Алі, по національності таджик, вже й забув, коли його так називала мама, Зюбейде-ханим. Лише вісні йому інколи снився рідний Бадахшан, славетний «дах світу», і матуся, що повсякчас пораючись біля розжареного тандира, звідки виймала своїми лагідними руками засмаглі, пахучі життєдайною силою, величезні коржі – повсякденний хліб, казала: Алі, синку, бережи честь змолоду. Зараз же всі зверталися до нього Алік, а позаочі звали – Алік-таджик. Яким чином він опинився в цьому селі на Київщині, одному господу відомо.
Сьогодні було холодно, лютий вигрібав останні залишки снігу з полів і горнув його поземкою через дорогу, що вела до Києва. Алік прокинувся рано, ледь почало сіріти небо на сході, сидів за столом біля вікна і пив, присьорбуючи, улюблений зелений чай в прикуску з грудочками цукру рафінаду. Ця вада для азіата, закріплена десь на генному рівні, завжди залишається довічною його супутницею.
Десь недалечко, за лісом, чулося незвичне, для мирної людини, бухкання гармат, це війна-злодійка поспішала за їх душами. Наташа, його дружина, вже поралася біля плити, запарювала комбікорм для свиней і злісно лаялася: Асвабодітелі довбані! Що русні потрібно від нас? Ми їм що, в під’їздах гадили?
Алік мовчки сьорбав чай. Раптом на дорозі він побачив як рухається колона військових вантажівок з велетенськими латинська буквами V на бортах. Посеред села колона зупинилася.
– Ов-ва! Кадирівці! – злякано скрикнув Алік. – Наталко, буди швиденько Надійку і мерщій втікайте до свинарника, туди ці поганці не зайдуть! Хутчіше! Бо лиха не минути!
Наташа відразу все зрозуміла. Вона схопила з ліжка ще сонну дитину і вискочила з хати.
Алік у вікно бачив як бородаті військовики з автоматами вже заходили в його двір.
Вмить двері в хату з гуркотом відчинилися від удару ногою. На порозі, затуливши увесь дверний отвір, бовваніла постать бородатого військового. За його спиною стояли ще декілька бороданів.
– Аллах акбар! – Загорланив на всю міць легенів Алік, немов взрівши попереду себе нечисту силу.
– А-а-а! Папался бендеровец! Резать на куски тибя сичас будім! Аллахом нас пугаешь?
– Я не пугаю, я таджик!
– Мі всех вас асвабаждать будім.
Алі зрозумів, що справи кепські, але він не збирався вмирати. В одну мить, тремтячими руками, він спустив свої флісові спортивні штани до колін, засвідчуючи грішним тілом свою правовірність перед катами.
Бородань гидливо сплюнув.
– Ладно, жіві! А жіна твой где?
– Свиней годує у свинарнику.
– Вах-вах-вах!
Бородань знову сплюнув.
– Ухади с глаз. Мі здес жіть будім.
Вночі Алі нишком прокрадався до ворожих вантажівок, відкривав горловини паливних баків і опускав туди по жменьці улюблнного цукру-рафінаду. Це була його особиста помста рашистам.
