Гордійко та Макс – ровесники. Обом по п’ять років. Вони живуть на одному поверсі, у квартирах напроти. Щодня як не зустрічаються на сходах, так бачаться у дворі.
Здавалося б, чого за таких умов не потоваришувати? Та де там! І натяку на дружбу немає.
Бо Гордій не те, щоб полохливий, от зовсім ні. Але таки обережний хлопчак і не дуже любить ризикувати. А Макс відлюдькуватий, не відходить від дядька Валери, у квартирі якого живе, й зовсім не прагне з кимось бавитись.
А як хтось підходить до нього надто близько, то й гавкнути може, голосно-голосно. Так. що перехожі озираються, кішки швиденько видряпуються на дерева. А малі песики ховаються за ноги своїх господарів і вже звідти починають голосно й обурено дзявкотіти.
Справа в тому, що Макс, а насправді Максиміліан, – то великий-великий чорний пес, більший за самого Гордія.
Він – майже чемпіон, як любить повторювати його господар. Тож має породу, таку довгу й складну, що Гордійко так і не запам’ятав. А от намордника, схоже, не має.
Дядько Валера запевняє, що намордники – то для дзявкотливого собачого дріб’язку. А для серйозних псів, такі як Макс, уся справа в дресурі, а не у витребеньках для заспокоєння перехожих.
Гордійкова мати, як почує це, похмурніє та запевняє, що поскаржиться на пана Валерія в поліцію. Потім каже Гордійку та його сестрі Мар’янці триматися подалі від цього пса.
А пан Валерій натягає поворозку так, щоб Макс йшов близько-близько від нього, відводить подалі від двору з дитячим майданчиком і стиха щось говорить псу. Певно, теж наказує, щоб він і не дивився у бік цих дітей. То про яке приятелювання йдеться за таких умов?
А потім вони всі, під час першої чи другої повітряної тривоги в їхньому місті, зустрілися в підвалі їхнього будинку, у нашвидкуруч обладнаному укритті.
***
Гордій, звісно, не відчайдух-сміливець, але й не боягуз. Тому він не плаче, коли стоїть у підвалі біля сходів, вбраний у найтеплішу, хоч уже й ледь закоротку куртку, й зиркає навсібіч. Мар’янка, хай і старша та сміливіша, так стиснула його пальці, ніби варто відпустити його руку – і брат зникне. Хоч підвал у їхньому будинку не дуже великий і зникнути тут важко.
То дівчинка так виконує наказ мами не загубити меншого брата. І хай тут сирену не так чути, як на вулиці чи в їхній квартирі, а мама запевняє, що тут куди безпечніше ніж деінде. Та від металевого завивання, що сповіщає про небезпеку, може розгубитись не тільки хоробра восьмирічка, а й дорослі.
Он, розбиваються на купки, розмовляють стиха зі знайомими, гримають на дітей, якщо ті голос підвищать, немов у тиші безпечніше. У декого в руках – переноски з кішками, що сердито чи перелякано нявчать або сичать, у декого – малі кудлаті песики, сяк-так запхані в яскраві комбінезони, ледь чутно скавулять, не розуміючи, навіщо їх сюди притягли й що це за гидка прогулянка.
Розглядаючи тварин і співчуваючи наляканим бідахам, поступово заспокоювалися й люди. Дехто намагався влаштуватись зручніше, дехто розписував як його родину налякався сирени. Мар’янка все ще тримала міцно братика за руку, але вже обережно підходила до пухнастого білого кота. Той саме розлігся на переносці з таким виглядом, мовби йому не страшні не лише сирена й ворожі ракети, що можуть летіти десь у небі, а й собаки поруч.
Але навіть цей винятковий кіт не витримав, покосував оком: до сховища, трохи затримавшись увійшов дядько Валера із Максом. Пес тримався майже зовсім спокійно, як і личить добре навченому псу навіть у підвалі, де купа схвильованих людей і наляканих котів і песиків. Але ж інші тварини не знали, що перед ними – майже чемпіон, і вже точно не знали про це їхні господарі. Та й мами з малими дітьми стривожено поглядали на ніби й спокійного, однак занадто великого пса без намордника. А раптом господар не втримає?
Залунали голоси – спершу невдоволені й тихі, потім гучніші й зліші: пес небезпечний, чому люди мають потерпати не лише від страху перед ворогом, але й від нерозумних власників велетенських тварин? Дядька Валера щось там намагався пояснити, але його голос, зазвичай гучний і впевнений, чомусь губився серед інших.
І Гордійко раптом збагнув, що Макса і його господаря хочуть виставити з укриття, хай чекають відбою тривоги на сходах, щоб не лякати інших. Але ж мама казала, що поза підвалом небезпечно! І туди, в цю небезпеку, хочуть вигнати пса, який, врешті, нікого не скривдив, лише міг скривдити колись, бо був великий і не мав намордника.
Розгублений Гордій цієї миті навіть повітряної тривоги боявся трішки менше ніж перед тим. Однак йому чомусь стало так погано, що він благально глянув на маму.
Та, як і належить кращій мамі на світі, все зрозуміла без слів. І вступила в спільну розмову, хоч не дуже любила сваритися. І чомусь від її спокійного впевненого голосу й гіркого: «Та який же путній український господар зараз на двір, під можливі вибухи, пса вижене?» – злі голоси почали вщухати.
Люди відвертались, ніби й не бачили дядька Валери й Макса, починали говорити про щось інше, більш важливе. Так ті двоє і простояли до самого відбою майже біля входу до сховища, не присівши й намагаючись ні на кого не дивитись. А потім першими вийшли з підвалу.
Наступного ранку в сховище дядько Валера прийшов сам, без пса. Голосно заявив, що залишив його в квартирі, так що страхополохи можуть хоч порядну собаку не боятись, як уже від бомб уявних трусяться. Бо кому вони потрібні, щоб їхнє містечко бомбили?
Дорослі ніби не почули його, змовчали. А діти цього разу ще й машинки прихопили із собою, бо не всі мами дозволили іграшкові пістолети із собою взяти. Тож і час у підвалі минув не так нудно.
Однак Гордійко часто зиркав на двері. Так часто, що мама чи не першою вивела їх із сестрою зі сховища після відбою. А от сусіда по поверху десь затримався, певно, курив на подвір’ї. Тож вони самі піднялись довгими сходами до своєї квартири.
А перед дверима Мар’янка нашорошено завмерла: їй видалося, що сирена спрацювала знову, тільки чомусь була інакшою ніж зранку. Але виявилось, що то – не сирена, а Макс, який сидів сам у квартирі, стиха скавулів.
Гордійко постояв біля сусідніх дверей, аж поки мама взяла його за руку й завела до їхньої квартири. Бо хлопець зранку не вмивався й не їв, війна – то й так суцільний жах і біль, але якщо син захворіє, то як його лікувати зараз?
***
За день чи два, коли було спокійно й вони вийшли хоч трохи погуляти на вулицю, Гордійко високо розгойдувався на гойдалці. Однак він сторожко прислухався, щоб встигнути схопити ще новенький м’яч, якщо до сховища треба буде йти.
А ще, він зиркав на велику темну автівку, що стояла біля їхнього під’їзду: це –дядьки Валери, він саме спускався туди з туго напханим наплічником. І чомусь відвів погляд і мовчки кивнув, коли Гордійкова мати досить приязно побажала йому спокійно й швидко дістатися до нового місця.
Мар’янка підвела до мами стурбоване личко:
- А ми ж не їдемо, ну, поки?
- Тихіше, діти, ми не їдемо. В нас усе гаразд, тут досить безпечно, а їхати кудись – то дуже багато клопотів, – але щось у бадьорому голосі мами було таке, що дівчинка не стала далі розпитувати. А Гордійко так і не поділився з рідними, що не побачив, коли в ту автівку заскочив Макс. А хіба можна не помітити такого великого пса?
Той день видався спокійним, лише з однією недовгою повітряною тривогою. Тож незабаром вони всі підіймалися сходами до квартири. Мар’янка вискочила трохи вперед, хоч і захекалась трохи під кінець. І раптом завмерла на останній сходинці. Гордійку довелося визирати з-за її спини.
У коридорчику між дверима квартир лежав Макс, який навіть не повів вуха на їхні кроки. Пес лежав на м’якій підстилці, із мисками з водою і кормом поруч й із ледь погризеним м’ячиком, та поворозкою для прогулянки, прикріпленою до його нашийника. А ще, біля його боку лежав новісінький намордник і стояло два велетенських мішків із кормом.
Ніколи ще клітинка сходів не видавалась Гордійку такою малою: ніяк не можна пройти до їхньої двері, не зачепивши якихось речей чи самого Макса.
- Мамо, а майже чемпіона що, дядько Валера забув і зараз повернеться?
- Дядько Валера не повернеться! Ніколи! Туди йому й дорога! – зло й голосно випалила Мар’янка. – А пес йому більше непотрібний, просто викинув на сходи, мов стару річ.
І без переходу, до мами:
- Мамо, ми не можемо його взяти собі, не можемо, він же як пів нашої квартири! Й Оля писала, що вчора їх з мамою в евакуаційний потяг на вокзалі не хотіли з Франею пускати, а Франя – мопс, а як цього-от побачать! І скільки ж він їсть, а їжа, що для нього залишили, закінчиться…
Дівчинка говорила все тихіше, а мама дочекалась, поки доня сама вмовкне.
- Ми ще на вокзалі перед потягом, Мар’янко, а в своєму домі. І чого ми не можемо, так це залишити пса на сходах і переступати через нього щоразу, як виходимо. Звісно, я пошукаю тих, хто ладен буде цього красеня забрати та зможе з ним дати лад. Але зараз він ночуватиме в нас вдома. Заходьте, діти, заходь, Максе.
Не відразу, після вмовлянь, але пес зайшов до їхньої квартири, опустивши голову, немов би йому соромно глянути на них. Чемно ліг на свою підстилку в коридорі, ледь лизнув воду в мисці. Загалом поводився так, ніби йому байдуже, що він – у чужій квартирі.
А за годину, коли мама поралась на кухні, а Мар’янка сиділа за підручниками, Гордійко обережно підійшов до Макса. Він поклав перед ним новенький ще блискучий м’яч. Та поки не наважився погладити, бо мама попереджала, що з цим не варто поспішати. Просто постояв поруч, не знаючи, про що із собаками розмовляють.
І раптом пес на мить підняв голову, глянув на хлопця і ледь помітно хитнув хвостом, дякуючи.
