Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Оповідання війни. Жалко дєда

© Владислав Івченко, 03-04-2022
− Батя,  а тобі точно туди треба? Там же бої, орки там, творять, що хочуть.
− У мене там онука. І зять. Виручати треба.
− Бать, ну як ти їх виручиш?
− Як зможу.
− І сам загинеш і їм не допоможеш.
− Допоможу. А гинути мені не страшно. Мені вже сімдесят шість, засидівся.
Старий посміхнувся двома рядами рівненьких зубів, які своєю однаковістю вказували на протези.
− Я тебе довезти туди не зможу. Там же міст розхерачений.  
− Та куди зможеш, а далі я вже сам.
− Батя, а може б ти краще подзвонив їм? Ну, своїм.
− Не відповідають. Вже п’ятий день не відповідають. Мабуть, електрики немає, телефони розрядилися. В них же телефоні новомодні, довго не тримають. Це у мене ось штука, раз на десять днів заряджаю!
Старий показав бувалу кнопкову «нокію». Невисокий, худий, вже з довгою щетиною і сивим, аж трохи жовтуватим волоссям. Глибокі зморшки, розумний погляд, у руках вузлуватий, саморобний ціпок. Жодних торб чи наплічників, старий подорожував зовсім без речей.
− Онуку Свєта звуть. Дуже розумна. А як співає! Голос – янгольський! Я, ото бувало, подзвоню їй і прошу заспівати. Вона співає і мені так добре на душі стає!
Старий посміхнувся, здається, був щасливий. Водій обережно подивився на нього, потім відвернувся і скривився. Бо зникнення зі зв’язку на окупованій території цілком могло означати щось погане. Але не наважився сказати це старому.
− Бать, може їсти хочеш? У мене бутерброди є.
− Ні, дякую.
− Та поїж, дорога то дальня. Ось, бери.
Водій вийняв пакет в якому було два пластикових контейнери з бутербродами.
− Та не треба, я – старий, а ти – молодий, тобі потрібніше.
− Батя, тут і тобі і мені ще десятку вистачить. Це волонтерки наші наробили для людей, яких я вивожу. Вони зазвичай голодні, живуть же в окупації по підвалах, то поки везу, наминають. Он і термоси з чаєм. Наливай!
− Я один візьму.
− Та хоч п’ять. Ти ж бачиш, що їх тут багацько. Бери-бери!
− Ого!
Дід вказав вперед. Там стояло багато спаленої військової техніки, вирви від вибухів, потрощені дерева обабіч.
− Так, тут бій був. Русня прорвалася, далі вже думали прямо на Київ перти, але їх тут наші чекали! Вмантулили так, що аж покотилася русня!
Водій пригальмував, об’їздив розбиту та спалену техніку.
− А то тіла, обгорілі?
− Шашлики, батю, з русні.
− А чому їх залишили?
− А русні похер на своїх. Не збирають тіла, начхати. Біля села моєї тещі колона виїхала до мосту через річку. Міст – старий, ще легковушки їздили чи мотоблоки, а тут танки! Але кацапам чи повилазило чи хер його знає, але поперли. І перший же танк беркицнувся з моста у воду. Траками догори, ліг на башту, екіпаж вибратися не зміг. І знаєш, бать, що зробили ці потвори? Просто поїхали геть, шукати інший міст! Не те що спробувати своїх рятувати, навіть тіла не намагалися забрати. Потонули і хер з вами. Колона поїхали кращий міст шукати! А танк так у річці і залишився. Пролежав тижня зо три, поки наші не витягли. Дивляться, а там весь екіпаж в зборі, навіть мехвод не виліз! Мочені кацапи! Їх на бережку прикопали, а танк на ремонт поїхав, буде русню бити. То розумієш, як вони до власних загиблих ставляться?  
− Це ж чиїсь же діти.
Старий зітхнув.
