тут як на деяких не дуже цікавих уроках в школі. Але тут над самим вухом прогримів високий баритон Карла:
- Ти диви, що я знайшов! – і перед своїм поглядом Йоганн побачив три цілих кулеметних набої із двома червоними закінченнями на кулях і одною синьою, що дуже зручно почували себе на великій долоні Карла. – Ось цих два, - промовив він ледь не задихаючись від захвату, беручи лівою рукою із долоні два набої із червоними «голівками», - запалювальні, а цей один – трасуючий. Я це добре запам’ятав на уроці…
- Напевно ми тут більше нічого не знайдемо, Карле, Трофейні команди тут добре похазяйнували ще тридцять років назад, але у мене є думка… - багатозначно закінчив своє недуже кроте речення Йоганн і підняв у гору свій вказівний палець. – У мене є думка все добряче обшукати довкола. Може трофейники щось пропустили, або недогледіли. А як думаєш!?.
- Що ти пропонуєш! – запально почав Карл і його обличчя із білого стало яскраво червоним.
- Я десь читав друже, що в цієї моделі винищувача можуть бути потаємні схованки, в яких екіпаж зберігав свої скарби.
- Та не жени!.. – голосно на ці слова обурився Карл, - які скарби? Усе вже знайдено до нас!
- Не думаю… - всунув до місця свою корону фразу Йоганн і продовжив далі, не думаю… Винищувач забирали зразу ж після бою: зачепили гаком, засунули сюди, забрали усе, що можна і потрібно було забрати та ринулись у новий бій.
- І чому ти так вирішив? – задумливо поглянув на нього Карл.
- Перше: баштова гармата і кулемет цілі. Середина захаращена погнутими люфами і різноманітним сміттям. Скидається на те Карле, що останній раз тут були як мінімум три десятки роки назад коли сунули його сюди і почистили добряче…
- Що ти конкретно пропонуєш Йоганне? – запально промовив Карл і від цього його лице ще більше стало червоним і набуло якогось бронзового відтінку.
- Добре все обдивитися, обстукати, потрусити. Мо’, що і знайдемо? – спокійно закінчив Йоганн, і вони у двох знову одночасно взялись за роботу.
14
За десять хвилин було піднято, оглянуто усе сміття. Від цього у середині стояла сіра курява і тоненький промінчик Карлового ліхтарика ледь-ледь пробирався та освітлював напівтемінь бойового відділення.
- Ми тут нічого не знайдемо! – перший здався замурзаний і вкритий пилом Карл.
- Не поспішай, друже! – тихо заспокоїв його Йоганн, - ми ще нічого тут не простукували і здається мені… - тут він зробив маленьку театральну паузу, - що щось і знайдемо.
- Так давай!.. – простягнув свою руку Карл у напрямку іржавого панцира, але її на ходу перехопив своєю правицею Йоганн.
- Не поспішай! Включи розум, друже! За панциром нічого не має. Є лишень теоретично у трьох місцях: водневий бак, запасний люк із аптечкою, і те місце де стояла радіостанція… До бака ми не доберемось – його необхідно знімати. Люк «прикипів» іржею до корпусу. Залишається одне – місце… - і тут Йоганн навіть не встиг закінчити свою думку як веселий і усміхнений Карл як той ведмідь прохрипів:
- … де стояла радіостанція! – і відсунувши ліктем Йоганна швидко «посунувся» в глиб винищувача де в іржавому лівому кутку ледь проглядало темне порожнє місце від чогось…
15
…а звук був дійсно доволі дивний, якийсь металічний і дзвінкий, а не глухий як думав спершу Йоганн…
- Ти диви! – все промовляв спітнілий, але щасливий Карл водячи по ржавому панциру уламком сплавленого скла. – тут дійсно щось є!
- Ти головне не поспішай, – лагідно промовив Йоганн, - дай краще я! – і трохи насупившись Карл, нехотя протягнув йому уламок і відсунувся від прямокутної та іржавої ніші.
Йоганнові пальці його обох рук якось самі знайшли ці дві ледь помітні іржаві кнопки і одночасно натиснули на них немов пам’ятали щось…
16
…жодного звуку не було, але задня частина ніші впала у чорне провалля порожнечі і це дуже їх обох насторожило, але Карл уже хазяйновито направив у глибину темряви промінець свого ліхтарика і вони обох одночасно побачили середніх розмірів ладівницю. А від неї просто таки віяло якоюсь давньою таємницею і чимось відомим, але в той самий час забутим ними. І вони мовчки, не говорячи жодного слова про знахідку, прекрасно розуміли один-одного навіть не усвідомлюючи цього…
17
- Як ти думаєш, що там? – перший обізвав Карл уже приміряючи поглядом як її дістати і розпотрошити.
- Вважаю, що щось цікавеньке. – спокійно промовив Йоганн і перший узявся за с-подібний дріт ручки...
18
А в середині було повно різноманітних пістолетних набоїв 10 калібру, і від них Карлове обличчя просто таки світилося від щастя, а великі його долоні руки все «загрібали та загрібали» жменями як лопатами набої до кишень кітеля…
- Ти не сильно греби, друже! Бо всі все рівно не влізуть в кишені. – мудро обізвався на це Йоганн.
- А, що ти пропонуєш? – розгублено на нього поглянув Карл.
- Спочатку пошукати тут щось таке підходяще, щоб дістати із наплічників підручники і «загрузити» їх набоями, а їх покласти в щось інше менш підходяще…
- В що!? – здивовано подивився на нього Карл.
- Та хоч в ці… ранідові сумки із застібками… – урочисто промовив Йоганн і вказав Карлу на двійко брудних та пошарпаних поштових сумок, що одиноко стояли на довгій горизонтальній перегородці між бойовим та моторним відділеннями.
- А точно! – здивовано і радісно прокричав Карл і взявши обидві сумки почав набивати їх підручниками та зошитами із свого та Йоганнового наплічника…
19
«Розвантаження і завантаження» набоїв йшло добре поки черговий раз Карл занурюючи свою велику долоню у це набійне Ельдорадо голосно та злякано не скрикнув: - Ой! Йоганне, тут щось є! – і Йоганн перехопивши його великий лікоть Карла, повільно висунув руку друга із практично самого дна ладівниці та трохи задумавшись розпочав самотужки набій за набоєм спустошувати її.
За десять хвилин вона була повність вільна від пістолетних набоїв, а на її дні немов ті дві мушлі в кордурових кобурах лежали дві довгі чорні «Блискавиці», а трохи обабіч них жмут старих атлантських газет та дві шкіряні халяви до парадних винищувальницьких чобіт командира…
- Так, скарб… - чомусь похмуро промямлив Карл розуміючи як ним «влетить» якщо дорослі дізнаються про це.
- Влетить точно! – серйозно мовив Йоганн, - тому друже, робимо так: В наплічники до набоїв кладемо «Блискавиці» і ці чортові газети з халявами. А в поштових торбах посунемо все шкільне приладдя…
- А якщо нас помітять?.. – злякано покосився на нього Карл.
- Тоді кидаємо торби і біжимо з наплічниками!
- А коли нас запитають дорослі: - А що там, у Ваших наплічниках, фенріхи?
- Відповімо, що камінці для дослідів!..
- А якщо не повірять? – жалісно подивився на нього Карл.
- Головне, щоб не догнали!.. А там будемо діяти по обстановці… – рішуче «обрізав» на це Карлу Йоганн. Так і порішили, і вийшло в подальшому, що не дарма ж!..
20
Коли вони обоє по черзі переповзли колюче загородження і сівши на маленькі камінці водночас промовили:
- Ну, і втомилися ми! – і рукавами своїх сірих кітелів витерли піт із лобів і весело подивились один на одного
- Якщо розповімо – ніхто ж не повірить! – із сумом промовив Карл.
- А ми нікому розповідати і не будемо. – зважено відповів йому Йоганн.
- А Чому ж?
- А по качану! Ти ще в понеділок «припрись» до школи: похвастайся перед хлопцями пістолем, постріляй із нього на перервах, заодно і зауча покараєш ним же…
- Ага! Я вже приніс колись на уроки протипанцерну міну. Пам’ятаєш як мені «влетіло» від батька? Я ж цілий тиждень потім ходив стройовим кроком і всі із мене сміялися як із блазня. Окрім тебе звісно, друже Йоганне…
- Ото і воно! Найкраще, щоб це було нашої таємницею, і щоб не одна душа, ні чирик, ти зрозумієш!?..
- Згоден! – щедро і радісно промовив Карл і вони вдарили по рукам і безтурботно розсміялись…
21
Вони ледь не подолали десять кроків від Забороненої зони, як зненацька лоб в лоб стикнулися із двома вартовими. І поки ті здивовано дивились на них ще тримаючись правицями за шкіряні ремені карабінів, хлопчаки кинули поштові мішки на долівку і стрімголов побігли до Довгих печер. А за їхніми спинами чулися вигуки і звуки чобіт переслідувачів.
Коли вони звернули за ріг Великої печери і перейшли у меншу, Йоганн різко зупинився перед невеличкою горою каміння, що ховалась у сутерині і владно наказав:
- Тут!
І вони одночасно скинули наплічники, а Карл дістав із свого наплечника здорову батькову торбинку від плаща і вони миттєво пересипали до нього весь свій скарб і почали його закидати камінням. І черговий раз, коли Карл потягнувся за округлим камінцем він тихо прокричав:
- Йоганне! Тут хтось є. – і вказав другу на дві жовті кістки людського скелету.
- Часу обмаль! – швидко промовив Йоганн і почав набивати свій наплічник камінцями сіруватого тодорокіту…
22
Коли до прибігли захекані вартові: два літніх дядька в уніформі в касках та з рушницями. Йоганн і Карл безтурботно сиділи на купі каміння і весело розмовляли один з одним.
- Ну, чого Ви від нас тікали, фенріхи? – насуплено запитав їх старший із вартових.
- Боялися, що спіймаєте! – парирував на те йому Йоганн.
- А що ж Ви таке протизаконне зробили? – поцікавився вже молодший із вартових.
- Без дозволу магістрату збирали недозволені мінерали, – чітко промовив Йоганн, щоб сказане ним на сто відсотків дійшло до обох вартових.
- І навіщо Вам мінерали? – поцікавився у них молодший із дядів.
- Будемо робити печерні перлини, – вперше озвався Карл, - у нас в хлоп’ячій школі є лабораторія. От ми і вирішили щось утнути таке своє…
Два вартових насуплено дивились на них і довго сопіли, а потім старший попрохав показати Йоганна свій наплічник у якому лежали тодорокіти.
- Так, дійсно вони! – здивовано пробурмотів старший із дядьків, а потім перевірив і Карловий наплічник, у ньому те ж лежали ті самі мінерали. – Ну, я просто не розумію? Навіщо було тікати!?.
- Ми просто злякались і побігли… - вже примирливо промовив Йоганн.
- Ну, Хлопчаки!.. – розуміюче промовив молодший із дядьків і звернувся до старшого. – Ну, що? На перший раз відпустимо фенріхів?
- Відпустимо, але з першу не хай спорожнять наплічники. Не гоже ним порушувати закон!
І обоє хлопців слухняно і ледь не світячись від радості висипали на купу каміння тодорокіти і разом із охоронцями пішли на зад по свої поштові торби із шкільним приладдям, і радісно та на рівних говорили із дядьками всю дорогу до Забороненої зони…
23
Ним обом крадькома, довелось випрати одяг у громадській пральні, а потім довго в самих трусах сохнути від купання на дубових дошках сушарки все насолоджуючись і насолоджуючись чистотою та й свободою відпочинку…
- Ось закінчу хлопчачу школу і подамся в кадети як батько колись подався, – розпочав в голос мріяти Карл, - а потім стану кандидатом в офіцери і мене відправлять на службу в Північну марку.
- Ну, там же білі ведмеді, сніг, жодної нормальної печери, – озвався на те йому Йоганн.
- І добре, що немає, - по чоловічому розважливо продовжував далі Карл, - справжній офіцер не повинен шукати теплих кубелець і спочинку біля маминих грудей. Доблесть і честь – ось головне для нього!
- І виконання свого обов’язку…
- Звісно... бо ж пруські офіцери – це перші слуги курфюрста, – процитував Карл хрестоматійні слова начальника Генерального штабу їхньої Східної Марки Мертке, а потім додав ледь не від себе, - і нехай буде Райх для Армії, а Армія буде Райхом! – і чомусь в чергове і задумливо подивився на двері…
- Ну, що? Завтра підемо та й подивимось хто там лежить? – швидко на вухо прошепотів Йоганн Карлу.
- Звісно! – прокричав Карл, і вони разом, немов по команді злізли із дубових дощок сушарних полиць…
24
Неділя повинна була бути спекотною, бо ще вчора батько щось запідозрив не ладне і так і сказав вчора по обіді звертаючись до умиротвореної матері:
- Люба! У мене щось серце крається за нашого Йоганна…
- Не хвилюйся, любий! Що повинно трапитися те і трапиться, а Йоганн як завжди вийде із води трохи замочившись…
- Дай Боже, дай Боже! – батько вийнявши і за коміру серветку вийшов і за столу, а мати в цей час весело моргнула Йоганну і запитала:
- Ну, що Ви там задумали в чергове із Карлом!?
- Нічого. – дуже скромно як за звичай промовив він і винувато опустив до долу очі.
- А ну, подививсь матері в очі пустуне! Щось Ви там приховуєте від мене?
- Ну, там… - виправдовувально розпочав Йоганн свою адвокатську промову на рахунок захисту самого себе як потенційного підозрюваного, - вчора із Карлом вирішили піти завтра на річку – повудити рибу біля Забороненої зони і скупатися…
- Але це заборонено законом! – весело парувала мати.
- Через це і приховуємо… - глухо промовив Йоганн.
- То краще підіть покупайтесь зранечку і повернетесь собі, коли усі будуть збиратись до Храму.
- А якщо запізнимося? – питально подивився на неї Йоганн.
- Знайдете нас в Храмі, Ви вже не маленькі!– ствердно закінчила свою розмову мати і всі разом немов по команді встали і за обіднього столу і кожен розійшовся по власним справам, бо завтра була велика неділя Путрада Екадаші із ярмарками і атракціонами і треба було приготуватись як слід і помолитися перед офірою…
25
Йоганн прокинувся ще о, четвертій ранку і непомітно як йому здавалось «вислизнув» із дому, а через декілька хвилин зустрівся із Карлом на обумовленому місті. Друг був ще заспаний і не говіркий та й говорити по великому рахунку не було про що і так було все зрозуміло, тому вони мовчки вирушили в дорогу, стараючись як найменше попадатись на очі дорослим, які не дивлячись на таку раню годину були на ногах бо готувались до свята.
Коли вони обоє підійшли до Малої печери Карл чомусь зупинився і розгублено подивившись на Йоганна тихо промовив:
- А може не будемо чіпати мертвяка, нехай і лежить собі в могилі?
- Ти що здурів? – питально подивився на нього Йоганн. – А може це ворог, і від розкриття його особистості залежить доля усієї Східної Марки. Ти про це не думав?
- Ні! – не дуже ствердно відповів йому Карл.
- Погано ти в школі засвоїв стратегемне планування та вирішення малих тактичних завдань…
- У мене трійка по Стратегемності. – глухо на це заперечив йому Карл.
- А у мене відмінно, і як відмінник я принаймні знаю, що зараз говорю і, що планую на подальше…
- Ну, добре, Йоганне… - уже примирливо як той роздобрілий ведмідь прохрипів Карл і почав знімати зі свого плеча великий батьківський наплічник…
26
Кістяк належав військовому (а це вони обоє зразу ж визначили по напів зітлілій уніформі і залишку кобури у якій лежав трошки торкнутий іржею «Хаммерлесс» а також в доволі в непоганому стані із простреленою кольбою плазмена гвинтівка «Армс» М 40 Ф).
- Це ворог!.. – тихо визначив убитого Карл.
- Не думаю… - задумливо промовив Йоганн, - мене мучать смутні сумніви, що все, що зараз відбувається із нами це не просто так.
- Ти знаєш!?. – злякано подивився на нього Карл.
- Відчуваю… - дуже тихо відповів Йоганн і почав роздивлятись медальйон убитого.
27
Нижньої частини медальйона не було, а була лишень верхня його частина. Нижню вже напевно відщепили перед самою смертю вояка, а бо вже після її, а потім закидали камінням… І жодних паперових чи пластикових документів у кишенях вояка не було: ні найменшої записочки, ні засаленої квитанції, ні жодної дрібної монетки…
Чим далі Йоганн ретельніше оглядав військового, тим більше йому здавалося, що цей військовий щось приховує від нього: таке зараз необхідне йому, та й усім загалом… І піддавшись якомусь незрозумілому для нього самого імпульсу, від розстебнув латуні застібки на тактичних чоботах покійного і почав його «роззувати».
28
В середині була біла гладенька шкіра із молодого теляти із чіткими знаками штампів і розписами, і жодної тобі кишені, і жодного тобі натяку на неї, але що ж це, як не добре замаскована кишеня? І Йоганн діставши із кишені хлопчачого ножа швидко розпоров білу шкіру халяви…
29
…і на його маленьку долоню випав чималий електронний шпиндик на кордуровому мотузочку із прикріпленою на ньому маленькою золотою сваргою.
- Дивись, що я знайшов! – урочисто промовив Йоганн тримаючи в кулакові за мотузок шпиндик.
- Та це ж… - розгублено промовив Карл, - секретна інформація!
- Швидше за все – покійний був шпигуном, а чиїм – це вже встановить слідство!
- Віддамо вбитого дорослим? – нехотя запитав Йоганна Карл із невимовним сумом в очах.
- Віддамо, але на сьогодні і не завтра, а коли буде вигідно. У нас це із тобою, друже не останній «зальот», а так буде чим поторгуватись в майбутньому, як ти гадаєш!?
- Згода! – голосно затвердив Карл все попередньо сказане Йоганном і почав класти до наплічника їхні численні скарби…
30
Їхня невеличка печера яку вони із семи років назвали своїм «штабом» була завішана військовими знаменами, залишками військової амуніції, ржавими гвинтівками і пістолетами, тому Йоганн її дуже часто і влучно називав Музеєм, але Карлу назва взагалі не подобалась і він і надалі використовував назву «Штаб» і вона йому дуже подобалась…
31
А зараз… вони виймали із наплічника набої, пістолі, плазмену гвинтівку та акуратно їх розміщали по кутках. Йоганн сказав, що спершу необхідно відсортувати набої по номенклатурі, а вже потім складати в ладівниці як необхідно було дістати у дорослих. Але ж як? Ну, це взагалі зовсім інша справа, але маленьким спецнякам вона точно по плечу, Йоганн навіть не сумнівався у цьому!
32
…і робота просувалася швидко і весело, і Карл в чергове мугикав собі під ніс «Марш Орлят», а Йоганн висвистував «Хоральну увертюру» Баха і настрій у нього був чудовий, хоча від нього трохи віяло якимось смутком, що він поки не міг собі пояснити.
33
Коли вони вийшли зі свого «Штабу-музею» і підійшли до Малої печери, Карл різко зупинився і схопив за рукав штурмівки Карла:
- Тис!.. – прошепотів він і підніс до вуст вказівний палець і тихо зашептав на вухо Карлу, - там хтось є. Ти чуєш шурхіт?
Карл стривожено поглянув на нього і прислухався: десь далеко дійсно щось шурхотіло і тому довго не думаючі двоє миттєво сховались за купою каміння.
34
На них із далеку печери дивились незнайомці у сіро-темних ледь виділяючи на тливі печери одностроях.
- Диверсійна група? – тихо прошепотів Карл, - ох, як би знадобилася зараз та М 40. Як би знадобилася!.. Ну, то може біжимо в «Штаб» по зброю, чи спершу позвемо дорослих?
- Не поспішай… - прошепотів йому Йоганн, - зробимо так: я біжу в місто по батькову гвинтівку і підіймаю дорослих. А ти зразу ж після мене до Вартівні і підіймаєш дядьків.
- Згода! – тихо прошепотів Карл і приготувався до скаженого бігу.
35
У місті було десь приблизно біля сьомої години ранку, тому Йоганн нікого вже не застав, усі бюргери і військові пішли на до Храму, залишивши місто порожнім і беззахисним. Але він стрімголов біг містом і все натискав на кнопки військової тривоги, але сирени чомусь не чулося і тільки на третій кнопці він зрозумів: що місто Знеструмлене! І саме тоді в його маленькій голові пролетіла думка: «Це точно диверсійна група. Штадт, Альярм!!!...»
36
Забігши в батьковий робочий кабінет він швидко відчинивши шафу, дістав із неї гвинтівку і похапцем закинув три гвинтівочки обойми із турбулентною плазмою та знову побіг у напрямі середмістя і там відшукавши стару сигналізацію і декілька разів не прокрутив стару її корбу, допоки над містом не піднявся гул військової тривоги, а поки численні прочани вибігали із Храму, а військові гуртувалися у резерві групи він побіг собі далі до Малої печери.
37
Група диверсантів все крутилася біля гори каміння під якою вони в двох із Карлом не поховали убитого. Їх було близько чоти як на око визначив Йоганн. Так це приблизно тридцять, сорок чоловік. П'ятнадцять набоїв зі мною і ще п’ять в «забійнику». Не густо, по іншому і не скажеш, але затримати я їх зможу! Ну, давай спецняче!
38
Йоганн упіймав у приціл ледь помітну фігуру вояка і дуже легенько натиснув на цингель: гвинтівка незвично сіпнулася в його руках і кольба сильно вдарила по плечу, а та постать в котру він вцілив, на половину зігнулась і на підгинаючи ногах впала на долівку. «Один мертвий» - якось спокійно констатував Йоганн першого вбитого у цьому житі ворога і дві перевернувшись як них вчили в школі військові вчителі, зайняв нову позицію і друге відкрив прицільний вогонь. Вороги отямились зразу ж після першого вбитого ним вояка, і відкрили доволі влучну стрільбу по ньому, бо раз у раз на його старих позиціях спалахували маленькі блиски, що наскрізь пропалювали камінці і він розумів, що б з ним стало якщо хоч одна потрапила в нього.
Але тут його зачепило в праве стегно на черговому віражі зміни позиціях, і добре, що куля лишень злегка черкнула його і «пішла» далі по траєкторії, а якщо б не пішла? Страшно і подумати! Але на війні як на війні. І це тобі камраде, не дитячий садок з вихователями!
39
Але друге поранення було вже доволі серйозним: поцілена в праве плече куля розтрощила кістку і спричинила велику втрату крові, і тому останнє, що пам’ятав Йоганн була кам’яниста долівки печери і червоний туман в який він гарячково провалювався.
40
Йоганн розплющивши очі і перше, що він побачив було стурбоване і суворе таткове обличчя із трохи вологими очима, які з любов’ю дивилися на нього із них лилося мужнє і надійне тепло.
- Де я? – тихо прошепотів Йоганн не пізнаючи власного голосу.
- В Регенераційному боксі! – тихо мовив татко і взяв своєю долонею його зап'ясток. – Один, два, три! Будеш жити вояче. Трохи тебе підлатають і знову відправлять в стрій!
- А де диверсанти, а гвинтівка, а де Карл? – тихо і по дитячому наївно запитав Йоганн.
- Не все зразу ж… - з любов’ю мовив татко, - на перший день і так забагато для того, хто був три дні на краю смерті.
- Я? – тихо і здивовано мовив Йоганн. Я – нічого не пам’ятаю!
- Помовчи, будь ласка синку! Тобі не можна багато говорити. Тому за тебе говоритиму я, як старший по званню та й за посадою…
- Добре… - тихо мовив Йоганн і приготувався слухати татка.
41
Ми прибігли якраз вчасно: ти вже Йоганне стікав кров’ю, а ворог перегруповувався для оманного відступу, бо у нього ще були сили, щоб на декілька секунд захопити місто і все у ньому зруйнувати… Але перша група на чолі з Віхелем відрізала ним шлях до відступу, а друга на чолі з Карлом-Гайнцом зайшла до ним з тилу і розпорошила. Із диверсійної чоти залишилось лишень трійко поранених. Всі інші билися до останнього і прийняли смерть. – спокійно немов йшлося про якусь шахову партію закінчив свою розповідь татко.
- А що сталося із Карлом? – із болем в голосі запитав татка Йоганн.
- Живий! Він завтра до тебе навідається з гостинцями і все тобі розповість сам, я ж за нього розповідати не збираюсь!? А поки видужуй, синку. Я ще післязавтра до тебе навідаюсь...
І на цьому його татко, міцно потисну його долоню і ставши із стільця вийшов із Регенераційного боксу.
42
Завтра по обіді дійсно «прибіг» із перемазаний варенням на товстій шкірі свого обличчя Карл. Його великі і дуже широкі долоні були липкі від льодяників та смаколиків і він весь час щось наполегливо жував.
- Привіт, друже? Як ся маєш!? – безтурботно почав він, але було помітно, що він трохи хвилює…
- Як на добре «залатаного» шестикласника зовсім і не погано… – тихо промовив Йоганн і стурбовано поглянув на Карла. А той «заревів» як ведмідь і кинувся його обнімати і притискати до себе і на його великих сіро-синіх очах проступили дрібненькі сльози.
- А я думав того!.. як тебе несли санітари на ношах, що вже представився перед творцем. – більше не ховаючи свої сльози промовив Карл. Всі так думали, навіть твій татко думав так, але твоя мати все заспокоювала усіх:
- Наш Йоганн, як завжди вийде із води трохи замочившись… Ось, побачите!.. – і вийшло як вона сказала, хоча в тебе влили два літри крові і ти три дні боровся зі смертю…
- Ти віриш, друже! Що нічого не пам’ятаю, як відрізало у мене в середині! Якийсь червоний туман, якійсь голоси, червоне світло яке лине здаля… Одним словом якась маячня!
- Це не маячня, - тихо заперечив йому Карл, - це твої мандри потойбіччям. Пам’ятаєш як нам брахман про це на уроці Йоги розповідав і показував усілякі фокуси?
- Пам’ятаю…
- От, і добре. Я тобі тут ніс декілька тістечок, але по дорозі зголоднів і половину із них з’їв… - винувато потупивши очі промовив він.
- На здоров’я Карле, на здоров’я! Але слухай: шпиндик у тебе?
- А де йому бути? Як ми розставались із тобою в останнє ти його мені наказав заховати в кишеню.
- Він зараз у тебе?
- А де йому бути!? – і Карл продемонстрував шпиндик, що висіла на шворці у нього на шиї.
- Сховай поки… - втрачаючи останні сили промовив Йоганн, - але завтра він мені знадобиться, будемо «вибивати пільги» для вільних фенріхів…
43
Як і передбачав Йоганн, завтра як раз після снідання до нього зайшов татко і розпочав свій допит на рахунок тієї неділі, про того вбитого якого вони з Карлом знайшли, про особисту його зброю, і на сам кінець про той електронний шпиндик із розпоротої халяви чобота, по котрий насправді прийшла ціла диверсійна група в місто... І робив він це дуже вміло, часом непомітно, із легкою турботливою посмішкою на вустах, але Йоганна не проведеш на «плакси», він наскрізь бачив татка і уміло (граючи роль дурня) оминав всі його пастки, ставив власні та заводив в безвихідь, примушуючи самому відповідати на задані ж ним безглузді питання…
44
- Ти ж розумієш, Йоганне! – щиро промовив тато, - зброю, що Ви знайшли у вбитого необхідно здати військовим!
- Чоловіки не здають зброї, її у них забирають, коли вони вже мертві, - спокійно на те відповів поранений Йоганн, і зразу ж запитав нього, - А ти татку, на нашому місці, здав би зброю!?.
- Звісно, що ні!
- От, і ми не здамо! Ви весь час нас вчите, що ми повинні бути кращих за вас і духовнішими. Тобто йдучи за Вашою логікою і вашою порядністю, ми, як майбутні офіцери Східної Марки та Райху, взагалі не повинні здавати власної зброю!
- Я правило, інтерпретував Ваші слова, тату?
- Цілком!
- Ну, тоді ми із Карлом як майбутні офіцери Райху, керуючись власною гідністю та майбутнім своїм обов’язком перед ним, її Ніколи! Вам не здамо!. Бо ми, здавши її сьогоденні, перестанемо бути офіцерами Райху в майбутньому. Як там написав колись один із наших пророків: «Я бачу багато солдатів – хотілося б мені бачити багато воїнів! В однострої одноманітні вони одягнені – хай же не буде одноманітне те, що вони під одностроями ховають!»
- Да, Ніцше добре виїв Вам мізки як щуряча отрута! Я думаю, фенріхе, -що брахмани приймуть твою інтерпретацію Вашої із Карлом відмови, і після Вашої присяги все ж залишать її у Вас, але зараз, синку, ми повернемося до нашого любого і головного шпиндика, – із легкою погрозою в голосі промовив далі тато.
А Йоганн, зручно лежачи на ліжку радісно посміхався самим своїми вустами, він уже знав, що виграв сьогоднішню битву як і ту майбутню, що ще не відбулася…
45
Цілих дві години татко сперечався із Йоганном, а потім втомлено і злегка сердито промовив:
- Ти хочеш, щоб «Заборонену зону» ми віддали під військовий полігон для фенріхів? - Йоганн ствердно кивнув на таткові слова і пильно продовжував дивитися на нього.
- Ну, це повне порушення усіляких правил, фенріхе, у нашій сьогоднішній і дуже тривожній ситуації!
- Та наше існування тут під землею, і є цим найбільшим порушення усіляких там правил, татку? А прорив диверсійної групи – це тобі не та тривожна ситуація? Тобі, так не здається?
- Припустимо?!.. Брахмани дадуть нам дозвіл, ми військові його затвердимо, а що Ви будете там робити там без нас, фенріхе?
- Творити Новий світ, татку. Ви ж нас самі так вчите бути самостійними і вільними у творені? Чи я зараз помиляюсь вкотре!?
- Ну, це вже переходить усілякі краї, синку!
- Не сперечаюсь, татку… Як творці і заблудлі Боги ми маємо на це право. І поміть: без жодного порушення Вед, Клятви Городянина і Військового Статуту…
- Я вже бачу, до чого ти хилиш синку… до нового оновлення Східної Марки!?
- Так до нього! До нових військових реформ і нового духовного оновлення, у нас на носі якщо я не помиляюсь, шоста світова за поверхневих календарем!?.
- Не помиляєшся!..
- От, і добре! Потренуємося на полігоні, головне, щоб набоїв вистачило…
- Не хвилюйся, я подбаю про це!
- Ось, татку, тримай вже собі свого шпиндика! – І Йоганн, знявши із шиї продовгувату коробочку на шворці якої висіла маленька золота сварга, повільно протягнув її таткові, який просто засяяв від щастя і вдруге за всю відвідин-допит всміхнувся.
46
Виписка із шпиталю була врочиста: вручені чорно-біло-червоні квіти, військовий духовий оркестр, запальна промова бюргермейстра і службове авто хлопчачої школи за кермом якої сидів сам гер керівник школи полковник Гаффербер. Він привітно посміхнувся до Йоганна і весело промовив:
- Сідайте, пане Йоганне на заднє сидіння. Сьогодні я – буду Вашим водієм!
Звісно, що трохи зніяковів, але сів, і срібні пагони здалось ще більше засяяли на його парадній сіро-зеленій уніформі, і срібна бляха блиснула срібним блиском, і срібні ґудзики засяяли як монети… Але від’їхати вони не зразу ж бо натовп городян був чи малий і загородив дорогу, але гер полковник натиснув на клаксон і натовп мов та морська хвиля відпливу відійшов, і вони з Богом поїхали, а вдячні матері, махали хустинками ним у слід і час від часу витирали набігаючи сльози, а військовий духовий оркестр грав симфонію Маурера для чотирьох скрипок з оркестром…
47
Всі класи хлопчачої школи стояли на плацу: від нульового (підготовчого) до десятого класу, всі по святковому вбрані в сіро-зеленій парадні однострої, у сірих кевларових касках із плазменими гвинтівками в руках. Йоганн звично встав до своєї чоти і йому зразу ж всунули до рук гвинтівку і взявши її на плече він зразу ж злився зі строєм…
48
- Фенріхі! Майбутні кадети та офіцери Райху! Наша панцирсталева молодь! – звично почав свою промову сам гер керівник школи полковник Гаффербер, - Сьогодні, хочу по військовому привітати нашого побратима. Так, так… Побратима, я нітрохи не помилився цим святим словом, що заробляється власною кров’ю за Фатерлянд та Райх. Нашого побратима, фенріха Йоганна фон Шлевітца. Який один, вступив у бій, із переважаючим ворогом та затримав його, допоки не підійшла підмога і не добила його. Він був важко поранений в нерівному бою з ворогом, і ледь героїчно там не помер. Але завдячуючи нашим лікарям і Божій милості, він зараз, стоїть разом з усіма нами на цьому плаці… Тому, шановне товариство: Слава герою!
І з цими словами, гер полковник Гаффербер, вийняв із піхов свою церемоніальну шпагу і піднісши її ефес на рівень своїх голови, тричі відсалютував нею ж в повітрі, а далі гучним войовничим громом тричі пролунало над військовим плацом: «Слава! Слава! Слава!» і все як очікувалось по внутрішній ментальній команді стихла…
49
Другим, звісно чомусь виступав представник курфюрста, маркграф Гуго фон Ламберт у звані генерала, який був дуже небагатослівний і суворий у своїх виразах:
- Я вітаю нашого героя, фенріха Йоганна фон Шлевітца не тільки від себе особисто, але від його світлості, кюрфурста Вільгельма Сект-Пруського; і в знак його вдячності, за проявлену ним у боях із ворогом особисту відвагу і мужність, а також за важке поранення, отримане ним на полі бою. Нагороджую його, від імені його світлості, кюрфурста Вільгельма Сект-Пруського, а також від себе особисто, першим ступенем Залізного шолома! – і на цих словах маркграф закінчив свою промову і кивнув полковнику Гафферберу, а той у відповідь голосно скомандував перед усіма хлопцями школи: фенріху Йоганну фон Шлевітцу, від імені його світлості, кюрфуста Вільгельма Сект-Пруського, а також від імені всієї школи: Слава! І вийнявши із піхов свою церемоніальну шпагу, тричі махнув нею в повітрі, і те «Слава! Слава! Слава!» вдруге і тричі прогриміла над усім плацом і стихла… А далі полковник Гаффербер урочисто скомандував:
- Фенріх, фон Шлевітц! Вийти із строю! На нагородження: - Кроком… Руш!
І Йоганн чеканячи високий пруський крок підійшов до маркграфа і зупинився у пів кроку від нього. А той діставши із червоного футляру залізний орден у вигляді дубового листка і мотопіхотної каски по середині із римською літерою і приколов його до парадного мундиру. Потім був міцний потиск Йоганнової його долоні, пропалюючий погляд його сірих очей у саму душу хлопця, і легкий запах збройового мастила та кіптяви який йшов від його тіла народив у несподівану і не дуже доречну думку: «Тільки що повернувся з фронту!» - і тоді його серце забилося швидше і урочистіше, і забивало подих, і голова крутилась від щастя. Бо він накінець відчув чоловічу душу маркграфа, і відчув усю його любов до нього, і побачив який він одинокий і мужній на війні.
А легкий вітерець вентиляції, в цей час злегка коливав, чорно-біло-червоний стяг на флагштоку, і було щось тривожне і войовниче у цьому всьому містичному дійстві…
50
Але чорт забирай все ж таки фенріху! Як було чудово стояти перед усіма із гордо піднятою головою та із бойовим «Залізним шоломом» на своїх гордо випнутих в перед грудях. Стаючи із кожною хвилиною надлюдиною у своїх власних очах, і все причащаючись і причащаючись до духовного війська усіх чоловіків. І він відчував тоді, у той самий мент, як його германська кров скажено нуртує в ньому войовничими потоками і зве до нових звершень в ім’я Трансцендентного Райху!
Валерій Цимбалюк, м. Ковель, січень 2016 року – травень 2022 року
