Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2658
Творів: 49552
Рецензій: 94097

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Оповідання війни. Я не Толя

© Владислав Івченко, 28-03-2022
В них був хороший блокпост. Саша прийшов туди на другий день війни, обурений вторгненням і повний патріотичного гніву. У військкоматі були страшенні черги, але хтось підказав, що можна піти на блокпост. Там Саша став допомагати рити окопи, потім привезли бетонні блоки, шини, протитанкові їжаки і мішки з піском. Укріпилися добряче, поставили великий український прапор, на блокпосту з’явився командир, Султан, який воював у 2014-му, мав досвід. Він налагодив чергування, їздив в місто просити зброю. Бо на весь блокпост було лише кілька мисливських рушниць. Піонерія якась. Зрештою Султан зміг вибити десять автоматів і цинк набоїв, вже щось. Султан провів інструктаж, як користуватися зброєю, щоб не постріляли один одного, вчив, як зустрічати ворога, як поводитися в бою. Тренувалися, вчилися. Султан просив на блокпост щось важче, хоча б РПГ, але не давали.
На блокпосту Саша, познайомився з Всевишнім. Чувака звали Всеволод Вишняков, то його прозивали Всевишнім і багато про це жартували. Типу, «сповідайся перед Всевишнім». Всевишній і сам любив пожартувати. Саша сам не знав, чому вони потоваришували, бо були ж різні. Але от якось сподобалися один одному, трималися на блокпості удвох. Чергували разом, тренувалися разом, разом їздили до тиру, де трохи постріляли, щоб відчути автомат. Так само разом читали новини, обговорювали чи встоять Харків та Київ, прислухалися до канонади, яка швидко наближалася до їх міста. Говорили, що дають бій тварюкам, доведуть, що місто їм не по зубах. Після чергування на блокпості ходили спати в хату покійної бабці Всевишнього, яка була за пару кілометрів, у приміському селі. Там Саша варив юшку, бо хотілося гарячого і наваристого, після бутербродів на блокпосту. Відсипалися, слухали новини, прислухалися до пострілів і поверталися до блокпосту, коли була їх черга. Саша був нежонатий, а у Всевишнього була дружина та донька, які виїхали з початком війни у Бобринець до родичів і планували податися далі, аж на Захід.  
В один з днів канонада наблизилася вже зовсім близько, Саша та Всевишній не витримали, поїли і пішли на блокпост раніше, ніж потрібно. Бачили багато військової техніки, яка їхала з міста на північ. Відступали, чи що? А як же місто? Саша хвилювався,  а Всевишній заспокоював, що це просто маневр, що місто не здадуть, воно ж стратегічне, досі русня не брала великих міст, а це все ж обласний центр, то його не можуть просто так здати.
Вони ішли уздовж дороги, в купленому волонтерами камуфляжі, з жовтими стрічками ізоленти на рукавах, з автоматами за спиною і саморобними розвантажками на грудях. У них було три заряджених запасних ріжка і ще кілька пачок з набоями. Султан постарався. Тепер готові були воювати, хоч колони військової техніки, що тікала з міста, деморалізували. Несподівано біля них загальмував мікроавтобус, з нього вискочив військовий.
− Всевишній!
− Колян!
Кинулися обійматися.
− Ви куди?
− До міста, на блокпост.
− Не треба вам туди! Сідайте!
− Тобто?
− Сідайте, кажу! Швидше!
− Та у нас чергування!
− Сідай, бля!
Військовий ледь не силою запхав їх до мікроавтобусу і вони поїхали. Військовий був товаришем старшого брата Всевишнього, впізнав того на узбіччі і загальмував.
− Слухай, ми ж там готувалися бій прийняти!
− Який бій? Ми відходимо!
− Як?
− А так! Наказ!
− Ви що, здаєте місто без бою?
− Такий наказ.
− Ну що за хуйня!
− Я подзвоню Султану.
− Ага.
Сашко подзвонив Султану, той не відповідав. Султан часто не відповідав, бо завжди був дуже зайнятий. Саша дзвонив ншим пацанам з блокпосту. Парочці дозвонився, вони сказали, що на блокпосту, готують до бою, підвезли пару РПГ і по десятку гранат до кожного. Султан відправив розвідку до покинутого заводу, пацани узяли ящик пляшок з коктейлями Молотова. Дорога ішла уздовж заводу, мали пропустити танки, які йтимуть першими, а потім підпалити легшу бронетехніку і вантажівки. Крутий план, Султан знає, як треба! Пацани були збуджені очікуванням бою. Сашко намагався пояснити, що наші війська відступають, а проти армії блокпост нічого зробити не може, але пацани і слухати не хотіли.  
− Саньок, а де ви зі Всевишнім? Підходьте! Тут зараз спека буде! Дамо оркам по їбалу!
Хлопці були збуджені і аж радісні, що нарешті бій. Всі заморилися від очікування, всі хотіли подвигів, всі бачили купу відео, як прості пацани з тероборони навалювали пизди русні і всі хотіли зробити так само. Саша знову почав про те, що наші відходять, але зв’язок зник. Сашко узяв телефон Всевишнього, у якого було дві картки. Набирав пацанів, не відповідали, потім один нервово прошепотів, що не може говорити, орки наближаються. Сашко хотів сказати, що війська залишили місто, тероборона залишилася сама і краще розбігтися. Але не встиг. Більше пацани не відповідали. Саша схопився за голову від поганого передчуття. Сподівався, що пацани самі побачать орківські колони і розбіжаться. Султан же з досвідом, мав би зрозуміти, що в прямому бою не мав шансів. Тільки партизанка.
