– Буде дощ, – повідомила бабуся, оглянувши з-під долоні обрій. Там завмерли низькі набряклі хмари, за якими не видно було сонця. Дніпро лежав темний і нерухомий, наче асфальт, а вода під дальнім берегом загрозливо чорніла.
І вчора, і позавчора, і перед тим день починався саме так: скаламучене небо, невидиме сонце, застигле повітря над нерухомою річкою та незмінний бабусин прогноз на дощ. А потім знову очікування, виснажливе та марне. Дощу все не було, хоча усе віщувало дощ – навіть не дощ, а тропічну зливу, з блискавками, ударами грому та всім, до чого вдається літо після тривалої посухи та наелектризованого затишшя.
Хлопці вибігли на берег, щойно прокинулися, та заходилися оглядати Дніпро та небо над ним. Один з докором покачав головою, вперши руки в боки. Другий також покачав головою, також із докором і дуже схоже на першого, але руками при цьому сплеснув. Вони були братами, багато в чому схожими один на одного, але їхні вдачі все ж таки в дечому відрізнялися. На їхньому місці дорослі вже би мучилися тривалою паузою, яку взяла природа, а якась вразлива натура вбачала би в ній щось значуще та навіть зловісне. А хлопцям було байдуже до атмосферних примх; ще навесні вони вирішили встановити вітрило на своє судно, на двомісний гумовий човен. І цілу весну вони креслили та сперечалися про матеріали для вітрила, конструкцію щогли та реї та загалом про можливість вітрильного озброєння такого непевного плавзасобу як надувний човен. А ще вони здобували необхідні матеріали, будували щоглу та створювали такелаж.
І ось тепер, коли все було нарешті готове, коли залишилося лише вийти на річку та підняти вітрило, погода викинула свій коник і змусила їх щоранку ходити на берег, дивитися на хмари, з докором качати головами або сплескувати руками, а головне – лишатися на суходолі. Їм кортіло випробувати свій корабель; але цей дощ, який ніяк не починався, а лише збирався і день за днем накопичував сили, змушував їх вагатися. Адже вони були ще дуже малі, їм всього сімнадцять років на двох, а вода, як вони вже добре знали, жартів, помилок і необачності не дарує.
…Варто згадати, що брати вже здобули такий-сякий досвід як навігатори, а їхні перші спроби підкорити Світовий океан почалися, коли їм виповнилося по п’яти років. У той час вони літували на селі, з якого вийшли їхні предки, рибалки та селяни. Тоді до їхніх послуг було ціле прісноводне море під назвою Дніпровський лиман, на березі якого лежало їхнє село Олександрівка, та от яка біда спіткала хлопців: човна в їхньому прибережному господарстві не було навіть поганенького. Їхній прадід, династичний рибалка, здобув поранення та інвалідність ще у Першу світову, тому був прикутий спершу до свого стільця, згодом до ліжка, а потім – до прогалин власної пам’яті. Його діти зріклися батьківської справи та виїхали з села до міста, до Херсону, а важкого лиманського каюка задешево позбулися як зайвої, непотрібної містянам речі. Та в будь-якому разі хлопці не могли собі уявити ціле літо на суходолі – особливо тоді, коли всі їхні малолітні сусіди щодня виходять «у море»; ні, це просто ганьба!
Перший корабель хлопців вважався ними чимось на кшталт броненосця. Велетенські оцинковані ночви, так звані «вагани», залюбки би умістили обох братів і чимало вантажу, проте лагідна лиманська вода миттю викрила непридатність ваганів для судноплавства. Варто було комусь із екіпажу бодай ворухнути пальцем, і центр ваги судна кудись сунувся, воно повільно перекидалося, а брати опинялися по горло в теплій жовто-зеленкуватій воді. З цим треба було щось негайно зробити – та природну ходу історії хлопчачої навігації будь-яка терміновість не цікавила. Лише наступного літа хлопцям пощастило – сусіда-тракторист подарував їм гігантську камеру від колеса свого трактора. Це був неймовірний, просто казковий здобуток; щоправда, хлопцям бракувало насосу, а камері золотника, проте такі дрібнички не могли затьмарити їхню радість і завадити побудові найфантастичніших мореплавських планів. Тільки уявіть: пружно-комфортне судно, яке неможливо потопити або перекинути! Від ранку хлопці по черзі дули в металеву трубочку, через яку зазвичай накачують таку камеру насосом, – і під вечір, коли вже сутеніло, камера набула бажаної форми та навіть приємної пружності. Вправа це була не з легких: повільний і виснажливий процес надування час від часу виходив з-під контролю братів і перетворювався на свою блискавичну протилежність, і тоді вже камера стрімко наповнювала роти та легені братів повітрям, яке на одностайну думку братів було «пацючим» – так дивно воно тхнуло. Але хлопці все одно досягли своєї мети та надули камеру; тоді вони відчули справжнє щастя, хоча їм від того надування боліли голови, а перед очима плавали бузкові плями. З поліетиленової плівки, смоли та капронової мотузочки вони спорудили пробку для камери, всілися на пошерхлий камінь під старою абрикосою та звідти обожнювали свій корабель, який вже від завтра забезпечить їм абсолютну перевагу та панування «на морі» та відкриє нові обрії в освоєнні лиману – Дніпровського, а може, й Бузького, який вони подумки вже доточили до своїх хлопчачих володінь.
Проте ці мрії здійснилися не одразу – саморобна пробка кепсько тримала повітря, а під час першого рейсу взагалі була втрачена. Сталося це, на щастя, неподалік від берега, а головне, свідків цієї ганьби не було жодного. Витративши тиждень, брати здобули справжнього золотника та побудували з дошок платформу, яку й прив’язали мотуззям до камери, – і вихід на велику воду відбувся. Камера як судно мала багато чеснот і всього лиш один, але вкрай важливий недолік: її кругле, без носа та корми тіло взагалі не слухалося братів, які намагалися кермувати жердинами, зате камера відчувала найменший подув лиманського вітру та рухалися туди, куди той вітер її ніс. Так чи інакше, але всеньке те літо камера чесно слугувала морехідним і рибальським розвагам братів, доки не зіпсувалася остаточно. Все ж таки це була дуже стара камера, а колгоспний трактор вагою у кілька тон достатньо поїздив нею сільським бездоріжжям.
А далі… а далі почалося те, що хлопці могли би назвати «іншим життям», якщо би замислилися, або «іншим форматом», якби знали таке слівце. Прадід помер, хату в селі продали, а за ці гроші придбали дачу на Великому Потьомкінському острові, що стоїть посеред Дніпра дещо нижче Херсону. Десь там, за поворотами та островами, Дніпро впадав у лиман, колиску хлопчачого мореплавства; та навіть погляд на карту, яка безперечно доводила спорідненість річки та її лиману, не переконувала братів – адже дачно-острівна місцевість не виявляла жодних ознак цієї спорідненості. Хлопці, ясна річ, засумували-затужили за сільським життям і лиманським судноплавством; дача, клаптик простору у чотири сотки, заплетений звідусіль колючим дротом сусідських парканів, поступався селу у всіх доступних братам сенсах. Але бабуся винахідливо примирила онуків із нелюбою дійсністю – вона подарувала їм гумовий човен із античним ім’ям «Омега». І хлоп’ята, які все одно не забули та не розлюбили свою втрачену сільську волю, заходилися опановувати нові можливості та нові простори…
І ось тепер, коли нечувана пригода ось-ось мала відбутися, Дніпро та небо над ним пропонували хлопцям отакенний неприємний сюрприз. Дорослі би вже махнули рукою та знайшли собі якусь іншу справу або розраду, доки погода не зміниться, але такі юні душі ще не навчилися зраджувати власні мрії. Та й вмістити бодай щось інше на додачу до такої неймовірної справи як вихід на річку під саморобним вітрилом вони просто не могли. Навіть думати про це тепер, коли вітрильник готовий до спуску на воду, було неможливо. Тому хлопці тинялися берегом та весь час перевіряли свій «такелаж», а всі інші свої звичні справи закинули – і риболовлю, і купання, і ординські набіги на сусідські сади, і «війнушку», і вечірні багаття, і будиночок на дереві, і розвідки в глибині острова, і все решту також.
Та сьогодні бабусине «буде дощ» вплинуло на хлопців геть інакше; мовчки та рішучо вони покрокували до води. Рішення, яке вже давно ухвалили та яке безкінечно – аж три доби! – відкладалося, сьогодні та негайно належало виконати. За десять хвилин вони накачали човна та притягли з сараю «такелаж». Тепер – найскладніша та найтонша робота, момент істини – встановлення щогли; ось зараз вони дізнаються, чи взагалі здійсненні всі їхні розрахунки, теорії та – це головне! – мрії. Саме так, мрії! – вони вже відчули, що їхні мрії мають саме вітрила, а не крила, як в декого.
І все відбулося найкращим чином; древня солом’яна циновка, яку вже давно «списали» з міської квартири до дачного сараю, утворила прекрасну палубу. Щогла, виготовлена з держака граблів, упевнено спиралася на цю палубу квадратною «ногою» з дошки. Ванти з мотузок, якими дідусь підв’язував виноград, трималися за кочети та гумові петлі на носі та корми, а головне – надійно тримали щоглу. Вітрило – розшитий білий полотняний мішок, який хлопці якось «загубили» – гордовито висів на реї та доводив готовність спіймати вітер. Прапора не було. Цю конструкцію хлопці на «раз-два» підняли з піску за кочети, дотягли до містка та обережно поставили на воду.
Вже більше не гумовий човен, а справжній вітрильник гойдався на хвильках під берегом. Щогла та вітрило змінили не лише човен, а й екіпаж; хлопці перезирнулися та одночасно відчули, що дивляться на своє судно та на одне одного зовсім інакше. «Капітан» – це було найскромніше слово, що стрибало на рожевих кінчиках двох язиків і намагалося вирватися, аби порушити мовчазну урочистість моменту. Вони влізли в човен, відштовхнулися від містка та заходилися веслувати, аби вибратися з-під вербового гілля, що низько звисало над містком. Про курс першого рейсу спорів не виникало: вже давно вони вирішили, що їхній перший вітрильний похід – не лише випробування, а й дипломатична місія. Без бабусиного благословення та дозволу корабель двох капітанів міг би опинитися під арештом або навіть під забороною; тому вони одразу попрямували до маленького острівця під протилежним берегом Дніпра. Такий самий піщаний, як і їхній острів, той острівець тримався за херсонський берег пішохідним містком, а для містян слугував гідропарком. З боку судноплавного русла береги острівця укріпили та захистили від штормів і криги бетонними плитами, а подекуди камінням. Ось по це каміння й прямували тепер хлопці; вони міркували, що доставка цього вельми цінного будівельного матеріалу для укріплення берегів дачного острова, які постійно розмивав Дніпро, переконає бабусю, і старенька не буде проти вітрильного флоту онуків (так, уявіть собі, флоту, нехай у його складі лише єдиний корабель із одною щоглою). Про те, що така «доставка» каміння з міського гідропарку може здатися бабусі не корисною, а злочинною та навіть піратською, вони навіть не замислювалися – як і про можливі небезпеки такої доставки; власне, небезпек вони й шукали, як шукають їх усі хлопці такого, або й набагато старшого віку.
Корабель сунув до глибокої води, а хлопці заходилися здіймати вітрило. І ось тут події набули того лавиноподібного характеру, коли все відбувається одночасно, а початок усьому, здається, поклала якась одна твоя малопомітна дія. Щойно хлопці налаштували вітрило, вдарив вітер і закрапав дощ. Дерева на такому ще близькому дачному острові загули та застогнали тривожно та загрозливо. За мить вони вже показували братам світлу спідню сторону листя – а це була вірна ознака шторму, який насувається просто зараз. Хлопці второпали, що ось-ось почнеться буревій – один з тих літніх буревіїв, що напрочуд легко вивертали з корінням найбільші дерева та зривали дахи з дачних будиночків. Хлопці схопилися за весла, аби повернутися, але миттю їх кинули. Було вже надто пізно.
Важкі краплі дощу лупцювали братів, наче градини; вітер свистів у тонких вантах і посилювався щомиті. Щогла з випнутим парусом нахилися вперед. Човен стрімко линув поверхнею води, яка також починала рухатися; ще хвилина – і Дніпром покотили тяжкі хвилі, прикрашені пінявими чубами. Човен, який був надто легкий для такого вітрила, а для такого вітру й поготів, стрілою летів до гідропарку, стрибаючи з хвилі на хвилю, наче якийсь легка таратайка вибоїстою сільською дорогою, – і це було боляче, тому що човен бився об ті хвилі безжально та жорстко. Хлопці навіть не змогли зрадіти тому, що їхнє диво-вітрило виправдало усі очікування; вони вчепилися в брезентові ремені, натягнуті уздовж бортів, і з жахом дивилися – один на одного та на свій берег, що стрімко віддалявся, а потім лише на високий червоний корпус океанського суховантажу, який йшов Дніпром до його гирла та моря. Здавалося, що судно це прийшло не зверху, з порту їхнього рідного Херсону або якось іншого порту, а виринуло просто з-під води на фарватері, аби покласти край цій кошмарній пригоді. Зіткнення було неминучим.
Раніше хлопці завжди вбачали якийсь романтичний ореол навколо океанських суден, які проходи повз їхній острів; це були не кораблі, а символи та обіцянки. Далекі подорожі, невідомі береги, нові моря, невідкриті землі – ось що бачили хлопці в цих суднах. Ось іще один корабель суне повз дачу; ось він вже зник за мисом, але берег ще б’ють здійняті ним хвилі, а в небі висить димок з його труби. Братам завжди здавалося, що цей дим поєднує їх з тими неймовірно далекими місцинами на земній кулі, які зниклий з очей корабель йшов відкривати та досліджувати. Але тепер суховантаж постав перед ними в геть іншому світлі: це була велетенська важезна конструкція з грубезного металу. І вона була дуже страшна.
Вітер посилювався, човен прискорював хід, стрибаючи з хвилі на хвилю курсом напереріз суховантажу, а хлопці нічого не могли вдіяти ані зі швидкістю, ані з курсом човна. Ось-ось вони опиняться під носом судна, і цей жахливий ніс розтрощить їхній човник і їхні кістки… – та на щастя, судно йшло з постійною швидкістю, а човен хлопців прискорювався, і сполотнілі від жаху брати перетнули фарватер за якісь секунди перед тим, як його темні води в проваллях і піняві хвиль підім’яв під себе колосальний форштевень. Згори, з палуби судна на них байдуже подивився який смаглявий чоловік у чорних окулярах. Ще хвилина, ще сотня хльостких ударів хвиль у днище – і човен вилетів на низький берег гідропарку, завдавши останнього жорсткого удару хлопчачим сідницям.
Все ще непевні, що розійшлися с тим суховантажем, хлопці посиділи в човні нерухомо, доки червоне судно не зникло з очей. Та дощ і вітер нагадали їм про справи нагальні – вони вилізли з човна та прибрали вітрило, яке безжально шматував вітер. Вітрило виривалося з рук і намагалося летіти, може, за тим судном, а може, просто в грозове небо, яке палахкотіло блискавками та гуркотіло ударами грому. Хлопці оглянули човен – їм знову неймовірно пощастило, вітер виніс човен на пісок, і його днище та борти не зазнали пошкоджень. Брати відтягли човен подалі від води, прив’язали до стовбура найближчого дерева, накидали каміння на «палубу» та сховалися в кущах від дощу та вітру.
Сидячи в кущах, вони обговорювали пригоду; жоден не зізнався у страху, якого натерпівся, але очі ховали обоє. На правду, тепер їм не здавалося, що арешт або заборона були найгіршим, що могло спіткати їхній флот; може, й на краще було б, якби бабуся дізналася про все трохи раніше та врятувала їх від цієї божевільної пригоди. Втім, щойно закінчився дощ, а вітер дещо ущух, хлопці почали збирати каміння та таскати до човна. Дипломатичну місію все ще треба було виконати, до того ж, за більш складних умов: повернутися через штормовий Дніпро, проти вітру, а ще пояснити усе бабусі, яка напевно вже їх розшукувала.
Хлопці зсунули човен на воду та навантажили камінням; вони сподівалися, що цей злочинний баласт втримає їхній вітрильник від лошачого стрибання з хвилі на хвилю. Це стрибання, якщо не згадувати ризикований проліт під носом у суховантажу, було найдошкульнішою частиною пригоди. Тепер, коли той суховантаж пішов, а на фарватері не було інших суден, хлопці намагалися уникнути стрибків, адже їхній проект їх взагалі не передбачав. Вони повеслували до глибокої води, трохи повагалися та напнули вітрило. Вони прочитали все, що знайшли, про лавірування, а також про інші навігаторські премудрості, і тепер збиралися цим скористатися. Вітер, щоправда, все ще був надто сильний, але чекати кращої погоди в гідропарку було неможливо: тепер вони понад усі небезпеки мореплавства боялися бабусиного гніву.
Каміння справді слугувало баластом, та й вітер ущухав і змінював напрям, проте Дніпро розходився так, що хвилі заливали обважнілий вітрильник. Лише тепер хлопці второпали, що не мали чим вичерпувати воду! – краще б вони стрибали човном з хвилі на хвилю, аніж сидіти у човні, повному води. На щастя, вітрильник все ж таки лишався надувним гумовим човном і навіть так, по вінця повний дніпровою водою, не потопав, а вітрило та вітер повільно, але все ж таки тягнули його до берега, додому. Хлопці, вдивляючись у річкову далину, чи не йде якесь іще судно, пригадували розповіді про античне судноплавство на Дніпрі та Чорному морі. Їхній човен, гадали вони, цілком заслуговував на своє давньогрецьке ім’я, адже був такий самий тендітний, як ті, якими елліни перетинали моря з вантажами олії, вина та збіжжя. Небезпеки річки, яку древні навігатори називали Борисфеном, перетворювали братів на таких самих безстрашних мореплавців, якими були древні греки із римлянами разом. Ця думка вельми тішила братів, а ще сповнювала їх такою гордістю за власну навігаційну звитягу, що згадка про бабусин гнів і можливе покарання їх обурювала: що, нас, навігаторів, лозиною, це нечувано!
Тим часом вітер змінив напрям і дедалі сильніше задував «знизу»; хлопці сприйняли це як добрий знак, адже їхнє невміле лавірування хоча й привело їх до дачного острова, але набагато нижче за течією, ніж стояв їхній місток. Тепер, завдяки новому напряму вітру, їм не потрібно веслувати у важезному човні, навантаженому камінням і залитому водою – цю роботу виконають вітер і вітрило. Хлопці підбадьорилися та гадали, що все найважче та найстрашніше вже позаду – вони й забули, скільки мореплавців жорстоко поплатилися за такі легковажні думки!
Коли вони вже підходили до власного містка, вдивляючись у берегові зарості, чи не стоїть десь там бабуся із лозиною або й палицею в руці, просто перед їхніми очима з води важко виринуло величезне риб’яче тіло. Риба повільно перекинулася на хвилі, показала братам опуклий білуватий живіт, широко відкрила губатого рота та зникла в темній воді. Хлопці миттю забули про бабусину лозину, човен і вітрило; щойно вони заходилися збудженого обговорювати рибину, як вітер заніс човен під вербове гілля, що підступно низько звисало над їхнім містком.
Це була повна та остаточна катастрофа – а вони, наївні дурники, вважали, що всі небезпеки позаду! Ванти зачепилися за гілля та з жалібним зойком лопнули, а щогла впала просто на братів. Вітрило, яке щойно так легко несло навантаженого човна, з тріском розірвалося навпіл, одна його половина, прохромлена суччям, залишилася на вербі, а друга накрила хлопців. Це був кінець.
Вони видерлися на місток, все ще не йнявши віри, що вітрила в них більше немає. Вони дивилися на уламки першої в їхньому житті справжньої кораблетрощі та вже не згадували ані про жахливий червоний форштевень, ані про стрибки з хвилі на хвилю, і навіть про бабусину лозину або палицю забули. За деякий час вони усвідомили, що ця троща сталася через їхню власну недбалість, з їхньої власної вини: вони кинули судно напризволяще та захопилися якоюсь дурнуватою рибою! Вони поглядали то на розідране вітрило, то на річку, туди, де з глибини виринув на мить її таємничий мешканець, ніби лише для того, аби запросити на їхні голови цю страшну біду й негайно зникнути назавжди.
Їхній корабель загинув, як легендарна «Васа», у власній гавані. Хоча шведський флагман разом із усім екіпажом пішов на дно одразу після спуску на воду, а братам вдалося здійснити один похід, та ще й який, їм все одно здавалося неймовірною ганьбою так по-дурному втрати вітрильник. Це було покарання – за глупство та самовпевненість, а також за щось іще, що таки було в цьому вітрильному поході; вони ще не знайшли йому назви, але відчували його.
Тому колосальне везіння, яке очікувало на них вдома, ані трохи не поліпшило їхній настрій. Бабуся перечікувала зливу у сусідки, досі не повернулася та нічого не знала про вітрильні вправи хлопців. Але вони вже отримали своє покарання, гірше за яке, мабуть, і бути не могло. Мовчки вони вичерпали воду з човна та вивантажили каміння на місток. Та як пояснити його походження бабусі? – хлопці не вигадали нічого кращого як розкидати каміння у воді навколо містка. Це хоч трохи спокутувало загибель судна: може, каміння триматиме острівний берег, і наступний кригохід не забере його частину разом із містком, як траплялося чи не з кожним дачним містком мало не щороку.
Доки брати впоралися з цією роботою, їхні мізки осяйнула думка про те, що найстрашнішою частиною цієї пригоди могла би стати ганьба. Їм, хто вважав себе досвідченими навігаторами, не лічило братися за такі дурні авантюри та отак бездарно втрачати корабель. Тому втрата вітрила тепер не здавалася їм аж таким нещастям: бабуся ні про що не довідалася, їхня гідність не постраждала. Будуть, іще будуть в них вітрила! І хлопці прип’яли човна до містка та побігли додому.
Тепер, коли вітрильні справи тимчасово було згорнуто, їх бентежило лише одне питання: що то була за рибина? Нашвидкуруч втамувавши голод хлібом і молоком, вони всілися над улюбленою книжкою – товстелезним, ще дореволюційного видання фоліантом про життя та ловлю прісноводних риб, багато з яких вже давно траплялися не в річці та лимані, а хіба що у вітринах херсонського краєзнавчого музею, куди хлопці намагалися ходили за будь-якої нагоди. Над книжкою вони просиділи до вечора, доки бабуся не гукнула вечеряти, а за вечерею дискусія про видову належність риби тривала далі (рибину брати нібито помітили з містка під час шторму, просто під берегом, уявляєте?). Бабуся також брала участь у цьому пристрасному обговоренні – адже її дитинство минуло в тому ж рибальському селі, в якому брати почали свою навігаторську кар’єру, і риби за своє життя вона ловила та бачила чимало – і навіть такої, яку брати спостерігали лише в музеї.
А потім настала ніч, хлопці вляглися спати, і в їхніх сновидіннях загиблий вітрильник здійснив іще одну, свою останню подорож – у шторм і буревій, через Дніпро й назад.