− Бісові діти, бать, бісові. Ти потім побачиш, що вони тут натворили. Мені люди з того берега багато розповіли. Стріляти їх треба, русню цю, наче скажених псів. Ось цих розхерачили, підсмажили і добре. Так їм і треба, падлам.  
Колона розбитої техніки розтяглася метрів на двісті. Кілька танків з зірваними баштами, БМП з піхотою, яка не встигла вибігти.
− Чим це їх так?
− Та перших, мабуть, з РПГ чи тих, «джавелинів» підбили. І останню машину теж. Інші вже рипнутися не могли, ну по них артилерія попрацювала. В мене кум служить в артилерії. В них гармати, «піон» називається, снаряди по стодвадцять кілограмів! Навіть в півсотні метрів якщо вибухне, то танк розхерачує! Отакі штуки!
Техніка закінчилася і водій додав газу. Старий так і сидів з недоїденим бутербродом, приголомшений побаченим.
− Поховати б їх?
− Та хай в шкарабанках своїх і гниють, підораси. Знаєте, що вони з нашими витворяють! Я тут наслухався! Жах!
− Рускіє витворяють?
− Ну а хто ж ще!  Зараз побачиш сам. Дивися!
Мікроавтобус пригальмував біля решток легковика, геть розчавленого чи то танком, чи іншою важкою технікою.
− Там що, хтось був?
Старий помітив якісь шматки серед уламків машини.
− І на передніх сидіннях і на задніх! І їх роздавили, разом з машиною! Наче жуків якихось!
− Господи!
− Просто ж легковик, з цивільними! От для чого його було чавити?
Водій додав газу, але сильно не розганявся, бо доводилося об’їздити багато вирв. Старий так і сидів з бутербродом в руці. Дивився в нікуди, наче скам’янілий. Водій загальмував, бо попереду побачив кількох озброєних чоловіків, що вийшли на дорогу і наставили зброю.
− Чорт забирай!
Голос водія затремтів, так само, як і руки, якими він схопився за кермо. Потім підняв догори, показав, що без зброї. Старий дивився на хлопців.
− Хто це?
− Сподіваюся, що наші, батю. Сині пов’язки, наші!
Чоловіки махнули, щоб він наблизився, наблизився. Чоловіки зазирнули в бусик, перевірили документи.
− Фух, пацани, а я вже злякався, що якась руснява ДРГ. Думаю, тут нас з батею і покладуть.
− Ви разом їдете?
− Ні. Я до моста і там забиратиму біженців, а він далі піде.
− Там русня, діду.
− Там онука моя, на зв’язок не виходить. І зять. Рятувати їх треба.
− Діду, пропадеш же  ні за цапову душу!
− Мені сімдесят шість. Скільки ще небо коптити?
− Ну, дивися…
− А що там пацани, до моста чисто? Немає русні?
− Та наче немає, але ДРГ можуть заходити, то краще обережно.
− Добре, тоді поїхали.
Водій рушив з місця, старий подивився на недоїдений бутерброд.
− Слухай, а в тебе газетки якоїсь немає? Я б завернув, а то їсти геть не хочеться.
− Та викинь.
− Ні, що ти! Їжу не можна викидати! В мене матір Голодомор пережила. Привчила, що не можна харч викидати. Бувало ото хліб поріже, крихти збере і з’їсть. А тут он і хліб і масло і сир! Не можна викидати.
− Тоді загортай.
Водій подав пару м’ятих аркушів ще довоєнної реклами. Старий загорнув недоїдок і сховав у кишеню.
− Батю, може ще візьмеш бутербродів в дорогу?
− Ні, мені вистачить.
− Чаю попий.
− Та якось не лізе.
− На шашлики русняві надивився? Я коли перший раз сюди поїхав, то потім теж ані їсти, ані пити не міг. Вивертало всього. А потім звик. Хоча от вивожу людей, а вони ж таке розповідають, що капець!
Старий прикусив губу і ледь не заплакав.  
− Як там Свєточка.
Водій подивився на нього, поплескав по плечу.