Саша дзвонив весь вечір і всю ніч. Лише наступного дня, вже по обіді, відповів один з пацанів, Семен. Говорив пошепки, чутно, як голос тремтів. Семен розповів, що орки під’їхали до їх блокпосту і зупинилися десь за кілометр. Вишикувалися кілька БМП. Султан думав, що будуть якісь перемовини, готувався відповісти в дусі «русскій воєнний корабль іди нахуй». Але на блокпост навели великий прожектор і всі БМП почали стріляти з гармат і кулеметів. Хвилини три стріляли, потім ще виїхав танк і пару разів вистрелив. Далі БМП під’їхали, висадили піхоту, поодинокі постріли, добивали поранених.
− Розумієш, навіть бою не було! Вони просто не наближалися! Просто розхуярили нас, наче в тирі! І ми нічого не могли зробити зі своїми калашматами і РПГ! Нічого! Сподівалися, що орки підуть в атаку, а хуй там! Вони не наближалися, просто роз’їбали нас вщент! Нікого в живих не залишилося! Нікого!
− А ти як?
− Я в кущі відійшов. Травонувся чимось, у мене срачка була. Сиджу, а тут прожектор. Я і не вилазив. По кущах теж пара черг була, над головою кули пролетіли і все. Я почекав, поки орки пройдуть і втік. Камуфляж скинув і автомат теж. Тепер ховаюся, бо тих, хто в теробороні, кажуть, арештовують.
− А що інші блокпости?
− Ще два розхуярили, як і наш, інші розбіглися. А ти де?
− Я в ЗСУ, гранатометником.
− А Всевишній з тобою?
− Зі мною. Автоматником.
− Я спробую з окупації вибратися, теж до ЗСУ піду. Тримайтеся, пацани, хуярте орків!
− Я вже одного задвохсотив.
Саша збрехав, бо тоді ще в жодному бою участі не брав. Але чомусь дуже схотілося збрехати, що вбив русню.
− Вбивай їх, вбивай! Тих сук! За наших пацанів! За Султана!
Семен ледь не плакав. Саша після розмови теж. Згадував хлопців з загону. Чому їх залишили на блокпосту, чому не попередили? Можна ж було забрати з собою, вони б стали до лав ЗСУ. Або хоча б сказати, що розходьтеся, переходьте в партизани. А їх просто полишили! І не слова ж не було про здачу міста! Навпаки, всі говорили, що місто битиметься до останнього набою! Місто ще покаже окупантам! І нічого не показало! Геть нічого! Тільки своїм пацанам, патріотам, показало бовта!
Саша дуже дратувався, а Всевишній заспокоював. Мовляв, війна є війна. Все не врахуєш. Мабуть, мали б попередити і тероборону, але чи не змогли, чи не встигли, чи не зуміли.
− Саня, ти ж чув, скільки техніки оркам залишили, коли драпали? Звісно, що про тероборону забули.
Так, Саша чув розмови солдатів бригади. Вони запитували, чому орків не роз’їбали ще на Чонгарі? Де поділася артилерія і наші танки, які мали покришити орків ще на перешийку? Чому не вдарили, чому випустили орків на простір? А мости через Дніпро? Якого хуя не висадили в повітря мости, дозволили переправитися і розвинути наступ? Що за хуйня? Сашу наче на вилах підкидало від цих питань.
− Саньок, та не переймайся ти так. Ми зараз − солдати, наше діло − маленьке: окоп вирити, автомат почистити, хавчик роздобути. А ото про накази, про Чонгар чи мости, нехай командування думає.
Всевившній такий і був, не любив паритися. Потоваришував з солдатами. Їх узяли до роти, де не вистачало особового складу. Саші видали РПГ і п’ять зарядів, Всевишньому кілька гранат на додачу до його автомату. А ще по саперній лопаті, щоб окопувалися на нових позиціях, поки десь попереду сусідня бригада стримувала наступ русні. Там гриміли бої: бахкала арта, гуділи літаки, вибухали бомби. Туди їхали заправники і машини забезпечення, звідти везли поранених і вбитих. Їх бригада вгризалася в землю. Потім сусіди відступили. Саня бачив колону техніки. Майже без танків, які всі були підбиті і залишилися на полі бою. Чув невеселий жарт, що стати танкістом – найкращий спосіб самогубства.
Потрощена бригада відступила до тилу, а вони опинилися на передку. Саня лежав у окопі і думав про те, скоріше б орки пішла в атаку. Краще бій, аніж чекати. Та потім прилетіли русняві літаки і почали бомбити. Літали низько, нахабно, показували, що нікого не бояться. Скидали бомби, відпрацьовували ракетами і гарматами. Знищили два приданих танки і мінометну батарею. Кілька вбитих, багато поранених. Саша скреготав зубами. Де наша авіація, де «Буки», та хоча б де стінгери? Сюди б стінгери, щоб хоч полякати тварюк!
