Папараці, схожі на пінкертонів і завше голодні до смажених новин, ще зранку юрбилися біля будівлі Міжнародного Гаагського Трибуналу. Тут, якщо гарненько придивиться, обов’язково знайдете месьє Франсуа Гарсона із «Нувель де Парі» і сеньйора Пертунічче з «Каррера де Сера», і фройлен Карін Гройсман із «Шпігеля» і ще багацько інших не менш відомих призвіщ, що формують кожного ранку світогляд людства на ті чи інші події. Вони, як господня кара, часом заглядають навіть у шпарини до спалень ловеласів і кокоток самого істеблішменту. Вони першими, лиш відомими їм шляхами, дізнаються про закулісні домовленості сильних світу цього. Вони дійсно є громовицею для всього мерзенного і неправедного.
Близько дев’ятої години почали з’являтися звичайні зіваки, що якоюсь нездоровою чуйкою людської цікавості, дізнавались про свіженьку сенсацію і від майбутнього задоволення цокали язиками жваво потирали долоні.
Час від часу то в натовпі папараці, то зівак чулося незвичне і страшне слово – диктатор. Для гарячкуватих французів це слово асоційовувалось з іменем маршала Петена, і вони смачно спльовували на бруківку, італійці лише надували щоки при слові дуче, німці були більш стриманими пам’ятаючи біснуватого фюрера, вони лише скорботно схиляли голови. Папараці з країн де слово диктатор було взагалі лайливим, співчутливо поглядали на колег протискуючись наперед, щоб на власні очі побачити справжнісінького диктатора сьогодення.
Серед зівак хтось розгорнув біло-червоно-білий прапор і став ним розмахувати над головами дивакуватих голландців. Папараці поляк, вгледівши милі серцю кольори прапору і нарешті зрозумівши, кого мають доставити до Суду. Він, не втримавшись від емоцій, скрикнув:
– Привезуть картопляного диктатора Луку Мудіщева!
На нього очманілими очима дивилася вся ця строката компанія. Папараці вмить оточили поляка і нахабно тикаючи під ніс мікрофони намагалися якомога більше дізнатись про злочинця, котрого ось-ось мають доставити в Трибунал на Міжнародний Суд. Запитання сипалися як горох з лантуха: «Чи диктатор сам, особисто, убивав людей?..» «Як сталося, що він став диктатором?..» Чи правда, що Лука Мудіщев створив загони «тітушек?» «Чи правда, що цей блазень планував з хуйлом за три доби загарбати Україну?» «Чи правда, що він загрожував підривом конфаймента ЧАС?» «Чи правда, що в нього є особистий золотий унітаз?..» і ще багацько лунало таких диких запитань, від яких в бідолахи аж здибилося волосся.
Від почутого слова «тітушки», жінка, що стояла зі світлиною закатованого і роздягнутого догола чоловіка знепритомніла і снопом повалилася на тротуар.
Поліцейський, голосно, по рації викликав швидку допомогу.
– Тітушки?!.. Тітушки!?.. Це щось новеньке в технології розгону демонстрантів? – злітало з вуст багатонаціональної братії.
Слово «тітушки» не перекладалось ні на одну з мов, тому перекручувалося до невпізнанності – і сміх, і гріх. Мабуть цей винахід поліції по залученню бандитів з бейсбольними бітами в руках до лав поліції в кризові для влади часи, був не менш цікавим для них, ніж сам диктатор.
– Хто такі «тітушки»? – не відставав від поляка італієць, тикаючи прямо в рот мікрофон.
– Вам, італійцям, це явище буде більш зрозумілим ніж чопорним англійцям. Тітушки, це «Коза ностра» на службі у поліції… Розумієш? – той стояв приголомшений.
– Яволь, яволь, – розсміявся німець і почав щось швиденько набирати у своєму планшеті. Натовп був ладен розчавити знатока притиснувши його спиною до стіни. Від мікрофонів рябіло в очах. Поляк, майже в розпачі, бризкаючи слиною вигукнув, дивлячись прямо в очі настирної німкені:
– Вас іздас, фройлен?
– Що це за люди, ті тушки? – благаюче проскиглила граціозна пані з диктофоном в руці.
Поляк вже не радий був, що опинився тут, біля Трибуналу, і очима шукав шпарину, щоб вирватися від докучливих колег.
– Сер, що за психотип цих людей? – не відступала від нього німкеня.
– Це… це… нові компрачикоси, – випалив він, чим зовсім спантеличив усіх.
– Вони, збираючись стадом, з бітами в руках нападали на поодиноких необачних демонстрантів і забивали бідолах по голові до смерті, потім вивозили тіла за місто і викидали в лісі.
Натовп з жахом зойкнув від почутого.
Виття сирен поліцейських машин відволікло докучливих папараці від поляка, він вислизнув з натовпу і миттєво опинився на іншому боці вулиці, але професія репортера штовхала його знову під колеса під’їжджаючої кавалькади. Розкішний «чорний ворон» зупинився, як вкопаний, напроти дверей Трибуналу. Поліцейські миттєво вишикувалися в живий коридор. Папараці і зіваки були в ейфорії.
Двері «чорного ворона» відчинилися. Два кремезних поліцейських з довгими дубинками і оддутими кобурами на поясі, вивели під руки велетня в костюмі від Бріоні. Натовп зойкнув відсахнувшись від «воронка», але цікавість одних і професійний обов’язок інших, збороли первинний острах, тепер вони вже були готові навіть торкнутися костюма кровопивці. – Ганьба! Ганьба! Ганьба! Хай Живе Беларусь! – в екстазі закричали люди під біло-червоно-білим прапором. Велетень зиркнув у натовп з-під чола. Його голова, немов зовсім без шиї, була втиснута в тулуб від страху отримати стусана битою, і лише туфлі з крокодилячої шкіри виказували про колишню велич диктатора.
Видовище було огидно-вражаюче.
За два кроки від диктатора двоє поліцейських несли скриню червоного дерева з вишуканим різьбленим візерунком.
– А це що, хабар? – пожартував хтось із натовпу.
– Це особистий золотий унітаз, – знову не втерпів від коментарю всезнаючий поляк, – диктатор гидує сідати на фаянсовий.
– Ой ля-ля…
Цокали фотоапарати, мигали спалахи підсилювачів світла, колихався натовп, ойкали нервово слабкі…
– Буде сидіти в камері посмертно, – почувся з-за спини чийсь жіночий голос.
Двері Трибуналу беззвучно зачинилися за процесією, як і відчинилися. Люди, полегшено зітхнули.
