Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49550
Рецензій: 94099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Оповідання війни. Вибачте, ми з Чернігова

© Владислав Івченко, 01-04-2022
Аліна гуляла. Зранку сиділа за комп’ютером і на телефоні, заморилася, то вийшла трохи розвіятися. Можна було піти до парку, там були чудові доріжки уздовж численних озер, але в неї не було стільки часу, то вешталася вузенькими вулицями старого міста. Було тепло і сиро, весна. Аліна подумала, що в таку погоду вже починала займатися своїми клумбами. Але тепер між нею і її клумбами були тисячі кілометрів. Аліна поміряла по гуглмапі відстань від будинку, в якому жила у цьому маленькому німецькому містечку і своїм будинком в Україні. 1866 кілометрів, 16 днів, якщо пішки і 23 години, якщо на авто, підказував гугль. Далекувато.
Аліна побачили попереду невеличкий натовп: німецькі пенсіонери і молода жінка з дитиною. Пенсіонери оточили жінку і між ними відбувався діалог поганою з обох боків англійською. Аліна підійшла.
− Добрий день.
− Ой, а ви з України!
Жінка аж кинулася до неї обійматися. Аліна сказала пенсіонерам, що вирішить всі питання. Одна з пенсіонерок запропонувала іграшки дитині, мовляв, у неї багато іграшок. Домовилися, що заїдуть завтра. Пенсіонерки пішли, жінка з захопленням дивилася на Аліну.
− Ви так добре розмовляєте німецькою!
− Насправді ні, у мене погана вимова і дуже бідний словниковий запас. Але для якогось базового спілкування вистачає.
− Ви тут і живете?
− Останні два тижня.
− Тобто теж біженка!
− Не дуже подобається це слово, краще «вимушена переселенка».
− Добре. Це Марк, мій син. Маркусь, привітайся.
Хлопець привітався. Йому було років п’ять-шість, розумний погляд з-під окулярів.
− Привіт Марко, мене звати Аліна.
Вона подала хлопчику руку, той трохи розгубився, мабуть, не звик, щоб з ним віталися ось так по-дорослому. Та потім потиснув.
− А мене Таня звати. Ми крамницю шукали. Моя подруга зараз в Бремені, вона говорила, що є якісь соціальні крамниці.
− Так, зараз покажу.
Аліна повела Таню і Марка цим невеличким містечком, в якому вже зараз жило кількасот українців. Показала соціальний магазин, але він був зачинений.
− Зараз вихідний, а потім можна буде записатися, скажуть день, коли можна отримувати безплатні продукти.
Таня аж почервоніла.
− Зовсім безплатно? Мені соромно так брати, я хоч щось заплачу.
− Все нормально. Платить німецький уряд, це його допомога українцям. Ви вже зареєструвалися?
− Ще ні, ми тільки вчора увечері приїхали.
Аліна розпитала про документи та умови проживання, дала кілька порад з тутешнього життя.
− А тут є щось типу секонд-хенда? Ми виїздили ще в морози, одягнені по-зимньому, а тут весна, дерева квітнуть. Треба щось легке купити Маркусю.
− Є, покажу.
− Ми вас не відволікаємо?
− Та ні, в мене теж повно вільного часу. Де ви живете?
− У жінки, Клаудії. В неї великий будинок. Там колись жило четверо її дітей, але вони виросли і роз’їхалися. У нас окрема кімната, велика, світла. Є ліжко, Клаудіа обіцяла і шафу.
− Як ви спілкувалися?
− На телефоні була дівчина, українка, яка живе у Берліні. То вона допомагала. Без неї спілкуємося з Клаудієй більше на мигах. Але якось розуміємося.
− Добре. В понеділок треба буде зареєструватися, як особам, що потребують соціальної допомоги.
− Так, Клаудіа щось про це казала. Це довго, реєструватися?
− Та ні. Ну що, ідемо за одягом.
− Маркусь, ходімо.
Аліна провела по крамницям, купили футболок, кросівки і легку куртку. Таня розплачувалася готівкою, грошей у гаманці було небагато. Таня почервоніла.
− Так вийшло, що ми всі заощадження вклали в квартиру. Ну, це була наша мрія, мати власну квартиру. Новий будинок, на околиці міста, там ще сосновий лісок. Дуже хороше місце. І для нас і для дитини. Було.
Таня зітхнула. Сиділи в кав’ярні і пили каву. Марко з’їв тістечко і відійшов, дивився у дитячому кутку мульфільми з маминого телефону.
− А як ви сюди приїхали?
− Випадково. У нас трохи пригоди були. В Берліні нас перестрів один чоловік, сказав, що волонтер, що готовий розмістити, повів до машини. Я розгубилася, але подумала, що це Європа, що тут може поганого статися…
Таня і зараз була розгублена.
− Ти раніше бувала за кордоном?
− Один раз, у Єгипті.
− А в Європі?
− Ні, жодного разу.
Вона знову почервоніла.
− Ми все збирали гроші на квартиру. Удвох з чоловіком працювали, відкладали, потім впряглися в іпотеку. Отой Єгипет, це була весільна подорож, бабуся мого чоловіка подарувала. Вже куплені путівки. Знала, що якби гроші, ми б їх не витрачали, а вона хотіла, щоб ми поїхали. Ото і весь закордон. Але ми планували. Ми вже майже іпотеку виплатили, нам залишався рік, а потім би обов’язково поїхали і Маркуся узяли б.
Голос у Тані трохи затремтів. Аліна хотіла спитати про чоловіка, але не наважилася. Зараз  такі питання могли привести до болючих  відповідей. Як і про долю їх дома.
− Так а що то за дядя до вас у Берліні підходив?
− Та виявилося, що він вже кілька разів приходив, говорив, що візьме до себе гарну україночку. Волонтери його проганяли, але він все одно плутався поруч, чекав на поїзд з Польщі. Ну і вихопив мене. Я була виснажена, мало що розуміла, а він посміхався, щось лопотав, узяв за руку і повів. Ми шість днів в дорозі, а перед тим тижнями у підвалі, під обстрілами, я нічого не розуміла, наче в тумані все.
Таня сиділа розгублена і Аліна бачили такі вирази обличчя в поїздах, якими сама виїздила на захід. Серед тих, хто їхав, багато було людей, які не раз бували в Європі, які знали, як все там влаштовано, мали знайомих чи родичів. Але багато й було таких, хто жодного разу не був за кордоном, не знав мов та звичаїв, не виїздив з рідного міста, хіба що в Затоку чи на Азовське море. І ось ці губилися найбільше. До того ж все ускладнювалося шоком від війни, а потім довгими і складними подорожами: переповнені поїзди в Україні, натовпи біля львівського вокзалу і багатокілометрові черги на кордоні з Польщею, а потім знову поїзди і геть незнайомі, чужі країни. Звісно, дуже допомагали волонтери, але бувало всяке.
− І чим закінчилося?
− Хтось з волонтерок побачив і викликав поліцію. Ми вже в машині сиділи, від’їздили від вокзалу, коли нас зупинили. Поліцейський перевірив документи, підійшли ще волонтерки, дядько виправдовувався, але нас вивели з машини. Потім мені пояснили, що він був поганою людиною. Там такі крутяться.
− Так, на жаль, є люди, які хочуть використати війну собі на користь.
− Ви з таким теж зіштовхувалися?
− Я – ні, бо такі люди шукають тих, хто розгубився. Але моя знайома, коли ночувала в таборі для біженців у Вроцлаві, побачила, як якийсь хер з Іспанії намагався по вайберу запросити дівчину з Харкова до себе. Типу, живе десь біля Валенсії, поруч море, дармове житло і їжа, але він би хотів роздивитися майбутню гостю, то попросив увімкнути камеру.
− Камеру?
− Так, відеодзвінок. Знайома випадково цю фігню почула, сказала дівчині, щоб вона припинила розмову. Дівчині було сімнадцять років, жила з мамою, потім маму вбило, вона ще теля-телям, розвісила вуха. Той хер знову передзвонював. Моя знайома сказала дівчині відповісти, а сама записувала розмову. До того моменту, як він попросив її показати груди.
− Груди?
− Ага. Без цього ж ніяк не міг вирішити, чи варто гостювати дівчину. Тоді знайома втрутилася, послала його іспанською.
− Вона знала іспанську?
− Я навчила.
− Ви знаєте?
− Так, я чотири роки прожила в Іспанії.
− В Іспанії! Там, мабуть, добре?
− Взимку так, а от влітку занадто спекотно. То знайома послала того чорта так, що в нього очі на лоба вилізли. Прислала мені шматок відео, де він просить показати груди. Я послала знайомим українцям в Валенсію. Вони швидко знайшли, що за хер. Виявилося, що колишній шкільний вчитель, сидів в тюрмі за сексуальні стосунки зі школярками, тепер працював будівельником. Зачмирили його добряче, козла. Ще кави?