Потім почала працювати руснява артилерія. Десь годину падало по кілька снарядів щохвилини. Нарешті орки посунули в атаку. Кілька танків, десяток БМП, за ними піхота. Саша чекав, що ось-ось вдарить наша арта, знищить хоча б частину русні, але арта мовчала. Наші почали стріляти з кулеметів і автоматів. Танки і БМП зосередилися на знищенні вогневих точок. Саша сидів в своєму окопі і чекав. Треба було підпустити метрів на триста, а то і ближче, а потім вже почати працювати. Над головою просвистіла черга. Де там Всевишній? Ага, он неподалік заторохтів його автомат. Саша ще почекав, а потім висунувся. Навпроти його їхав танк. В лоб його було не пробити. Султан вчив, що краще було б пропустити і влупити в корму. Але Саша відчув, що не зможе витримати наближення танку. Не такі в нього нерви. То прицілився і вистрелив в лівий трак. Присів в окопі, засвистіли кули, по ньому поливали з кулеметів. Вибух гранати Саша чув, але гуркотіння танка наближалося і далі. Саша перезарядився тремтячими руками, видихнув, визирнув і знову вистрелив. Сховався у окопі, зверху знову свистіли кулі. Сидів на землі і перезаряджався. Танк гуркотів. Саша кинув з окопу пляшку з водою. Її рознесли пострілами. Потім визирнув сам і вистрелив. Майже не цілився, бо було дуже страшно. Сховався і перезаряджав знову. Над головою свистіли кулі. Десь неподалік вибух. Саша визирнув і побачив, що танк повернувся боком. Здається, у нього злетів трак, але не той, в який Саша намагався поцілити. Хтось виявився вправнішим. Саша вистрелив в бік танка, який був наче на долоні. Влучив. Але граната не пробила борт. Саша присів, перезаряджав, коли висунувся, русня вже відступала. Залишили танк і БМП, а ще з десяток тіл. Саша вистрелив навздогін, у невеличке скупчення піхоти. Але граната занадто рано врізалася в землю і вибухнула. Хіба легко поранив когось. Саша осів на дно окопу, підтягнув коліна, сховав у них обличчя і так сидів.
− Саньок, ти живий?
До окопу зазирнув Всевишній.
− А чого це ми такі сумні?
− Та нормально.
− Ходімо за трофеями!
− Що?
− За трофеями! Ми ж досі без броніків!  
Всевишній подав руку, допоміг вилізти з окопчику. Перебіжками до танку. Там знайшли мехвода, якого підстрелили, коли вилазив.
− Що ж, падла руснява, без броніка?  
Всевишній аж сплюнув. Саша нервував.  
− Ну все, повертаємося!
− Ти що! Треба піхоту пощупати!
− Небезпечно, підстрелять орки!
− Та вони косорукі! А ми повзком!
Всевишній закинув автомат на спину і поплазував до кількох руських піхотинців, що лежали метрів за п’ятдесят. І Саша поліз за ним. Думав, що хоч у армії його екіпірують, але бригада відступала, повсюдно був бардак, якби не жителі сусідніх сіл, то і їсти не було б чого. Вдалині заторохтів кулемет. Били по них, але не влучили.
− Блять, куди? Назад!
Це кричав ротний, Кравченко. Він був поранений в руку, але залишався у роті, бо замінити його було ніким.
− Назад!
Саша завмер, а Всевишній таки доплазував до рускіх. Перевернув на бік одного, став знімати бронежилет. Кулемет ще дав кілька черг. Всевишній примудрився не тільки зняти бронежилет, але й одягнути. Перекотився до наступного трупа. Зняв другий бронежилет. Спробував лізти, але кулемет притиснув до землі.
− Лежи, горе, не рипайся! Зараз!
Кравченко комусь наказав, кинули димову гранату. Довелося почекати з хвилину, поки дим потроху зносило до рускіх. Тоді вже Всевишній поліз. Саша чекав його за танком.
− На, тримай!
Всевишній кинув йому бронежилет. Собі і шолом роздобув. А ще фірмову розвантажку з повними ріжками.
− Одягай!
− Та в крові ж!
− Та не в твоїй же! Одягай!
Не без огиди, але Сашко одягнув. Поповзли до позицій, звалилися в окопи.
− Сашко, візьме ще заряди!
Довелося знову вилазити, хоч цього Саша не хотів. Прийшов до ротного пункту, де у бліндажі отримав ще півдесятка зарядів для РПГ. Кравченко лаявся зі штабом, чому не було артилерійської підтримки.
− Нас тут, блядь, ледь з лайном не змішали! Та немає ніхуя мінометів! Розхерачили їх! Русня знову полізе, мені артилерія потрібна! Тільки щоб точно, щоб була, а не хуй да ніхуя!  
Кравченко махнув рукою, щоб Саша почекав. Ще лаявся, потім сховав рацію, сплюнув з пересердя.  
− Саньок, значить так, у бою дивися на тільки вперед, а й по боках. Якщо танк прямо на тебе пре, то в лоб йому хуярити не треба. Це до пизди дверці. Розумієш?
− Я по траку цілився.
− Щоб у трак з трьохсот метрів влучити, це треба олімпійським чемпіоном по стрільби з РПГ бути. А ти не чемпіон, немає тут чемпіонів. Міг же подивився по сторонах. Там БМП перло і йому ти тільки так міг в бік в’їбати.
− А танк?
− А танк хтось так само в бік йобнув. Дивися по сторонах, обирай куди краще вдарити, ти ж – гранатометник, від тебе багато чого залежить.
− Нам би нлави.
− Саньок, немає у мене нлавів. І джавелінів немає і стінгерів.
− Але от по телевізору….
− Саньок, тут, їбать його за ногу, не телевізор! Тут війна! Що є, тим і воюємо!  
− Зрозумів.
− Добре. Іди, відпочинь, невдовзі знову полізуть.
Саша повернувся у свій окоп і відчув нудоту. Раз пощастило, вижив, але у другій атаці може не пощастити. І нехай би просто вбило, але ж може поранити. Це найгірше, бо транспорту, щоб везти у тил немає, та і як ти повезеш під обстрілами? Ото лежатимеш і конатимеш, проситимеш, щоб дострелили. Саша чув, як за бліндажом стогнали поранені. Чекали на транспорт, але транспорту не було. Біля поранених поралася Таня, їх ротний медик, хороша баба, тільки зайобани всіма цими боями, відступом і бардаком.  
− Саня, ну як я тобі бронік підігнав?
Всівишній заліз до нього в окоп.
− Та хороший. Дякую.
Кров Саша вже витер, не міг з чужою кров’ю.
− З тебе могарич, Саня.
− Ага, якщо виживемо, то проставлюся.
− Та звісно виживемо! Ми ще у Крим на морько поїдемо! У наш Крим! Портвєшок, чебуреки у татар, вся фігня!  
Саша кивнув, а сам подумав, що який там в сраку Крим, якщо зараз їх зіб’ють з позицій і далі відкриється дорога на Одесу. Не буде в України морька. Азовського вже майже не було і Чорного не буде. Але вголос не сказав, бо що тут було говорити? Покурили. Всевишній поліз до себе в окопчик, бо у русні загуркотіли двигуни. Мабуть, знову збиралися в атаку. Виїхали їх танки, почали обстрілювати прямою наводкою. Потім прилетів літак, відпрацював, аж земля тремтіла. Потім ще артилерія. Все це тривало десь півгодини. Сашу прикидало в окопчику землею, він закляк на дні, скрутився в позі ембріону і мріяв лише про те, щоб вся ця артпідготовка якомога скоріше закінчилася. Їх же просто вбивали, а вони нічого не могли зробити. Лише заритися в землю і сподіватися, що пощастить і снаряд вибухне десь в стороні. Саша лежав під обстрілом і добре розумів, що відчували Султан і хлопці з блокпосту в останні миті свого життя. Відчай та безпомічність.
Саша наважився визирнути з окопчику, лише коли почув тріскотіння автоматів. Рота, вірніше те, що від неї залишилося, намагалася відбивати атаку. Саша зарядив гранатомет, озирнувся. Перед ним було БМП, але в лоб і його міг не взяти. Подивився по сторонах. Ще одне БМП сунуло так, що можна було спробувати поцілити в бік. Сашко сховався, бо по ньому стріляли. Потім визирнув, прицілився і вистрелив. Трохи нижче, граната вдарилася у землю і вибухнула. Присів, перезарядився, вистрелив знову. Цього разу влучив, але граната зрикошетила і відскочила, вибухнула у повітрі. Сашко вилаявся і знову перезаряджався. Визирнув знову і вистрелив. Влучив і граната пробила бік. Сашко сховався, пересидів постріли, подився і побачив, шо БМП димить. Піхота русні залягла. Перезарядився і вистрелив по ній. Той БМП, що був перед ним, вже був поруч. Сік кулеметом. Сашко сховався в окопі, перезарядився. По завітах Султана: нехай проїде і в’їбе у корму. Але пролунав вибух, двигун БМП якось по-іншому загуркотів. Саша визирнув і побачив, що у БМП злетів трак і воно закрутилося на місці. Почекав, поки повернеться зручно і влупив у бік. Задимілося. Піхота почала відступати.
Вже потім з’ясувалося, що один з танків прорвався метрів на сто п’ятдесят праворуч, задавив у землі двох бійців і ще кількох розстріляв з кулемета, аж поки не закидали гранатами. Танкісти намагалися втекти, але їх застрелили.
− Саньок, ну ти снайпер! Дві «бехи» в’їбав!
− Та не я ж один.
− І танк розхуярили! Ну ми – монстріли!
Всевишній безтурботно реготнув, наче ще кілька хвилин тому не був поруч зі смертю. Ротний наказав допомогти винести поранених. Невдовзі по них знову почала бити артилерія. Два потужних налети, а потім чергова атака. БМП, БТР і піхота. Відбили і її. Прилетів літак. Працював по позиціях. Потім ще один. І артилерія. Ротного поранили, його заступив командир другого взводу Чайка. Саша пішов за пострілами, йому дали лише два.
− Більше немає.
Саша чув, як Чайка намагається зв’язатися зі штабом бригади, але марно. Послав бійців ліворуч і праворуч, щоб з’ясувати, що за ситуація на флангах, чи є там хтось, чи відступили.  Людей у роті значно поменшало. Лежали метрів через двадцять один від одного.
− Сука, танки!
Саша почув Всевишнього і виліз подивитися. На позиціях русні стояло кілька танків і нові БМП. З десяток. Літак більше не прилітав, але артилерія працювала щедро. Саша зіщулився в окопі, відчував, як струшується земля, а потім чомусь подумав, що це буде остання атака. Їх знесуть, змішаються з землею і поїдуть далі. В роті залишилося людей добре, якщо третина складу, два-три гранатомети з кількома пострілами. А проти них танки і БМП. Саша відчув роздратування і відчай. Він не хотів помирати ось так, без шансів на перемогу. Не хотів! Він аж заплакав, його ледь не знудило від холоду смерті, який він відчував цілком реально. А потім вибухи. Далекі, від них не здригалася земля.
− Арта! Арта! Їбошать!
Всевишній волав і реготав. Саша визирнув і побачив, як на позиціях орків піднімаються вибухи. Потужні, бо он один перекинув танк! Ще кілька БМП було розбито, інші в паніці тікали. Саша так і не зрозумів, чому артилерія мовчала цілий день, лише під вечір проявилася. Але вона врятувала їх від вірної смерті. Якби не арта, їх би знищили, Саша був в цьому впевнений. Досі відчував смерть дуже близько. Майже побував на тому світі.
Така близкість смерті виснажувала його. Саша не хотів помирати, не хотів, щоб це повторилося. Навіть повечеряти не зміг, хоч Всевишній десь роздобув кропу і залив гречану кашу з м’ясом, щоб настоювалася. З’їв обидві порції, закусив пиріжками, які ще зранку принесли місцеві. Саша зміг лише попити чаю. Йому не спалося. Думав про те, що завтра буде те саме: знову їх повільно вбиватимуть літаки та артилерія, а потім танки і піхота спробують добити остаточно. В роті залишилося мало бійців, в них немає сучасної зброї, тільки старі РПГ. Це наче з дрючками полювати на слона. Рускі завтра їх знищать і жодна арта не допоможе. Точно знищать.
Саша так і не заснув, під ранок заступив на чергування. Ніч пройшла спокійно, а зранку прилетів літак і знову бомбив. Чайка загинув, його змінив командир третього взводу Білий. Зв’язок зі штабом не з’явився. Рота праворуч тримала позиції, в них теж були серйозні втрати, а от ліворуч було незрозуміло що, бо вістовий не повернувся.
Саша подумав, що як же тупо: врятуватися з блокпосту, дивом вижити вчора, щоб гарантовано загинути сьогодні. Він би хотів втекти кудись від цієї незворотності, але куди було тікати у степу? Хоча б лісок який, пагорби, нерівності рельєфу, в які можна забитися і сподіватися на порятунок. А тут рівна земля, наче розкреслена вузенькими лісосмугами. Саша дивився в темряву, уважно прислухався, тримав автомат напоготові. Тепловізора в нього не було, щоб бачити ворога у пітьмі. І коптерів в них не було, щоб дивитися на ворога з неба. Наосліп і з голою дупою, ось як доводилося воювати! Добре, що хоч Всевишній бронік роздобув.
Саша відстояв варту, повернувся до окопу і трохи подрімав. Вже світало, коли Всевишній приніс трохи галет, баночку паштету і кружку міцного чаю з цукром.
− Поїж.
− Не хочу.
− Поїж, поїж!
Саша вкинув в себе пару галет, думав, що і не проковтне, але якось захопився та з’їв. Чай і зовсім випив з задоволенням. Подумав, що це, скоріше за все, останній чай в житті. Треба запам’ятати смак. Хоча навіщо?
− Нас сьогодні роз’їбуть к їбеням.
− Та бозна.
− Точно. Знову хуяритимуть, а потім танки пустять.
− Ну, зустрінемо.
Всевишній з задоволенням допивав чай і виглядав майже щасливим. Саша хотів помітити браваду, яка дірявим покривалом приховувала страх смерті. Але Всевившній був спокійний. Допив чай, поковирявся у зубах, закурив і задоволено зітхнув.
− Охуєнний ранок.
Саші хотілося схопити товариша з петельки і волати, що це останній їх ранок, що сьогодні їх обов’язково вб’ють! А він не хотів помирати! Не хотів! Він ще не пожив толком! У Всевишнього, хоча б донька залишалася, а в нього – нікого! Чому він мав вмирати? Та він же навіть не оформлений був в бригаді! Бо нікому не було діла до паперів. Та в роті, навіть, не знали, де штаб! Саню переповняли почуття, а Всевишній спокійно поплескав його по плечу.
− Ну добре, Саньок, поліз в свій окоп. Не боїсь, прорвемося.
Всевишній посміхнувся і виліз з окопу Саші. Хвилин за десять почався обстріл. Снаряди стали методично вибухати на позиціях. Стріляла не батарея, а лише одна граната, але стріляла постійно. Снаряд за снарядом, десять, двадцять, тридцять. Іноді зупинялися, мабуть, щоб перекурити і знову починали. Відповісти було нічим. Саша стискав чортів РПГ, який зробився марною іграшкою. Вибух, земля здригалася, летіли осколки, дим. З хвилину передишка і знову вибух. А потім ще один. Час від часу на позиція зчинявся крик. Якщо когось ранило. Або повідомляли, що когось вбило. Поранених відносили трохи далі, над ними сиділа Таня. Але в неї вже нічого не було, ані з ліків, ані з бинтів, що там вже казати про турнікети чи целокс. Таня намагалася комусь додзвонитися, благала про допомогу, матюкалася, плакала, кричала. Поранені лежали на землі, деякі, заспокоювали Таню, а деякі просили добити, щоб не мучитися. Все це під монотонні вибухи снарядів. Саша вже хотів, щоб русня пішла в атаку. Краще хоч когось вбити, аніж сидіти і чекати, поки снаряд влучить тобі в окоп.
Десь в обід рускі гармаші зробили перерву, мабуть, щоб поїсти. Позаду почулося гуркотіння. БТР. Таня зраділа, що прислали за пораненими, побігла на зустріч, махала руками, а БТР навів на неї кулемет і розстріляв. Тоді тільки роздивилися забрьохане чорноземом V на броні. БТР вискочив на позицію роти, там його легко підбили з гранатометів, перестріляли екіпаж, двох чи трьох рускіх. БТР красиво димів. Ніхто не розумів, як він опинився в тилу. І взагалі чи позаду був тил, чи лінія фронту змістилася далі на північ, а про роту просто забули. Далі намагалися зв’язатися, але рації були поламані, а мобільні телефони не знаходили мережі.
