Колись мені приснився сон і я його записав... Потім він переріс у роман який я довго переписував...
Тому, він і є не для всіх, - а лишень для тих, хто екзістенціально пережив і переосмислив щось подібне до моєго досвіду...
Валерій Цимбалюк, м.Ковель,3 червня 2022 року
Бунтівники руїн
Барону Юліусу Чезаре Андреа Еволі
Частина перша
Freiherr zu Gaft
Бунтівники які загубилися серед хаосу життя великих міст, люди, які пройшли через буревії безжального вогню і криці, через різноманітні румовища, що залишилися після останніх тотальних війн людства, люди, які були народжені, і які виросли в «світі руйновищ» - якраз в них і закладені ті передумови, які так необхідні для того, щоб відвоювати найвищий і втрачений сенс людського життя, і вже дійсно, і навіть екзістенціально, і взагалі навіть не теоретично, подолати всі ті проблеми, які стоять перед людиною в стані сучасної духовної кризи, яка знайде ще свій відповідний і дуже яскравий вираз у «філософському» напрямі в недалекому майбутньому…
Юліус Евола «Осідлати тигра»
Розділ І
…спочатку був сон, а потім прийшло все інше…
1
Щасливий і безтурботний Гафт лежав горілиць і дивився на закіптюжену стелю, немовби бачив її вперше і ще до кінця недовіряючи самому собі, все безупинно запитував у самого себе…: «Невже, - це і є щастя!?.» А іржавлена арматура стирчала із неї погнутими і ребристими жмутами, а вітри дмухали з отворів в стінах і заспокоювали його; і здавалось йому тоді, що цей світ є витвором чогось сном, в якому він випадково прокинувся, і ось іще одна мить, одна-однісінька і цей сон накінець зникне і він повернеться додому… але довкола був уже ранок, і була Руїна, і варта, що давала забутись...
2
Гафт підвівся з лежанки і проспівавши ведичні мантри гучно мовив сам до себе:
– Як добре же тут!.. – І затамувавши подих підвів до неба руки і почув в ранковому просторі медитативний звук мантри, що проникала у душу і очищала її від темряви і невігластва… Але вже наступної миті, в його уяві виник образ оголеної блондинки, що бігла по бурунцям моря жовтуватим піском пляжу в невідому далину казкового острова…; і звабність її посмішки, і звиви її волосся, і блиск очей у поєднані із кремезною статурою і готичними долоньками; чомусь нагадали Гафту рух тенетниці до своєї здобичі, але тут свист гвинтівочної кулі і ударяння її у цеглу у нього над головою, вже силоміць вирвали його із лабетів цього видива і кинули на брудну підлогу…
3
…постать була темною і не піддавалася жодній ідентифікації, до того ж як він тільки-но поглянув на неї, як вона тієї митті якимось дивом розчинилась у повітрі, а через декілька митей виникнула знову, але тепер перед самою цівкою його зброї. І тоді він відчув її нелюдську сутність і її холод та встигнув натиснути на цингель націленої гвинтівки…
4
…пострілу здався йому чужим і тихим (хоча після останнього бою з найманцями минув лишень тиждень), але до бісу це! Куля взагалі не вцілила у того ворога, а вдарилась у тиньк стіни сходової клітки піднявши у повітря фонтанчик сірого пилу, бо за хвилю перед тим (та вража постать) піднялась до самісінької стелі і зупинившись перед нею – миттєво впала на Гафта паралізуючи його свідомість…
5
…він розплющив очі і поглянув на стелю, по якій повільно повз павучок кумедно перебираючи ніжками, а десь там, з дальнього покою доносився звук падаючих крапель літнього дощу…
І від усього цього, стало чомусь тихо і затишно на душі, і закортіло просто тут лежати без руху, все вглядаючись в порожнечу світу і мовчати… Але вспоминами вкотре не давали забутись у несподіваному щасті, і холодними цівками забутого трунку стрімко текли із печер його памяті своїми бурхливими потоками, нестримно змиваючи все на своєму шляху, та з часом перетворюючись на повноводу річку, що рвалась у сонні долини його забуття затоплювали їх собою... І тоді, із глибин тієї річки на її поверхню спливали обличчя побратимів, щоб потім так само звично занурюватись у них... І тоді Гафт важко переводячи подих відчував, як по його щоках течуть підступні сльози і «вбираються» тканиною коміра. І тоді від них, таких проклятущих і солених, не можна ніде сховатися та спочити…
6