− Ні, дякую.
− Якщо що, я пригощаю.
− Та ні, гроші є.
− Гроші будуть, коли отримаєш першу виплату від німецького уряду.
− Мені так соромно. Всі тікали з якимись заощадженнями, хто більше, хто менше, і лише в мене майже нічого. Сто сімнадцять євро. Ми все в квартиру вкладали. Наші друзі, теж молода пара, вони квартиру знімали, а гроші витрачали на подорожі. Всю Європу об’їздили, в Шрі-Ланці були, на Занзібарі. Нам здавалося, що це якось несерйозно, жити в чужій квартирі і витрачати гроші на подорожі. Нам хотілося свій дім мати. А зараз розумію, що може вони і праві.
− Тут немає правих і неправих. Кожен обирав те, що йому до вподоби і ніхто не знав, що буде.  
− Я не вірила, що буде війна.
− Я теж. Марко, ще тістечко хочеш?
− Та ні, не треба.
− Оте, шоколадне!
− Добре.
Аліна замовила тістечко. Таня зітхнула.
− Ціни тут, страшні.
− Не хвилюйся, тут хороше соціальне забезпечення. Житло у тебе є, продукти братимеш в соціальному магазині, а на допомогу цілком можна жити.
− А як тут з дитсадками?
− Є, але вони не обов’язкові, на відміну від школи.
− Маркусю в школу восени. Але ж до того часу ми повернемося?
Аліна знизала плечами. Вона багато разів чула це питання і не знала, що відповідати. Сама вона думала, що війна надовго, бо Росія сама загнала себе у такий кут, що вже не може відступити. Перемогти теж не може, то зробить все, щоб завдати Україні побільше втрат. Але Аліна розуміла, що коли люди питають, чи війна надовго, вони очікують почути, що ні, що невдовзі все закінчиться.
− Сподіваюся, що повернетеся. Але треба налаштовувати тут життя з розрахунку, що дата повернення невідома. Тобто жити тут, а не спогадами. Якщо все налагодиться, то повернутися можна буде в будь-який момент.
− Якщо?
− Ну, коли все налагодиться. То як ти з Берліна приїхала саме сюди?
Аліна спитала, щоб змінити тему розмови. Бо для неї було саме «якщо», а не «коли». Вона дуже боялася, що мерзенний кремлівський щур можу в якийсь момент вдатися і до крайніх заходів. Наприклад, вдарити по Києву ядерною бомбою, в надії таким чином зламати український спротив. Не можу захопити Київ, то знищу його. Що його зупинить? Американці не будуть починати через це Третю світову. Якісь нові санкції? Навряд чи вони будуть більшими, за вже наявні, а кремлівський фюрер зможе бавитися хоч якоюсь перемогою. Аліна дуже любила Київ, жила там студенткою, перші кохання, дискотеки, друзі. Багато було випито, витанцювано і вицілувано, навіть трохи вжито. Аліна завжди залюбки поверталася до Києва. Навіть опісля чотирьох років в Іспанії, де вона жила на віллі посеред пагорбів, в годині їзди від моря. Там був справжній рай, але не склалося. І коли вона поверталася до Києва, то це не було вигнання з раю, скоріше зміна одного раю на інший. А тепер русня перетворювала київський рай на руїни, а могла і зовсім влаштувати ядерне пекло.
− Кажу, це її донька була.
− Донька?
− Ага. Нашої господарки. Вона живе у Берліні, волонтерить. Забрала нас з вокзалу, ми в неї переночували. Але в неї маленька, однокімнатна квартирка, ми б їй заважали. І тоді вона запропонувала поїхати до своєї мами, сюди. Я вже така виснажена була, що на все згодна. А тут окрема кімната. Це, мабуть, дивно, але за ці тижні я відвикла, що можна спати окремо. То в підвалі спала, де по півсотні людей, то у поїздах чи на вокзалах. Світло, розмови, шум. А тут ми з Маркусем вляглися, вимкнула світло і тиша і нікого! Я аж розплакалася!
− Розумію.
У Аліни шлях сюди був легший. В Києві ще встигла посидіти під час обстрілів у метро, потім знайомі їхали до Нідерландів. Підсіла. Велика машина, не поспішали, ночували в готелях. Номерів не вистачало, доводилося спати і на підлозі, але були спальники та каремати, їй не звикати. Алінин іспанський чоловік любив ходити Піренеями, могли пару тижнів ночувати в наметах. Поки їхали, Аліна вирішила, що зупиниться в Німеччині. Там були хороші умови і, як вона сподівалося, не так багато біженців, як у Польщі. Знайомі пропонували їхати з ними, але вони прямували до родичів і Аліна відчувала, що буде трохи зайвою. То просто обрала невеличке місто зі зручним транспортним сполученням. Збиралася подорожувати Німеччиною, раз вже була така можливість і квитки для українців безкоштовні. Але поки що було багато роботи тут, волонтерила, допомагала українцям обживатися. Потік біженців наче меншав, то сподівалася за тиждень з’їздити до Берліну.  
− А що це за місто? Вам подобається?
− Нормальне. Ну, тобто, якщо цікавить бурхливе нічне життя, клуби, бари, то тут такого немає.
− Та яке там нічне життя!
− Тут трохи сонно і нудно, натомість вся необхідна інфраструктура мається. Громадський транспорт чудовий, крамниці, школи, все є. Через станцію проходить багато поїздів, можна подорожувати. Є невеличкий історичний центр, пара замків. Неподалік тут ще військова база. Місцеві кажуть, що раніше це було мало помітно, а зараз побільшало і літаків і гелікоптерів.
− Невже і тут буде війна?
− Навряд чи. Путін не може справитися з Україною, куди йому долізти сюди?
− А ядерна бомба?
Аліна розвела руками, Таня похнюпилася.
− Мама, сповіщення!
Марк приніс телефон Тані, вона схопили, відкрила якесь вікно, видихнула і посміхнулася.
− Чоловік написав. Він зараз там.
− В армії?
− У нього поганий зір, не взяли, то волонтерить. З товаришем допомагають вивозити людей з міста. Вкрай небезпечно, дорога постійно під обстрілами, дуже за нього хвилююся.
Аліна кивнула.
− А у вас є родина?
Тетяна спитала, а потім почервоніла, бо подумала, що питання непристойне.
− Був чоловік, в Іспанії, але ми розлучилися. Після двох моїх викиднів. Йому була потрібна матір для його дітей, а я не могла цього забезпечити.
− У нас теж були проблеми. Їздили в Київ на штучне запліднення і не вийшло. Планували їхати вдруге, а потім я завагітніла Маркусем. Диво якесь.
Таня подивилася на Аліну і почервоніла, бо подумала, що тій боляче чути про чужі дива.
− Вибачте.
− Та все добре. Я зжилася зі всім цим.
Аліна згадала кілька років, під час яких будь-яка побачена маленька дитина збивала її у важку депресію. Аліна не могла тоді бачити дітей. Постійні питання, чому іншим вдалося, а їй ні? І вона ж хотіла дітей не через те, щоб залишитися з Хосе, а просто через роз’ятрений материнський інстинкт. Вона налаштувалася бути матір’ю і цю інерцію довго ще не могла здолати. Довелося ходити до терапевта. Аліна згадала, що її терапевтка мешкала десь у Ірпіні і вже кілька тижнів з нею не було зв’язку. Зітхнуло, бо не хотілося навіть думати, що з нею сталося під окупацією.
− Досі боляче? Я після того, як в нас не вийшло, кілька тижнів плакала. Я – міцна, але тоді якось розібрало.
− Розумію.
− Нікіта, мій чоловік, каже, що вже зараз є багато сиріт. І ми домовилися, що обов’язково когось всиновимо. Хлопчика чи дівчинку. Ці діти, чиї батьки загинули, не мають піти до інтернату.  
Таня про щось замислилася.
− Він хоче ім’я змінити.
− Хто?
− Нікіта. Його ж батьки так записали, навіть в паспорті він − Нікіта. Бо ж Микита, це по-селюцькі, інша справа – Нікіта. А тепер він каже, що не хоче носити кацапське ім’я. Перепишиться в Микиту. Ну, коли війна закінчиться і паспортні столи запрацюють.
− Мого знайомого записали Владіміром. От саме так. Так він теж збирався переписуватися у Володимири, бо ж Владімір зараз, це наче Адольф під час Другої світової.
− Ну так. А чому збирався?
− Та і збирається. Але вже після війни, бо зараз це складно.
− Ну так.