Замість Тані до поранених відрядили Всевишнього. Той розповідав анекдоти, щоб розвеселити. Інших ліків в нього не було. Поранені потроху помирали. Руські артилеристи пообідали і продовжили обстріл. Їх техніки і піхоти не було видно. Чи атакували в іншому місці чи відпочивали. А снаряди все падали і падали. Саша сидів у окопі, вже наполовину присипаний землею. Не виривався, подумав, що нормальна ж могила. Хотілося б вистреляти заряди в русню, але, мабуть, не доведеться.
− Саня, землячка твого поранило!
Саша спробував підвестися, але земля притискала. Ледь виборсався з-під неї, виліз з окопу і поплазував в тил. Плазувати було легко: від вирви до вирви, яких було дуже багато. Поки приповз до лазарету, Всевишній вже помер. Великий осколок розбив стегно. Багато крові, яку не було чим запинити. Сказали, що від больового шоку спочатку знепритомнів. Потім відкрив очі, вилаявся, що дуже боляче, знову знепритомнів. Тепер вже назавжди.
− Сиди з пораненими.
− Так у мене ж РПГ!
− Ти ж бачиш, що не лізе русня. Сиди тут!
Саша залишився, давав пораненим пити, щось говорив, щоб відволікти. А снаряди падали і падали. Потім прилетів літак, «відпрацював» по позиції. Окопчика біля поранених не було, то Саша просто ліг між двома мертвими, закрив голову руками і слухав ревіння двигуна та вибухи. Нарешті літак полетів, далі знову снаряд раз на хвилину. Лише ближче до вечора рускі артилеристи, мабуть, заморилися, то стріляти припинили. Потім приїхали дві вантажівки зі штабу. Наказ відступати. В одну повантажили вбитих, зверху поклали важких поранених, у другу – сіли живі і легкопоранені. Поїхали. За кілька кілометрів проминули вже підготовлені позиції. Тут було краще: кілька танків, більше гранатометів, у тому числі розпіарені нлави. Здається, навіть, стінгери були. Але на позиціях не залишилися, поїхали в тил. Там їх погодували холодною юшкою з сухарями. Прийшов майор зі штабу, сказав, що рота відправляється далі в тил на переформування. Їх повели в сільську школу спати. У когось були спальники, комусь видали матраци і ковдри. З роти живими і цілими залишилося десятка зо два.
Саша був такий виснажений, що заснув. Зранку їх погодували гарячим, потім прийшов майор, повів до моргу, який був облаштований у картоплесховищі. Тіла лежали на сітках з картоплею. Майор показав на тіло Всевишнього.
− Кажуть, товариш твій?
− Так. Всеволод Вишняк.
− Де його родичі?
− Батьки у Херсоні.
− Херсон під руснею. А ще хтось є?
− Теща в Бобринці, це на Кропивниччині.
− Та знаю. Значить, зараз знайду транспорт, відвезеш його. Якраз в дорозі трохи відпочиниш. А потім повертайся, підпишемо контракт, оформимо всі документи, будемо воювати. Зрозумів?
− Так точно.
− Два дня тобі даю. Більше не можу, бо у нас тут спекотно.
− Два дні.
Транспорт довелося почекати, аж поки не приїхав Федя на своїй «газелі». Федю спочатку хотіли відправити на Західну Україну, відвезти три тіла.
− Командир, далеко, не витримає машина! Ще кілометрів двісті-триста проїде, а якщо на Західну і назад, точно зламаюся!
То Феді наказали везти Всевишнього. Повантажили тіло, Федя ще сходив і вибив новий камуфляж.
− Не ховати ж його, наче бомжа. Допомагай перевдягти.
Всевишній у свіжому камуфляжі виглядав браво. Труни в бригаді не було, то простелили шматок брезента, зрізаного з руснявої вантажівки, і повезли. Спочатку поганенькими степовими дорогами, потім кращими, а за пару годин вже виїхали до заправки на якій можна було купити хот-дог і туалет працював. Саша присів на унітаз, в туалеті було світло і тепло, мався туалетний папір. Сидів довго, бо було дуже зручно. Нарешті у двері постукав Федя.
− Ти живий?
− Так, все добре.
− Виходь, кава холоне.
Саша вийшов, пив каву і їв хотдог. Хорошу, заварну каву і свіжий хотдог! Це була фантастика, після всього, що він пережив. І на заправці не чутно було пострілів, світило сонце, весна, люди обговорювали посівну, з повагою і трохи насторожено дивилися на брудний Сашин камуфляж.  
Поїли і рушили. Заїхали в якесь містечко, шукали шиномонтаж, Сашу здивувало розмірене мирне життя. Працювали крамниці, перукарні, косметичні салони, стоматологічні кабінети. Канонади чутно не було, люди не реагували на гучні звуки, коли вантажівка стрибала на ямі, чи коли їхав мотоцикл без глушника. Саша здригався, пригинався до столу і озирався, а всім іншим було начхати.
Зробили колесо, поїхали далі. Про війну нагадували, лише армійські колони, які їхали на південь. Ще пару разів зупинялися на заправках попити каву. Ближче до вечора приїхали у Бобринець. Виявилося, що дружина і дитина Всевишнього були аж в Італії. Повернутися швидко не могли. Батьки не могли виїхати з Херсона. То довелося ховати тещі. Вона нагодувала Сашу та Федю і відправила до якихось родичів спати. Там Федя добряче набрався, а Саша пішов спати, але заснути не міг. Слухав п’яне варнякання Феді, який нахабно брехав про свої подвиги, мовляв, і танк він підбив і пару БТР-ів і русні чи не десяток поклав. І це водій тилової «газелі», який і автомат в руки не брав!