− Та все буде добре, не хвилюйся. Головне виведи їх звідти, а там вже я підхоплю. Телефон запиши.
Старий узявся записувати. Пальці в нього були розбиті важкою роботою, з чимось чорним, землею чи мазутом, що в’їлося в шкіру.  
− Дзвони, якщо що.
− Дякую.
Ще кілька хвилин проїхали, коли попереду побачили міст. Вірніше те, що від його залишилося.
− Розбомбили його чи що?
− Підірвали.
− Хто?
− А бозна. Русня спочатку пройшла, ота колону, повз якої ми проїздили. Потім її роздрюкали, майже ніхто не врятувався, хіба пішки повтікали. Їх потім наша тероборона по лісах ловила, наче зайців. А потім міст джахнули. Або русня, щоб до них не лізли, або наші, щоб русня знову не переправилася. Скоріше, наші.
− Новий же міст!
− Ага, минулого року після ремонту відкрили.
Водій пригальмував і став розвертати свій бусик. Потім удвох зі старим вийшли і пройшли мостом, вірніше вцілілім прогоном. Наступний вже провалився у річку, весняну, повноводну. По краю цього прогону, що стирчав з води, проходила вузенька стежинка, якою можна було спробувати пройти. Жодних поручнів не було, на свій страх і ризик.
− Чорт, та де ж вони?
Водій дивився на протилежний берег.
− Хто?
− Та мали з села вийти біженці. Дві жінки, чоловік на інвалідному возку і пес. Я їх мав забрати.
− А інваліда як же?
− Та як, спочатку його на спині перенесу, а потім візок. Я вже з досвідом. Позавчора жінку переносив паралізовану.
− А там можна пройти?
− Можна. Тільки ти, батю, обережно, дивися у воду не впади, бо там течія, затягне під прогін і все. На моїх очах мужик так утонув.
− Я обережно. А де спускатися?
− Та он по поручнях можна.
Металеві поручні мосту провисали вниз і ними можна було користуватися, як драбиною. Старий підійшов, роздивився і почав спускатися. Права нога в нього була хвора, то опускався на лівій, ставав правою, ліву знову вниз. Так і поліз собі, тримав ціпок в лівій руці. Водій почав комусь дзвонити. Старий потроху спустився, трохи перепочив вниз і підійшов до прогону, що лежав у воді.
− Бать!
Старий подивився вгору, де стояв водій.
− Бать, якщо зустрінеш пасажирів моїх, то маякни мені. Добре? Дві жінки, мужик на візку і пес. Маякнеш?
− Звісно.
− Щоб я знав, чекати чи ні. Тут же небезпечно.
− Зрозумів.  
− І ти той, обережно там.
Чоловік кивнув вперед, десь там спалахнула стрілянина, яка швидко вщухла. Потім кілька вибухів, досить потужних, мабуть, артилерія. Старий почав переходити річку. Раз послизнувся і ледь не гепнувся у воді, водій на мосту аж скрикнув. Але старий встояв і рушив далі, спирався на ціпок.
− Молодець, бать, ще трохи!
Старий перейшов прогін, зійшов з нього на берег і тут же провалився чи не по коліно у глину. Ледь не впав, якось виборсався, але залишив черевик. Босоніж іти було холодно і не зручно, то старий зняв другий черевик і шкарпетки, закатав штани і поліз в багно, шукати взуття. Таки знайшов, витягнув черевик і вийшов з ним на сухе. Помив черевик у воді, витер об суху траву, помив ноги, протер курткою, взувся. Водій помахав рукою.
− Щасливо, бать!
− І тобі теж.
− Як зустрінеш, скажи, що я півгодини ще чекатиму, а потім поїду. Дві жінки, чоловік на інвалідному візку…
− І пес!
− І пес.
− Скажу.
Старий рушив далі, спирався на ціпок. Двічі падав, поки виліз з річища, а потім вже пішов дорогою, яка зробила поворот у ліс. Водій закурив, ще дзвонив, але не відповідали.
− Зранку ж сказали, що виходять! Ну де ж вони?
Тупцював на місці, але річку переходити не хотів. Річка була межею між місцями, де просто небезпечно і місцями, де дуже небезпечно. За річкою була русня і вбивали.
Старий шкандибав дорогою посеред лісу. Потім побачив тіло. Зупинився. Дивився. Тіло. Прямо посеред дороги, з заламаними наче в якомусь веселому танку ногами. Старий підійшов. Труп. Калюжа почорнілої крові на асфальті. Чоловік років п’ятдесяти, тлустий, з вусами, у потертій, замацюленій куртці. Старий озирнувся. Якби поруч була якась яма, хоча б вирва від вибуху, відтягнув би тіло туди, присипав землею, бо не можна залишати ось так. Але жодних ям тут. Старий постояв і рушив далі. Метрів за двісті побачив три авто. Легковики, обгорілі. У дверях було видно багато отворів від куль. Біля першої машини на асфальті лежало обгоріле тіло. І ще одне біля третьої. Два цілих тіла лежали на узбіччі, де, мабуть, намагалися сховатися. Старий знову зупинився. Дивився то на машини, то на тіла. Покрутив головою і похмуро рушив далі.
Ще десь метрів за триста було лісництво. Будівля згоріла, біля згарища стояли рештки танка і вантажівки. Кілька вирв поруч. Старий пройшов далі. Дорога робила поворот, старий ішов, як міг швидко, але потім зупинився, щоб перепочити. Важко дихав. Пролунав тихенький свист. Озирнувся. Нікого не побачив. Але дивився у ліс, бо точно чув свист. Рух, з землі піднявся хлопець в камуфляжі. Мабуть ховався за деревом, чи у якомусь окопчику. Хлопець нечутно підійшов до дороги, стискав в руках автомат.
− Ви куди ідете?
Старий видихнув.
− Хух, свої.
− Ну ви ж бачите…
Хлопець поплескав себе по руці з синьою смужкою.
− Не бачу, я – дальтонік. Кольори не розбираю. Колись мене за це в льотне училище не узяли. Мріяв стати льотчиком, а став рибалкою. То свої?
− Свої. А куди ви ідете?
− До онуки. Вона з зятем тут неподалік живе. Перестали виходити на зв’язок, то я і пішов.
− Там небезпечно.
− Мені онуку рятувати треба.
− Стріляють там.
− Та вже як буде.
− А ви де живете?
− За Ржищевом, на Дніпрі. Ось паспорт.
Старий подав свій паспорт у целофановому пакеті.
− Та не треба.
− Дивіться-дивіться, на всіх же блокпостах показував.
Хлопець паспорт у старого не взяв.
− Орків не бачили?
− Кого?
− Орків? Ну, рускіх.
− Ні, не бачив. Ну, окрім тих, які в техніці згоріли. Колона ціла.
− Ні, я про живих.
− Живих не бачив.
− Добре, ідіть. Тільки нікому не кажіть, що нас бачили.
− Не скажу.
− І обережно там.
− Ага.
Старий пішов далі. Спирався на ціпок, час від часу зупинявся, щоб перепочити. Почув попереду гуркотання. Подумав втекти з дороги, але тут якраз сосни були високі, без підліску, сховатися ніде. Трохи зійшов з дороги на узбіччя, стояв. Вискочив панцерник, з намальованими білими літерами «V». На панцернику сиділи солдати, які помітили старого і наставили автомати. Панцерник загальмував так різко, що солдати ледь не посипалися на асфальт. Двигун заглухнув.
− Стоять! Рукі ввєрх! Рукі, бля!
Старий підняв руки. Його ціпок впав на землю.
− Ти кто, блять, такой?
− Замковенко Іван Юхимович, тисяча дев’ятсот сорок шостого року народження.
− А ти чо, блять, по-рускі говоріть не можеш?
− Як умію, так і балакаю.
