Червоною крів’ю вмилося небо. На ньов болісно і довго вмирало спухле, хворобливо руде сонце, збайдужіле та мляве. Поволі з небосхилу стікали солені сльози дощу, вдарялися о багряне заасфальтоване місто, і зникали, шкварчучи на розпеченій сковорідці доріг. Траурна сумна веселка у червоному светри, а чи, може, і спектрі, підібгала спідниці, зігнуласі і довго придивлялася до комашні людей. У пропасниці кидалося небо: горіло та тремтіло – пожежею хвороби віддзеркалювало місто.