Але ще гіршими були цивільні, як почали показувати якісь переможні відео про те, як українська армія повсюдно нищить окупантів і ось-ось їх розгромить. Цигани вкрали танк, жінка збила безпілотник банкою огірків, Чорнобаївка, Чорнобаївка, Чорнобаївка. З цієї Чорнобаївки реготали особливо і це дуже бісило Сашу. Чорнобаївка? Та у їх роті два дня поспіль була суцільна Чорнобаївка! Їх знищували з літаків і гармат, змішували з землею! Ви знаєте скільки було жертв? Скільки двохсотих і скільки трьохсотих! Та вашого ж родича мертвого привезли, і ще десятки «двохсотих» та «трьохсотих»! Але пацани гиготіли з Чорнобаївки і горя не знали! Ідіоти!
Саша заснув вже під ранок, снилося оте сидіння в окопі, під снарядами та бомбами. Прокинувся ще більш виснаженим, аніж коли лягав. Далі були похорони. Прощання біля будинку,  оркестр та салют на цвинтарі, поминки. Саша хотів їхати, але Федя сказав, що треба пом’янути. Випив кілька чарок, добряче наївся, Саші ж не лізло. Нарешті поїхали.
− Увечері будемо на місці!
Федя посміхався і тиснув на газ. А Саша подумав, що увечері в бригаді, а завтра на передовій. Знову під бомби та снаряди. На майже вірну смерть, бо скільки йому може ще щастити? Він не загинув на блокпості, де загинули всі пацани, окрім Семена. Про Семена прочитав, що його арештували орки, хтось здав. Що з ним далі, було невідомо. Саша вижив тоді, потім вижив у боях і зараз повертався знову під обстріли. У орків була авіація і артилерії в них було більше. Вони знову будуть молоти їх бригаду на борошно! Саша згадав той день в окопі і зрозумів, що більше не хоче пережити подібне. Або не пережити, тоді його поховають бозна де, бо ж родичі всі залишилися під окупацією, везти його не буде куди. Він не хотів помирати! Йому було тридцять один, ще все життя попереду! Не хотів!
− А ти чому не їси?
Федя подивився на Сашу.
− Та не хочеться.
− Біляші – капець смачні! Ти знаєш, що Бобринець – світова столиця біляшів! І не дарма! Клас же!
Федя схопив зубами черговий біляш, Їм дали в дорогу цілий пакет, гучно потягнув в себе м’ясний сік і аж застогнав від задоволення. Кермо ледь тримав одною рукою і на дорогу майже не дивився, хоч «газель» летіла трохи за сто. Саша спочатку стремався цієї манери кермування, але за день подорожі степами вже звик і не звертав уваги.
− А який самогон був на поминках! Мені ж мужики показала апарат! Півтора метра колона, а вони ще подвійну перегонку роблять! Чистий, наче сльоза! Я вчора он як наджахався, а сьогодні свіженький, наче не самогон пив, а молочко!
Федя говорив, жував, облизував пальці, потім ще відповідав на дзвінок дружини. Та вимагала, щоб Федя вирвався до неї у Вінницю.
− Та не можу! Командир на два дні відпустив і лише до Бобринця! Не можу! Та я розумію, але не можу! Альон, ну ніяк!
Федя сховав телефон, узявся наливати каву з термоса. Сьорбнув, потім закурив. Одна рука з кавою на кермі, другою тримав цигарку. Їхали. По їх напрямку машин було мало. Цивільних. Лише час від часу траплялися воєнні колони. Техніка, автобуси з особовим складом.
− Бачиш, їде підкріплення. Ввалимо пизди москалям.
Федя задоволено посміхнувся. Саша кивнув. У нього засмикалося праве око. Він не хотів помирати. Не хотів. Але зараз з кожним кілометром він наближався до лінії фронту, до вірної смерті. Бо, не дивлячись на всі переможні реляції, війна ще і близько була не виграна! Орки перли в наступ, наступною їх ціллю буде Миколаїв, а за ним – Одеса. То тут буде спека, кривава спека! Саме тут була зосереджена руснява авіація, тут будуть місити і місити! А він же, навіть, присяги не склав! Його не було в жодних списках! І контракт не підписаний! Він нічого нікому не винний! Саша скривився. Він не був героєм, він боявся смерті і він мав повне право не помирати! Мав! Він хотів бути, як ті люди, яких він бачив в мирних містечках і селищах! Вони завтра прокинуться і їм не треба буде гинути! Він теж так хотів!
Саша подивився, як бігли цифри кілометражу. Десь там попереду була смерть. Саша не хотів зустріти її. Але що робити? Про повернення до рідного міста не могло бути і мови. Навіть не через те, що його арештують. Саша зараз ненавидів русню і знав, що не зможе жити під окупацією. Нізащо! Тоді куди? Всі тікали на Західну, але не мав там жодних знайомих чи друзів. Кажуть, там вже все переповнено, жити ніде. Може до Києва? Там повно порожніх квартир, але хер хто пустить. Не на вулиці ж бомжувати. Був приятель у Харкові, але в Харкові була срака. Не краще, аніж на фронті. Саша скривився.
− Що, болить щось?
− Та нормально.
− Ти просто їси мало. Їж нормально і не хворітимеш. Ось, бери біляш. Бобринецький!
Сунув в руку, Саша узяв, скривився. Не любив це пережарене тісто. Це дід Гриша любить. І тут Саша аж смикнувся.
− Що таке? Забув щось?
− Ага, забув.
− Повертатися не будемо!
− Та ні, подзвонити забув.
Саша став шукати телефон діда Гриші. Він був рідним братом сашкового діда. Жив у селі на кордоні Миколаївщини та Одещини. Степи, невеличке село, радше хутір на десяток хат. Саманні, криті черепицею, у дворі пара великих горіхів, великий сад з абрикосами та сливами.  Вони з дідом Гришею не бачилися вже дванадцять років, останній раз на похоронах Сашиного діда. Але прийме його, точно! Маленьке село в степах, це ж те, що треба! І там не так вже далеко Молдова, можна буде спробувати перейти кордон. Хоча їхати з країни Саша не хотів, бо мов не знав. І взагалі, це ж була його Батьківщина, він за неї кров проливав! Ну, принаймні ризикував життям, це вже точно! Дід Гриша! Це був вихід, справжній порятунок! Саша так зрадів, що з’їв біляш.
− О, нормально рубаєш! Кави собі налий.
Саша налив кави, якої теж дали в дорогу, випив. Телефона діда Гриші він не знайшов. Але пам’ятав назву села. Подивився в телефоні мапу. Треба було іти на захід, а не їхати на південь, як вони зараз. Саша подивився найближчу заправку по дорозі. Кілометрів за десять. Вийде, типу до вітру, і втече. Он там, навіть, лісосмуга є. За нею і сховається. Федя почекає трохи і поїде собі. Те, що треба! А він пройде день пішки, десь попроситься переночувати. Ще треба буде роздобути цивільний одяг, бо камуфляж кидався у очі. Потім може на чомусь під’їде до діда Гриші. Той прийме, живе ж сам, старий, сад великий, помічник потрібен. Саша поживе там до закінчення війни. Саша був впевнений, що рано чи пізно Україна переможе. Не могла не перемогти. Саша зовсім не дезертував, просто він не хотів вмирати. Не хотів іти на майже гарантовану страту. І він же не солдат, доброволець, боєць ТрО, повоював і досить. Які претензії до нього?
Саша відчув якусь невпевненість у своєму рішенні. То згадував побачене мирне життя. Мільйони людей у країні жили так, наче війна і не почалася. Чому саме він мав загинути? І він же все повоював! Недовго, але побував в самому пеклі! З нього досить!
− Що ти кажеш?
Саша і не помітив, що почав щось шепотіти під ніс.
− Кажу, що там заправка скоро буде, зупини, схожу в туалет.
− Добре. Я теж хочу, а то набехався зранку добряче.
Федя почесав своє кругленьке черевце. Саша подумав, що дарма не узяв з собою спальник. В бригаді спальники були. Ну нічого, ночуватиме по селах. Десь купить цивільний одяг, трохи готівки в нього було. Саша згадував про двір діда Гриші, де бував ще в дитинстві. Горіхи у дворі видавалися височенними. Тепер буде сидіти під ними, попивати чай і радіти, що живий. Саша посміхнувся.
Заїхали на заправку. Там стояло з десяток авто, перед кавомашиною − невеличка черга, люди ходили між полицями з товаром.
− Саньок, я першим, а то в штани нароблю!
− Добре.
Саша став за ним, чекав, поки Федя зайде в кабінку. Тоді Саша вийде з заправки, обійде її, спокійно дійде до лісосмуги, а тоді вже побіжить геть. Було чутно, як спрацював змив, потім шелестіння води, двері відчинилася. Вийшла якась жінка за п’ятдесят, з фарбованим волоссям,  некрасивим обличчям і заплаканими очима. Федя прожогом кинувся до кабінки, Саша збирався чекати десять секунд, а потім йти. Коли жінка несподівано кинулася до нього.  
− Толя! Толік! Толічка!  
З силою обійняла Сашу, притиснулася йому обличчям у груди і заплакала.
− Живий! Живий!
Вона аж вся здригалася від сліз, стискала його, наче боялася випустити. Всі, хто був на заправці, дивилися на них, у жінок мокріли очі, чоловіки зробилися серйозними.
− Толічка! А сказали, що ти загинув! Господи! Живий! Толя!
Жіночка плакала.
− Я… я – не Толя.
Саша стояв скам’янілий, розгублений, прибитий.
− Що?
Жінка відсахнулася від нього, потім полізла в ридикюль, вийняла чохол, а з нього окуляри, одягнула їх тремтячими руками і придивилася. Побачене їй не сподобалося, вона скривилася.
− Я  − Саша.
Саша промовив це винувато.
− Та яка хер різниця!
Жінка махнула рукою, пішла до дверей, а по дорозі розридалася. Її оточили, заспокоювали, вона крізь сльози розповідала про племінника, який служив в Маріуполі, прийшла похоронка, а де тіло невідомо і залишалася надія на помилку, на диво.
Люди зібралися навколо жінки, на Сашу не дивилися. Він стояв і не знав, що робити. Тільки блимав очима. Вийшов Федя, витирав руки об куртку.
− Чому стоїмо? Кого чекаємо? Саню, кабінка вільна!
Федя безжурно посміхався.
− Саньок, альо!
− Я передумав.
Саня сказав хрипко, розвернувся і пішов до виходу. Федя поспішив за ним. Сіли в «газель» і поїхали далі на південь, до лінії фронту. За годину вже стало чутно канонаду.












Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Дуже правдива розповідь

© , 29-03-2022
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97679591178894 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …