До війни цей торговий центр частенько був місцем наших зустрічей.
І хоч зараз він уже не нагадував той мурашник мирних часів, коли людські потоки, річки та струмки вирували тут з ранку до пізньої ночі, все ж і у воєнні часи життя у нім продовжувало жевріти.
Більшість магазинів були зачинені. Модно одягнуті манекени намагалися прочитати бодай якісь новини через товсте скло вітрин, коли навпроти зупинявся нечастий відвідувач із телефоном в руках. В повітрі пахло тривогою. І трішки - кавою з автоматів.
Війна тривала вже місяць. Наше місто, яке знаходилось далеко од лінії фронту, наповнювалося біженцями і переселенцями, як рукавичка із дитячої казки - звірятками... Кого тут тільки не було... Жабки-скрекотушки із північних районів, мишки із південних містечок, зайці, лисички та ведмеді усіх форм та видів - із окупованих ворогом прифронтових селищ...
І діти. Багато дітей із широко відкритими очима та міцно стуленими вустами.
Моя дівчинка - світла й тоненька, одягнута чудернацько, якраз увійшла в ту пору, коли дитинство поволі покидає світи та обрії... Схожа на молоде оленятко, вона вже вміла по-жіночому звабливо підіймати брівку і дивитися зверхньо поглядом дорослої панни. Але ще досі колекціонувала манюні іграшки та майстерно малювала персонажів японських мультсеріалів.
Купити щось смачненьке і побалакати про все на світі - наша традиція залишилася незмінною і в часи війни. Полиці продуктового супермаркету трохи змінили асортимент, та й цифри на цінниках видавалися незнайомими. Та все ж нам вдалося віднайти пачку улюблених горішків - зі смаком сиру)
Знайома лавка на другому поверсі, під високим скляним дахом, в оточенні балуваних фікусів у широких горщиках. Скляний дах сірів над нами - здавалося, низькі хмари ковзали по ньому вогкими слизькими животами. Скоро ледь чутний барабанний дріб сповістив про початок дощу. А нам було затишно - ми сиділи на лаві і їли горішки з однієї на двох пачки.
- Ну що новенького? Як дистанційна наука?
- Контрольна була. З матеши. Ненавиджу матешу... Для чого мені ті рівняння?
- Для контрольної, звісно) Настрій?
- Україна понад усе, мам) Ой!
З тонкої долоні стрибнув горішок. І покотився блискучою підлогою. Завмер просто посередині широкого коридору.
- Хм)
Запанувала мовчанка.
Повз нашу лавку пройшла пишна панна. Розмовляла, притискаючи до загримованої щоки дорогого айфона. З-за пазухи куртки у неї стирчала крихітна собачка - гостроноса, вишкірена і перелякана.
- Глянь, який чудік! - торкнулася я руки малої. Але вона дивилася кудись вниз, в одну точку.
А тоді пробурмотіла сердито:
- Вона ледь не наступила на мій горішок! Його буде звати як того птаха, що не горить - Фелікс!
- Фенікс - поправила я.
- Ок, Фенікс... Я за нього хвилююся!!!
І почалося.
Повз нас пройшов молодик із дівулею під руку.
Прошкандибала старенька з паличкою. Пробіг стурбований чоловік, що, мов папуга, повторював якісь невидимій співрозмовниці:
- Успокойся, Галя! Еще ничего точно не известно!
Проїхала молода мама з дитятком у візочку.
Промарширувало трійко чоловіків у військовій формі.
Ми з малою - мимоволі, чесно! - не зводили очей з Фелікса, чи то пак - Фенікса)
Горішок продовжував лежати на блискучій підлозі. Кілька разів життя його висіло на павутинці - ноги перехожих опускалися на підлогу в жалюгідних сантиметрах від нього. Ми завмирали, а потім переможно посміхалися одна одній.
Горішку щастило.
З невидимих гучномовців залунав одночасно оксамитовий голос аудіоБога, що сповіщав і попереджав.
Люди засновигали, мов мурашки у палаючому мурашнику.
Повз нас пробіг, голосно гепаючи стотонними ногами, охоронець у формі.
- В укриття!!! Всі в укриття!!! - кричав, важко відсапуючись од бігу.
Ми підскочили і вхопилися за руки.
За мить до того, як пролунав вибух, погасло світло і посипалися скло, я встигла помітити, що нога охоронця наступила на ідеальне тільце горішка... І розчавила Фелікса - Фенікса.
На дрібнесенькі друзочки.