Таня кивнула, здається не помітила, що Аліна збрехала. Цей Владімір, ще й зі смішним руським прізвищем Курточкін, загинув десь на Донбасі. Прийшла похоронка, навіть тіла не знайшли. То батькам не було чого ховати. Вони ще сподівалися на диво. Аліна подумала, що Таню не треба засмучувати, вона і так хвилювалася за чоловіком.
− Спробую влаштувати Маркуся у садок і піду працювати.
− Без знання мови тут важко знайти хорошу роботу.
− Та мені хоч яка. Хоч посуд мити чи підлогу, за старими доглядати. Я звикла працювати. Ми з Нікітою багато працювали, щоб назбирати гроші на квартиру. Робота відволікає, а якщо я дома сидітиму, то думатиму лише про те, чи Нікіта живий. Я такого не витримаю.
− Старих тут багато, то, думаю, щось подібне знайти можна. Але це важка і не дуже приємна робота. Розумієш?
− Мій батько дванадцять років пролежав після інсульту. Мама з ним більше поралася, але щороку я відпускала її на три тижні у Миргород, попити водички, а сама доглядала. То я знаю.
Аліна кивнула.
− Сфотографую Маркуся, Нікіта просив.
Таня підвелася і сфотографувала малого, який грався у кутку з конструктором, який йому винесла офіціантка. В кав’ярні було зайнято ще кілька столів, німці статечно попивали каву. Таня повернулася, відправила фото месенджером, озирнулася навколо.
− Тут якось багато пенсіонерів. У нас в кав’ярні стільки ніколи не бувало.
− У нас пенсіонерам не дуже то вистачало грошей на кав’ярні. Плюс тут молодь часто їде до великих міст, де рух і гроші, а вже на пенсію повертається сюди, де тихо і дешевше.
До них підійшли дві німкені у віці. Мабуть, почули, що дівчата розмовляли українською. Спитали, чи не потрібна допомога. Запропонували велосипеди. Мовляв, з чоловіком любили їздити, але зараз йому зробили операцію на стегні, більше не їздить, а сама не хоче. Аліна спитала Таню, та сказала, що велосипед був би до діла. Аліна домовилася з німкенею, що заїде завтра.
− В тебе є машина?
− Жінка, у якої я живу, купила нову, а стару збиралася продавати. Тепер дала мені, сказала, що пару місяців можу користуватися.
− Вони всі так допомагають.
− Вони розуміють, наскільки несправедлива ця війна, через яку ми змушені були втекти. Тому і хочуть допомагати. То завтра привезу тобі велосипед.
− Не страшно тут їздити?
− Після Києва нічого не страшно. Хіба що Індія.
− А ви були в Індії?
− Так, пару разів. Ось там би я за кермо не сіла, бо суцільне божевілля. А тут все ідеально, хіба що вулиці в центрі вузенькі.
− Місто наче казкове. Таке доглядене, чисте, квітів багато.
− Так, німці це вміють.
− І головне, що спокійно. Ховатися не треба, чекати обстрілів не треба, в погребі жити не треба.
− Так, тут мирно.
− Я вам дуже вдячна, Аліно. І за те, що допомогли і за те, що якось я заспокоїлася, як з вами поговорила.
− Без проблем, Танюш, зараз відвезу вас додому, а завтра ще побачимося.
− Та ми дійдемо.
− Це півгодини іти, а моя машина неподалік.  
Аліна підійшла, щоб розрахуватися, в небі загримотів літак. Аліна вже звикла до них, то навіть не звернула уваги, вийняла гаманець і тут почула позаду страшне скавчання. Озирнулася, як і всі в кав’ярні, побачила Марка, який забився під один зі столиків і вив, наче поранена чи перелякана тварина. Таня кинулася до сина, залізла під стіл, обійняла, гладила, цілувала. Літак пролетів, Аліна на якихось непевних ногах підійшла. Таня винувато визирнула з-під столу, де Марко вже не вив, а лише тихо стогнав.
− Вибачте, ми з Чернігова.
Аліна для чогось переклала тремтячим голосом це німцям, хоча навряд чи вони знали, що таке Чернігів. Але вони, здається, знали.



Якщо вам сподобалося це оповідання і виникло бажання віддячити автору, то підтримайте сумську (і не тільки) артилерію: 4731 1856 0216 5711 ПриватБанк, Павло НАРОЖНИЙ








Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© вир, 02-04-2022
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0057580471039 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …