Нарешті англійські вчені… Ні, не так… треба якось не так…
Краще десь так: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу»!
Цікаво, чи багато землян у всі віки замислювалися над істинним, всеохоплюючим, первинним смислом ось цих, наприклад, молитовних слів? Хто такий Отець, де Він є, і чи існує місце, де Його немає; хто такий Син і чи правильно йому прагнути до свого Отця; і, нарешті, хто такий (чи що таке) Святий Дух, який ніби і є повсюди, а ніби його й немає ніде?..
Так-так, все те, що можуть розповісти (і розповідають!) про це ті, хто з різних причин вимушений це робити, всі ми вже так чи інакше десь чули чи читали, але мова не про те, мова про найголовніше: чи чув колись хоч хтось, не важливо хто – віруючий чи ні, якої він нації чи кольору шкіри, культури чи освіти, – чи чув хоч хтось якусь іншу, кардинально іншу інтерпретацію саме ось цих слів: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу»? Зовсім інше, фантастично інше тлумачення цього вислову – хоч хтось знає хоч одне тлумачення, яке абсолютно відрізняється від того, до якого звикли всі?
Приготуйтеся, зараз ви це пізнаєте! І станете обізнаними… Вимушений запропонувати припинити читати далі, щоб, значить, обізнання не відбулося, бо потім дороги назад не буде. Просто дізнавшись про це, читач потім не зможе цього забути так само, як не зможе вже ніколи забути про те, наприклад, що Земля приблизно кругла і крутиться навколо Сонця, теж круглого. Але таке знання легке, воно практично ні до чого додаткового, до незвичного, не зобов’язує, на відміну, наприклад, від знання маленької дитинки про те, що ніж гострий і ним можна порізатися. От і поводяться діти з ножами обережно… Але досить відступів – далі читач сам побачить, що все надто серйозно. Хто бажає – розписалися – і з абзацу розпочинаємо.
Отож, питання перше, фундаментальне (воно для того, щоби потім нікому й нікуди не було ніякої можливості відступати): ніхто не проти того, що Син – це продовження Отця, хоча б наполовину? Тобто, що це Його Син, Отцевий? Якщо в молитві не вказано: «Во ім’я Отця, ЙОГО Сина…», то, вочевидь, це мається на увазі і вважається беззаперечним, чи не так? Так само, як беззаперечним вважається той факт, що ми, люди, хоча б наполовину (пам’ятаючи версію про можливість втручання інопланетян), а таки пішли від тваринного світу планети Земля, бо маємо беззаперечні докази єдності з ним. Не виникає ніякого запитання?
Добре. «Людина – це наймогутніший в природі хижак, цар природи» – хтось буде проти? Або: «Людина – істота свідома, розумна, моральна і суспільна» – хтось буде проти? То чи не є беззаперечним те, що Отцем істоти з другого вислову є істота з вислову першого? Тобто: «людина-звір» – Отець, а «людина моральна і суспільна» – Син? Немає чим заперечувати!
Залишається Святий Дух. «Марнота марнот – усе марнота…» Навряд чи кількість прихильників цього вислову буде складати хоч якусь значиму частку людства в усі віки. Дух – третій, Той, хто третій, непаристий від його природи, а тому нам, паристим, він завжди незрозумілий та часто, через якісь причини, неприйнятний. Це так тому, що Третій завжди нематеріальний, його ніколи не можна побачити, пощупати руками і сповна описати словами, його не можна понюхати чи почути – його можна тільки відчути. Найпоширенішим і найзрозумілішим виявом Святого Духу є кохання. Не бажання негайно спаруватися і звільнити свої переповнені залози, не природний потяг до другої своєї половини чи боязнь старечої одинокості, а саме відчуття кохання – відчуття, яке виникає десь в грудях, під гортанню, і керує (а саме непоясненне) всіма матеріальними діями людини так, що потім, коли воно раптом десь дівається, жодне інше відчуття не зможе всього того повторити. Відчуття кохання не можна купити, продати чи обміняти на щось, бо воно не належить Отцю чи Сину, воно повністю нематеріальне і належить Духові. Тривалість кохання, а отже і вияву Святого Духу, залежить від нескінченної кількості причин, а тому часто воно дуже швидкоплинне; але буває й таке, що з якоїсь однієї причини залишається з тілом на ввесь вік.
І все було б добре зі Святим Духом, але справа в тім, що він непаристий у паристій природі, а тому, згідно загальноприйнятих правил гри, його теж поділено надвоє: буває Дух Святий, якого за нашими мірками ми називаємо позитивним, а буває й інший Дух, за нашими мірками негативний – у терориста-смертника з «поясом шахіда», наприклад. Там теж багато Духу, можливо він там навіть домінує, але він не такий, як Святий Дух – він Дух, який вимушений бути другим боком Духу Святого, коли вони один без одного не можуть існувати, так само, як не можуть існувати одне без одного Добро і Зло, – він Дух, який забезпечує існування Духу Святого. Говорити завжди тільки про той бік Духу, де він Святий, і не згадувати другий його бік, було б неправильно по відношенню до того ж Духу Святого, бо будь-який святий буде заперечувати будь-які преференції щодо себе поряд з відсутністю таких самих преференцій щодо інших – святому так буде некомфортно. Тому найлогічнішим рішенням буде просто тримати в пам’яті поняття, що в нас він Дух Святий, а також може бути Святим в інших, а в спілкуванні (навіть із самим собою) використовувати просто поняття «Дух», не забуваючи про те, що в інших він може бути і якимось іншим. І як тільки ми все це усвідомимо, відразу стане відчутна його присутність десь всередині в грудях, з відростками в різні боки по руках і ногах, і з найбільшим відростком вгору в голову, до мозку.
Дух може виходити в матеріальне життя багатьма різними способами, але в житті людей так склалося, що ще далеко до виходу він тісним і широким фронтом співпрацює з фізіологічним Отцем і з суспільним Сином, стаючи, в залежності від величини тієї співпраці, все меншим і непомітнішим.
Одним із найпоказовіших доказів існування Святого Духу є здатність духовних митців робити те, що не зможе зробити, наприклад, жоден фізіологічний злодій і жоден суспільний політик – творити щось без бажання будь-якої матеріальної вигоди для будь-кого. Цінність і вага такого вияву через його надзвичайну рідкість настільки велика, що його наслідувачі практично не можуть близько спілкуватися, бо кожен живе далеко один від одного. І це не тільки десь – так скрізь! Коли після радянського «залізного дисциплінаріуму», наприклад, настала «відлига», то виявилося, що майже ніхто з відомих, передових, популярних радянських письменників, поетів, драматургів не може запропонувати нічого нового, запропонувати щось із того, що він не міг надрукувати чи показати при радянській владі. Раптом виявилося, що майже всі вони творили і писали, керуючись первинною ідеєю: «Надрукують чи не надрукують, покажуть чи не покажуть?». Виявилося, що їхній Дух, який покликаний в тіло творити суто духовне, таке, якому і не показуй якихось матеріальних цінностей, дуже часто не тільки слухався, а й виконував вказівки матеріальних Отця і Сина.
Всередині кожної людини живе це непорушне тріо: Отець, в минулому звір, а зараз фізіологічний цар природи; моральний і суспільний Син, який не тямить себе без людського суспільства і його розмаїтої моралі; і Дух, суто нематеріальний Дух, про якого переважна більшість людей забуває і майже ніколи не має його на увазі. Поєднання Цих трьох в одному тілі – чи не найвеличніше досягнення паристої природи (якщо вона не є Бог; чи Бога – якщо Він існує), і коли вони всі троє хоча б на кілька миттєвостей врівноважуються в одному тілі, врівноважуються без будь-яких претензій одне до одного, перетворюючись в троїсте ціле, то тіло починає спостерігати поряд і відчувати в собі ледь помітні вібрації, явну присутність якихось непізнаних, але всемогутніх сил (природи, якої ми самі, особисто, ще не знаємо; чи Бога – якщо Він існує). Присутність таких непізнаних сил іноді настільки явна і впливова, що після кількох спостережень з’являється непереборне прагнення спостерігати їх іще і ще, і вже не відходити від того.
Як це не смішно, але матеріальним вираженням ідеального врівноваження в одному тілі Отця, Сина і Духу є емблема фірми «Мерседес» – коло, розділене на три рівні сектори. Отцевий сектор (фізіологічний) – тіло-організм-плоть, чисте повітря, повно їжі, достатньо питва, сексу і видовища по вінця, власний будинок (квартира) з невеличким земельним наділом, автомобіль-всюдихід і зброя для захисту. Синовий сектор (морально-суспільний) – положення в суспільстві і підтримка його моралі, сім’я-жінка-діти, куми-брати-свати і начальник на роботі, соціальні мережі-телефон-телевізор, свята-застілля-спілкування, клуби-товариства-компанії, і постійні пошуки відповіді на запитання: «Чи залишився ще хтось, кому я не подобаюся?». Сектор Духу, духовний сектор – абстрактні ідеї, потяги, які якимось дивним, незрозумілим чином стали такими цінностями життя, про вартість яких не говорять. Звичайно, духовний сектор набагато важче описати, ніж попередні два, але в нього є одна кардинальна відмінність, за якою його можна легко впізнати – у ньому не можна знайти жодної матеріальної вигоди. Наприклад – потяг намалювати картину, яку ти вже бачиш. Звичайно, що для реалізації цієї затії потрібні матеріальні цінності – купити полотно, фарби, забрати свій час у дружини (чи дітей, чи співробітників, чи клієнтів – не важливо), піти на ще якісь матеріальні жертви (а не вигоди), але коли картина буде малюватися і будуть наглухо зачинені двері – оті кілька годин в тілі буде стільки Духу, що тіло забуде про існування і Отця, і Сина, і ним керуватиме тільки Дух.
А потім, коли всі двері відчиняться, тіло пам’ятатиме спілкування з Духом, тіло знатиме, що Дух у ньому вже зупинився і Духу буде де пожити до наступного свого виходу в матеріальне життя. І неважливо, продадуть ту картину, чи не продадуть, і куди, врешті, підуть гроші, – головне завжди залишається головним: існування у тіла власного і влаштованого місця зупинки для Духу, а значить існування у тіла власної (і влаштованої) душі. Саме тому багатьох людей тягне малювати красиві картини хоча б за номерами, розучувати ноти і вишивати хрестиком, римувати і мемуарити, а інші вимушені хоч вигляд робити, ніби розбираються в картинах, хоч щось читати і слухати хоч якусь музику – хіба знайдеться хоч один, хто захоче жити без душі, коли всі навкруги припускають, що вона таки може існувати?
Але не все так просто. І ще більше – все зовсім не просто.
Це ідеал, коли взаємини між Тими трьома в тілі врівноважуються, тобто все тілесне життя поділено порівну між Отцем, Сином і Святим Духом. Приклади таких відомих ідеалів – Будда, Ісус, Мохаммед (то були звичайні люди, як на наш час, але через те, що вони були незвичайними для того часу, їхні слова не зрозуміли, переінакшили, по-іншому розтлумачили, і врешті зробили їх богами), може ще хто, може багато залишилося невідомими. В більшості ж людей переважає або якийсь один сектор, або, і це найпоширеніший випадок, якісь два сектори об’єднуються і керують, залишаючи третьому сектору якнайменше місця. А так як один лише Дух дуже важко з кимось об’єднується, тому що його цінності зовсім з іншої категорії, ніж цінності Отця і Сина, то він, Дух, майже завжди і залишається покинутим.
Духу немає за що і з ким домовлятися, вся його фізіологія і мораль, яка вважається фізіологічним Отцем і суспільним Сином головними досягненнями, для Духу є фундаментальними і початковими, такими, з яких усе виростає і яких ніколи не забувають, а тому досягненнями взагалі не вважають, скоріше необхідністю. Головна відмінність, яка завжди буде між мораллю Сина і мораллю Духу – мораль у Духу завжди власна, висока і практично непорушна, а мораль Сина суспільна, і змінюється в залежності від обставин, в яке потрапляє суспільство, причому – не запитуючи дозволу у кожного окремого тіла. Дух, на відміну від Сина, високоморальним буде вважати те, що вважає високоморальним сам, а не те, на що йому вказує суспільство. І добре, якщо Отець із Сином будуть такі, що поряд із ними виросте Дух, який буде прагнути до святого боку, а не до «пояса шахіда».
То як же вияснити те, який сектор – фізіологічний, суспільний, чи духовний – грає першу скрипку в житті тіла конкретної людини? А дуже просто! Ви будете просто вражені, як це неймовірно просто! Зараз ви навчитеся це робити.
Отже, потрібно спочатку вибрати людину, яка вас зацікавила, потім впіймати таку хвильку, коли поряд не буде нікого і нічого зайвого, і атмосфера-настрій будуть відповідними, і безо всяких пауз та інтонацій, просто так взяти – і запитати: «Слухай, яке в твоєму житті найбільше-найбільше бажання, якщо не секрет?» І все: замовкнути, не перепитувати, не уточнювати, ні в якому разі наперед не казати свого чи чийогось найбільшого бажання, тобто не давати прикладу для наслідування чи підстав для якихось підозр. І якщо людина з чистосердечним виглядом, якому ви повірите, назве своє найбільше в житті бажання – все, ви тепер точно знаєте, який сектор керує цією людиною. Це не означає, що в цієї людини так було завжди, чи що так буде завжди – люди здатні змінюватися, але глибокі зміни, а саме – вихід на першу позицію духовного початку для отримання можливості спостерігати Бога (не забуваймо – ми ж почали з молитви) – трапляються дуже рідко.
Отож, якщо найбільше в житті бажання стосується будь-чого, пов’язаного з власним тілом – красота, розміри, форма, спортивні чи якісь інші тілесні досягнення, їжа, секс, а також прагнення володіти і володіти, володіти всім найкращим і щоб його було якомога більше, – людина первинно фізіологічна – Отець править у ній. Якщо бажання стосуються моральності, популярності, становища, політики, спілкування, малих чи великих общин людей, масової безпеки чи масових якихось гараздів – людина первинно суспільна – Син, люблячий Отця Син править бал. І якщо найголовніше бажання в житті не має в собі нічого матеріального, не стосується якихось, хоч будь-яких матеріальних вигод – як, наприклад, бажання взнати таїну існування чи не існування початку і безкінечності, або звичайнісіньке бажання мати більше вільного часу для втілення своїх художніх чи літературних потягів – людина первинно духовна, навіть якщо вона професійно займається якоюсь матеріальною справою.
І ось десь там, у глибині віків, забувши, як завдяки Духу, який невідомо звідки взявся (чи то природа така, що він сам виростає, чи то Бог ним наділив, чи інопланетяни постаралися) і допоміг вирватися зі звіриних лабетів, люди втратили розуміння того, що є найважливішим і непорушним у всьому їхньому, тепер людському (а не звіриному) житті, а саме – керівництво Духу кожним тілом. Чи варто ще про щось розповідати, коли повністю зрозуміло, що тільки за керівництва Духу двом іншим секторам можуть дістатися рівні з Духовим сектором частини, а відтак тільки за керівництва Духу тіло має можливість побачити і відчути те, що потім сміло називатиме присутністю Бога.
Однак людством чомусь до сих пір керують Отець і Син, домовившись і розподіливши між собою майже всю площину кожного окремого людського життя, в якому третю частину, щоб залишалося те життя саме людським, а не яким інакшим, неодмінно повинен займати Дух.
Ось що мали на увазі наші предки, коли вперше придумали формулу: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу». А потім їхні нащадки взяли – і забули про це…
