Переставивши фішку на столі, він почухав підборіддя, яке намацав не відразу. Задумався і схопив іграшку, вежу в центрі столу. Вона жалібно пискнула. Цей писк йому не сподобався, тоді він дужче стиснув вежу і відкинув у дальній кут.
Двері в кімнату відчинилися, на порозі з'явився генерал.
– Я зроблю це, Великий Володарю, – сказав генерал і маршем попрямував до дальнього кута кімнати. Підібрав вежу та повернув у центр столу.
Великий Володар вилаявся і дав стусана генералу. Той нічого не відчув. Усі генерали добровільно піддавалися операції: їхні органи почуттів були відокремлені від нервової системи – вже вічність вони існували без слуху, зору, нюху та відчуття дотику, а також без смакових відчуттів та емпатії. Кожен генерал міг вимовити не більше п'яти слів і відчути потреби господаря, орієнтуючись на його бажання.
– Забирайся, бовдур! – прокричав Володар і позіхнув. Цілу ніч він не спав, переставляючи фішки на столі.
Протягнув руку, хотів взяти ближню фішку, але незвичний звук, наче хтось грюкнув дверима, змусив насторожитися. Почувся ще один дивний звук – свист, потім вибух. Ще один. Четвертий і п'ятий, все ближче і все гучніше.
– Що це? – запитав він себе. – Як таке можливо? – І не чув, що каже.
Спалах і шибки з вікон вилетіли. Стіни в судомах, підлога здригалася від землетрусів. Даху, як і не було. Рой яскравих зірок спалахнув у небі. Ніколи він не бачив нічого подібного. Страх сковував, не даючи змоги поворухнутися.
Кімнату наповнив чорний дим. Потім дим перетворився на туман. У тумані він намацав опору. Рука матері міцно стиснула його руку. Іншою рукою мати погладила його по голові.
– Ти в безпеці. Не бійся.
– Що відбувається, мамо?
Вона не відповіла, кашляючи від диму.
– Хто таке міг задумати? Навіщ…, – завершити він не встиг, стало важко дихати.
За спиною матері на мить запалало яскраве світло. Він дивився, як мама ворушить губами, щось каже, але почути її не зміг. Він торкнувся вуха, відчув щось мокре і в'язке. Довго дивився на долоню в крові, а коли знову обернувся до матері, її вже не було. Щось лежало біля ніг, не схоже ні на що знайоме йому раніше. Можливо, крім обвугленої руки.
Страх став панікою, і він побіг. Перестрибував через тіла сплячих людей, купи попелу та золи. Зупинився, бо вільного від тіл місця більше не було, та відчув солодкий сморід паленого м'яса. Сморід виявився гіршим за дим, він задихався, кашляв, хрипів. Без сил упав на землю і заплакав.
Туман розвіявся, сморід і людські тіла зникли, наче марево. Великий Володар підвівся і нахилився над столом. Сльози продовжували капати з обличчя, на мокрі сліди він розставив фішки. Несподівано вони оточили вежу.
– Така дурня привиділася, – тихо сказав він. – Напевно, це знак.
– Я зроблю це, Великий Володарю, – сказав перший генерал.
– Я зроблю це, – повторив другий і всі наступні.
Великий Володар задоволено посміхнувся і заволав:
– In hoc signo vinces! В атаку!
17.03.2022
* In hoc signo vinces (лат.) - Із цим знаком переможеш
