Спроквола густов гуслєнков сі котив туман ріков, огортав смерічки, і лиш їх маківки стирчали маяками серед білесого пливучєго небесного моря. Черемош сі втопив у туманí. Але не погубив своїх баранців, і, попасаючи їх, шумів та булькотів, здавалося, ще сильніше, ніж зазвичєй. Аквареллю де-не-де сі просвічували контури ріки, цо слугували загатов тотим водявим баранцям. Сонце було білоу цятков аж десь там, далеко в потойбіччі. Поміж гілок чарівник-павук натєгнув павутиннє, цо від туману сі покрило розсипом дрібнюсенького кришталю. Той туман, єк жива істота, дихав, торкався д'мені, брав мойов руку та вів попри дзін води, через невагому кладку у тій гуслєнці, манив догори: до тих маяків, у ліс, у гори. На мить, єк туман сі мінєв і на хвильку латками ставав прозоріший, краєм ока мож' було побаччєти обриси нявок, цо водили хороводи навколо мене, співали мовчазні тужливі пісні о нерозділене коханнє, заманюючи мене у спогади, у свої тенета...
