У Києві тиша - небувала, загалом в столиці неможлива, повна та всеосяжна. Аби її почути та відчути, треба вийти на балкон: у порожніх квартирах все ще гудуть і деренчать холодильники; час від часу щось булькає та зітхає в трубах; потріскують нагріті сонцем старі дерев'яні рами; зрідка порипують паркетні підлоги, наче ними хтось непоспіхом, як і належить господарю, прямує до свого деренчливого холодильника. Але це мара, фейк, паркетна фантомна пам'ять, нікому там нині ходити. Не так давно, коли Київ за вікнами не вгавав навіть уночі, цих звуків годі було почути, а тепер виявилося, що всі речі в будинку мають голоси.
З годину тому пролунала сирена повітряної тривоги, її відлуння прокотилося Паньківщиною та пропало, і відтоді - анічичирк. Стою на балконі, прислухаюся, але не чую навіть свого дихання - я несвідомо притамував його. Все мовчить, ніщо не рухається, а єдина подія, яку я бачу, відбувається цілком безгучно - ввімкнулися ліхтарі. Засвітилася Тарасівська, і я звично глянув праворуч - там, на масиві за залізницею, світло вмикають на півсекунди пізніше. Так сталося і тепер - спалахнув і м'яко засвітився далекий ланцюжок вогнів, і теж, - безгучно.
Мені завжди бракувало в Києві тиші. Мене дратували та обурювали містяни, які нічого не могли зробити нишком або мовчки; сусіди, які запізно лягали або зарано вставали та одразу починали щось совати, бити, впускати на підлогу, вмикати, клацати, дзвонити, прати - і все це одночасно, аби тільки не дати запасти тиші. А от і зробилося - і я, такий чутливий до гамору, з таким крихким сном, не хочу цієї тиші. Хай би цілодобово совали та клацали, прали та дзвонили, вмикали та били, впускали геть усе на підлогу та гупали підборами по старому паркету, а той би рипів у відповідь. Хай би...
Аж раптом звідкісь долинуло приємно низьке, приязне, якесь аж дружнє дзижчання. Джміль! - летів бездоганною прямою, яка починалася, мабуть, біля пролісків Ботсаду, а закінчувалася... ну, де? Овва, в моєму балконі: дззззз - бумц! Вдарився об скло, обтер лапками спітнілу голову, хутко забився у куток рами та одразу завмер - бач, як втомився за теплий весняний день. Хтозна, чи це не той самий джміль, який вранці голосно обурювався цим вперто-непроникним склом, доки я не спіймав його пінцетом за крильце та не випустив на волю?
Я згадав про дихання та набрав повні груди все ще теплого повітря. Цей повернувся - і ті повернуться, і заберуть тишу. І нехай: я її такої не хочу, такої її - мені не бракувало.