…на вузькій «нейтралці» переораній снарядами і траками панцирників, у наспіх викопаних, а потім і роздовбаних ядерними мінами шанцях, повільно помирала підставлена під перший ядерний удар намарне мотопіхота, а за нею нещасливою жертвою, ще курились погаслими жертовними багаттями вже мертві штаби і розбиті опорники, із місцями вцілілими і задертими до неба жерлами, зенітних гармат, із лежачими довкола них рваними на півколами, обсмалені трупи артилерійської обслуги…
А за ними… куди не кинь око тягнулись палаючі ліси герцогства із мисливськими угіддями, за якими проглядали дачні будиночки посполитих, з іржавими, рудими парканами, що тягнулися до самого передмістя, а далі за ним, такими неоковирними і безглуздими, у середмісті, на самій центральній її площі, вже гучно і безтурботно гомоніли вояки, і отримували із польових кухонь, таке запізніле як на полудень снідання, а довкола них, видовженими гострими пелюстками, стояли сірі армійські кунги, із яких втомлені і невиспані інтенданти, прискіпливо приглядаючись, роздавали численним та дуже обшарпаним в боях воякам, нові однострої і комплектами протиатомного захисту, із індикаторами і рудими аптечками антидотів…
А поодаль них, на маленьких і затишних площах міста, щойно роздягнені по пояс та замурзані кіптявою немов ті хвацькі чорти, веселі самохідники, разом із такою ж самою, щойно роздягненою по пояс і замурзано кіптявою хвацькою мотопіхотою, швидко та радісно, перекидаючись сальними жартами про власних і далеких подруг, голіруч завантажували в арсенальні відділи своїх мотопіхотних «Їжаків» і самохідних «Куниць», нагрітий на нестерпному сонці, здавалось ще того безкінечного червневому дня, свій черговий реактивний боєкомплект; а в той самий час, їхні механіки із ремонтних рот, нашвидкуруч ремонтували «вийшовщі» із ладу трансмісії, а моторні і мовчазні заправники, все мерщій і мерщій заливали у баки їхніх сталевих «коробок свіже» водневе паливо…
А десь там... за їхніми замурзаними спинами, на полі ранкового герцю, ще вибухали снаряди і матюкались поранені… І чорний говбур диму із підбитих дронів і палаючої бронетехніки, неймовірним інопланетним грибом піднімався у небо розтерзаного континенту, і довгенько стояв у ньому символічним знаком епохи, який чітко окреслював лінію їхнього оперативного прориву...
7
…так ось під самий вечір, вони «знялись» з міста і вирушили у Глиб Континенту, обминаючи заражені бактеріологічною зброєю концтабори: із колючим дротом і вишками втікшої охорони, із пірамідально усіченими верхівками веж зв’язку і закривавленими плацами, заваленими під самі прямокутні вінця, гільйотинованими трупами в’язнів і заручників; із тими довгими та білими, та занадто стерильними медичними бараками нанолабораторій із знеструмленими обладнанням, в якому ще лежали відключені від мережі зомбі…
А далі були прориви оборонних ліній, і жахливі епідемії, і спалені міста із біженцями і полоненими, і на кінець та Атланська протока, і божевільна ніч висадки на пляжі Ворожого Острова. І ті безкінечно лунаючі у вухах команди командирів і завивання сигнальних сирен берегової охорони, із кулеметним потріскуванням і мінометним завиванням, під яскравий і незабутній «акомпанемент» спалахів «трасерів» та освітлювальних ракет… А потім, те шалене закопування і «заливання» бетоном свіжих опорників, із їх подальшим «прасуванням» ворогом із численних гармат і лазерів, допоки вони, перед самим світанком, не піднялись у атаку і прорвавши берегові укріплення, накінець не увійти у передмістя столиці…
...а на зустріч ним, йшли колони міських біженців і полонених із міського гарнізону, численних шандарів і поліціянти із Сіті-Тресту, кинутих напризволяще втікшим на гелікоптері, їхнім лордом-мером і Корпусом Острівної Безпеки…
І тоді ще йому, такому ще молодому спецняку, сидячі на панцирі обгорілого бетера, закортіло запитати у цих «квазібіженців»: - Чи Вони люди ще?!. – Але ж не спитав, а просто дивився на них, все сильніше стискаючи у руках зброю, а вони все йшли і йшли собі довгою гусінню до міського і уже не міжнародного порту, самотужки загружаючись у величезні транспортники. З речами... В одну сторону... Назавжди.
8
…так ось, ця вже проклятуща сварга вже втретє вколола його шкіру на рівні сонячного сплетіння, і ця біль накінцем зуміла «висмикнути» Гафта із річки його неочікуваних вспоминів…
І після них, він тоді лежав заспокоєний та із заплющеними очима, а сльози і лились по його щокам за відкритий комір… І далі ж, він побачив своїм внутрішнім зором, сірувату анахату-чакру під своєю потужною грудиною, що так шалено крутилася за годинниковою стрічкою і все не зупинялася собі... І тоді ж Гафт, зібравши усі свої найостанніші сили сконцентрувався на ній і розпочав потрісканими від обезвоження вустами шепотіти ту захисну ведичну мантру... Але й вона знову не подіяла, і тоді він, такий розгублений і знеможений відчув, в своїх, чомусь «обморожених» руках холодне залізяччя розпашілого MG-42, і його, чомусь простоволоса світлява голова, повільно падає у білий і холодний замет лютневого снігу… І те засніжене безкрає поле, і той далекий ліс, і той довгий день, що він «сфотографував» у своїй пам’яті починають кружлятись у його сприйняті та потроху зникати у ній як зображення на не до кінця проявленій світлині. А він все дужче та дужче занурюється у цей холодний замет снігу та засинає у ньому солодким сном задоволеного і втомленого переможця, а коли приходить до тями, то зразу ж відчуває, що лежить горілиць на м’якій поверхні вже знайомого ліжка, а з гори до нього долітають дівочі голоси, що говорять між собою про нього, а потім так само як почали говорити і затихають. І тоді він ледь невагомий, розплющивши на повну свої сині очі, неочікувано сліпне від залитої промінням ранкового сонця високої палати, дуже висока стеля котрої десь з гори ледь нависає над ним та здається розчиняється у білому тумані його несприйняття. Але коли зір остаточно повертається до нього то він уже чітко бачити двійко схилених над ним з двох сторін білого ліжка медсестер, які надзвичайно акуратно та вишукано вбрані у сірувато-смугасті блузки та сірі спідниці із білими фартушками, а на їхніх світлявих голівках одягнені білі накрохмалені шапочки, а їхні сині озерця добрих очей, прискіпливо дивляться на нього, із їхніх вродливих і повними облич... І ця дебелість їхніх статур, і ця повнуватість їхніх облич, чомусь нагадають йому міфічних валькірій, що приходять по душу вбитих на полі бою вояків. І саме тоді ж, інтимний внутрішній світ цих двох медсестер, від одночасного тихо і мовчки, («випадковим» дотику їхніх персів у нього на обличчі) щільно злучив їх в одну тантричну істоту. І в ту саму мить, із високих вікон палати, вдарило сліпуче і неземне світло, і різко залунали небесні голоси чоловічого хору, і тоді ж він на кінець зрозумів, такий несусвітній бовдур: що це взагалі не палата у військовому шпиталі, а Палац Небесної Вальгалли, у котрий він потрапив погинувши у бою…
9
…а ж те, третє пробудження було найболіснішим з усіх попередніх до того його пробуджень, і тому він напевно і стрепенувся усім тілом і голосно скрикнув у відкриту для нього чергову невідомість сприйняття… А вже потім, довго і солодко лежав із заплющеними очима та й чув собі, як мирно тай напрочуд мирно, потріскують індикатори мінних полів на стінах, і ледь чутно та радісно стукотять кониками, детектори руху по численним кутках Руїни, а із закинутого і дуже далекого покою, до нього вух доноситься звук розбиваючих об долівку крапель, сліпого червневого дощу.
10
…«Дивно, - тієї ж самої миті подумав Гафт, - а де ж мій ворог!?.» Бо ворога дійсно ніде не було ні чутно ні видко; лишень закіптюжена стеля нависала над ним могильним склепом, а дужі протяги холодили його тіло мов тіло мерця… і тоді ж йому чомусь-то здалося: що не існує нічого у цілому світі окрім цієї його Руїни, за пошарпаною остінню якої тягнуться у різні, занесені ще молодими ядерними пустелями, напівзотлілі кістяки мертвих міст, із висохлими руслами річок і розбитими оборонними лініями... І той божевільний західний вітер, піднімає із них жовтуватий радіоактивних пил, і несе його на нові і обезлюдненні континенти світу...
11
…так ось, цей напрочуд швидко створений ним зараз міф, трошки заспокоїв його і дав змогу різко розплющити очі, щоб сконцентрувавшись на бліду цятку своєї свідомості і рвучко повернути голову за часовою стрілкою…
12
…а вже праворуч від нього, надзвичайно спокійно сиділа незнайома йому юнка, у чорному та й чомусь новому спецняцькому однострої, і підібгавши під себе довгі ноги, надзвичайно ритмічно вигиналась своїм струнким станом у різні боки, а її видовжена простоволоса голівка медитативно крутилась у глибокому трансі, і тому її хвилі волосся, такого світлявого і сонячного, своїми довгими і вільними струменями, живого і магнетичного світла, «лилися» у довколишній простір покою. А її вродливе лице, і ті її повні вустами, і заплющені очі із довгими повіками… щоразу відкривались йому казковою європейською оазою… але ж... її готичні долоньки, чомусь так підступно і доволі звично тихцем лежали на його сонячному сплетінні, і якесь солодке і запаморочливе тепло, йшло від них по всьому Гафтовому тілу і проникало у чакри та марми, крапля за краплею змінюючи їх...
– Відьма! – Подумки зробив свій висновок Гафт і зробив намарну спробу поворухнути своїми онімілими кінцівками, але ті підступно і мервотно мовчали… І тоді ж він заспокоєний, розпочав в чергове промовляти ту свою захисну ведичну мантру, але так навіть не закінчивши її на першому складі, почув у своїй голові, цей її бездіалектно-стерильний і доволі чемний дівочий голос:
– Добрий день!? Як Ваші справи? Як Вас величати, пане?.. –
– Freiherr zu Faft, Fräulein?… – подумки представив Гафт свою лежачу перед дамою (в порушені офіцерського статуту) особу, та й зробив відчайдушну і намарну спробу запитати її імення та підвести свою голову, щоб встати із долівки і вже врізати цій паскуді! Але слабкість заволоділа ним знову, і він в черговий раз поринаючи у навіяний цією відьмою сон, на сам кінець остаточного поринання у нього, почув у своїй голові цей діалектно-сльозливий, але такий щасливий дівочий голос...:
- А я, ж!?.. – Дара… – І від цих її радісних слів, на нього війнуло теплою хвилею материнського тепла і ласки, і саме тоді, ця молода відьма підвела його простоволосу голову і розпочала турботливо напувати Гафта із прозорої чаші нагрітим коров’ячим молоком із домішкою вершкового масла і власної крові, радісно і гучно сміючись при цьому, ще так до кінця не вірячи, своєму неочікуваному мисливському щастю…