− Вождь, да прістрєлі ти його і поєхалі!
− Погоді, обискать нужно.
Один з солдатів зістрибнув з панцерника, підійшов до старого, уважно дивився.
− Тєлєфон давай.
Старий вийняв свою «нокію» і одразу ж отримав кулаком в живіт. Переламався навпіл, застогнав.
− Чо ти мнє ету хуйню суйош? Нормальний тєлєфон давай!
− В мене один!
Солдат ударив старого ногою в обличчя. Звалив на землю, штучна щелепа вилетіла з роту і застрибала по асфальту. Солдати зареготали.
− Ну і клоун, бля!
Старий зігнувся і стогнав. Солдат підійшов, приставив до скроні старого дуло автомата.
− Молісь, падла.
− Ні.
− Чо?
− Не буду. Я в бога не вірю.
− Чо, бля?
− Кажу, в бога я не вірю.
− Ти – нацист што лі? Ілі какого хуя?
− У мене дитина померла. Як після такого у бога вірити?
− Чо ти мнє тут голову морочєш?
Солдат замахнувся, щоб вдарити старого прикладом автомата у голову. Але з панцерника зістрибнув ще один солдат.
− Стой!
Відштовхнув товариша.
− Бля! Какого ти лєзєш!
− Отвалі!
− Сам отвалі!
Перший солдат поліз до другого битися, але їх розняли.
− Да какого хуя!
− У Боді дочь умєрла полгода назад. Нє лєзь.
Другий солдат присів біля старого, який так і лежав, ледь чутно стогнав.
− Укропов відєл?
− Ні.
− Точно?
− Точно.
− Давай-ка піздуй отсюда, поки живой.
Другий солдат заліз на панцерник, той завівся, плюнувся димом і рушив дорогою. Старий сів, важко дихав. Підібрав свій ціпок. Підчепив ним щелепу. Підтягнув до себе. Там, куди поїхав панцерник, пролунав вибух, потім стрілянина, спочатку часта, наче горохом хтось сипав, а потім вже поодинокі постріли. Нарешті тиша. Старий ретельно витер щелепу носовиком, вставив у рот. Побачив стовп чорного диму, що піднімався над деревами. Став на коліна, сперся на ціпок, підвівся. Тримався за бік, кривився, старому було боляче. Отрусився і пішов далі.
Ще одна розстріляна і спалена машина, тільки без тіл. Потім почув виття. Підійшов, побачив собаку, що вила над тілом чоловіка. Той лежав обличчям у землю. Поруч інвалідний візок. Трохи далі у кущах жінка. А ще далі друга. Мабуть, тікали від дороги, але не встигли. Та жінка, що була далеко, застогнала. Старий підійшов до неї. Побачив кров на піску. Побачив кілька кульових поранень на спині. Одяг набрякнув кров’ю. Старий став на коліна поруч, перевернув жінку горілиць. Вона була ще жива, але непритомна. Важко дихала. Старий узяв її за руку і тримав, поки вона не померла. Потім склав їй руки на грудях. Постояв. Раніше б прочитав молитву, але дійсно не вірив у бога. І сьогодні його невіра тільки зміцнилася.
Постояв і рушив. Селище, де жила онука, було вже неподалік. Довгий, метрів на сто будинок, розділений на купу квартир. Перед кожним клумба. Цей тип житла якось називався, але старий не міг згадати, як саме. В нього була погана пам’ять на нові слова. Он перший будинок селища, спалений. У дворі розстріляна автівка. В стіні наступного будинку снаряд пробив велику дірку. На клумбі невеличкий горбочок землі і хрест: дві гілки, зв’язані ізолентою. Чиясь могила. Далі будинки були через один: якісь майже цілі, а якісь – суцільні руїни. Розчавлений траком велосипед, дві застрелені собаки, труп, чия голова спиралася на бордюр, наче на подушку. Тіло лежало на руках, які, мабуть, були зв’язані за спиною.
Старий помітив рух у напівзгорілому будинку. Звідти визирнула якась жінка, побачила старого і злякалася, але потім помітила, що він у цивільному і без зброї. Заплямкала, тицяла собі пальцями в губи, мабуть, питала, чи є в нього поїсти. Старик закрутив головою, а потім згадав про недоїдений бутерброд. Кивнув, підійшов до паркану, посіченому кулями. Підійшла і жінка. Брудна, з божевільним поглядом. Дав їй бутерброд, вона схопила і почала жувати разом з папером. Потім кинулася до купи навалених дошок і уламків стін, та зникла в них, наче змія. Мабуть, там був якийсь підвал.
Старий пішов далі, кривився, бо нога розболілася. Не зупинявся, бо до будинку онуки було зовсім недалеко. Он крамниця, в якій купував холодне пиво до в’яленої риби, кілька в’язанок якої завжди привозив для зятя. Той після смерті дружини, доньки старого, якось зламався, днями сидів вдома, дивився в нікуди і час від часу починав плакати. Свєта говорила, що батьку треба до терапевта, але категорично відмовлявся іти лікуватися. Старий знав, що зять раз наковтався пігулок і його ледь відкачали. Старому аж інколи ставало соромно, що він вже якось зжився зі смертю доньки, рибалив на Дніпро, мав три вулика і садок, не вбивався так, як зять.
Подивився на крамницю Вона було геть пограбована. Розтоптані продукти і розбиті пляшки. Старий зітхнув і пішов далі. Он вже бачив початок того довгого ряду, в якому була двокімнатна квартира Свєти. Намагався роздивитися, чи ціла та квартира, але в очах розпливалося. Бачив темні плями, щось вигоріло, а щось ні.  
− А ну стоять! Стоять, бля!
Старий зупинився.
− Рукі поднял!
Старий прихилив до себе ціпок і підвів руки догори. З будинку на протилежному боці вулиці визирнули два солдата. Один цілився в старого з автомату.
− Хулі ти тут дєлаєш, дєд?
− Онука моя тут живе. Внучка.
− Хохол, что лі?
− Хохол.
− В расход єго.
− Да погоді.
Той солдат, що цілився, наблизився до діда. З цікавістю роздивлявся його. Був нетверезий, аж трохи хитався.
− Ну і чо, дєд-короєд, куда ето ти собрался?
− До внучкі іду. Воно тут живе. Перестала на зв’язок виходити. Телефон не бере.
− А чо у тєбя за тєлєфон?
Старий показав свою «нокію». Солдат скривився.
− Гдє ти єйо только откопал?
− Вона кілька разів тонула, а все одно працює!
− Тонула? І гдє ж ето она могла тонуть?
− На Дніпрі. Я там рибалю. Рибу ловлю.
− Рибу? О, риба ето хорошо. І чо у вас за риба в Днєпрє?
− Та різна. Ляща багато, коропа, щука, судак, окунь. Сома можна узяти, якщо місця знати.
− І какой самий большой сом у тебе бил?
− Метр сорок завдовжки. Я сам – метр шістдесят чотири, то трохи сомчик недотягнув. Довго я його тягнув, аж упрів.
Старий посміхнувся, згадавши приємне. І солдат посміхнувся, бо сам був рибак, виріс в селі на Єнісеї.
− А чєм ловіш?
Почали говорити про вудила, гачки, поплавки, інший реманент, а потім про наживку, ятеря, сітки.
− Молодий був, так ми з бреднем ходили. У нас там острови є, берег піщаний, зручно з бреднем. У нас один був, ми його Триметра призивали. Голови на дві мене вищий. Так він завжди на глибину заходив і тягнув бредень. Бувало так, що кілька заходів зробимо і всі мішки рибою наб’ємо! Але потім Триметра залився, я постарішав, розбіглося наше товариство. То я зараз більше з екранами. В мене їх з десяток. Увечері випливу, поставлю, зранку перевірю. Так ставлю, що в кожному екрані риба є і не по одній!
− І что с ней делаєш?
− Попатраю, в солі виваляю і сушу на сонці. У мене вдома в’язанки цілі риби. Та що дрібніша по півсотні, а більша по тридцять, а то і по десять. Сомів окремо в’ялю, на диму. В мене сад фруктовий, то і дим фруктовий. Сом після нього дуже смачний. А ти що ловиш?
Солдат розповів про Єнісей, потім Старий згадав, як ще молодим їздив на заробітки на Сахалін, де працював у рибальській артілі. Багато історій було. Ото стояли, патякали, солдат закурив, запропонував старому цигарку, той відмовився.
− Накатіть хочєш? Водка єсть, піво єсть, віно єсть! Ми магазін грабанулі, живьом!
− Колян, ти чо, з хахлом бухать будєш что лі?
− Да ето не хахол, ето − рибак! Наш чєлавєк. Так чо тєбє начісліть?
− Та нічого, стараюся не пити, бо серце хворе.
− А мой батя бухал. Два года назад похоронілі, інфаркт.
Старий зітхнув, солдат вийняв з розгрузки пляшку горілки і сьорбнув. Скривився. Десь вдалині пролунало кілька вибухів. Солдат нервово пригнувся, Старий ні.
− Хуярят, укропи!
− Хуярят, бля.
− Можна, я піду? Онука тут недалеко вже живе.
− Ідьом я тєбя провєду, чтоб наши не прістрєлілі.
− За що?
− Да патамушто нєрвниє всє. Потєрі у нас, нацисти хєрачат, пацани гібнут, зло бєрьот. А ти как кашу варіш на наживку?
Ішли, говорили про кашу. Старий помітив ряд туй, які садила ще покійна донька. Бідолашна, усього пару років прожила в новій квартирі, про яку стільки мріяла. Зараз одну тую зрубало, мабуть осоколком, бо он лежала. Але сама квартира була ціла, тільки пара вікон прострелені.
− Ей, ти куда?
− Та мені сюди. Тут внучка живе. Дякую, що довів.
Старий посміхнувся, солдат дивився на нього чомусь розгублено.
− Тут? Дєд, точно нічєго не путаєш?
− Тут-тут. Ось же туї, а он столик, ми тут з зятем пиво пили влітку. З рибкою. Дякую.
Старий пішов до дверей. Помітив, що вони вибиті. Ну, воно ж війна, нічого дивного. Вже був на сходах ґанку, коли пролунала коротка черга. Кулі вдарили у спину і збили старого з ніг. Він скрикнув, впав, озирнувся і побачив солдата з автоматом, дуло якого диміло. Помер.
Солдат подивився, потім закинув автомат за спину. На вулицю вибіг інший солдат, здивовано подивився.
− Чьо тут?
− Та нічо.
Солдат помітив мертвого старого.
− А нахуя ти?
− Жалко дєда.
− Нє понял?
− Он к внучкє шол.
− І чо?
− Чо-чо! Забил с кєм развєдка два дня развлєкалася?
− С той мокрощєлкой?
− Ага.
− І чо?
− А то, што ето єго внучка била! Відєл чо оні с ней сделалі?
− Да, відєл. Ващє, блять, піздєц!
− Ну вот я і пожалєл дєда.
− Їбать ти добрий!
Солдати зареготали. Спочатку той, що прибіг, а потім і той, що стріляв.
− Добряк, бля!
− Добрячєлло!
− Чо там, у вас бухло осталось?
− Найдьом!
Пішли разом. Тіло старого з’їхало на сходинку, через що здалося, наче він намагається підвестися. Але ні, не намагався.




Якщо вам сподобалося це оповідання і виникло бажання віддячити автору, то підтримайте сумську (і не тільки) артилерію: 4731 1856 0216 5711 ПриватБанк, Павло НАРОЖНИЙ


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

www.proza.ru

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Валерія, 11-05-2022
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4141399860382 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …