А що я втрачаю?
Нікому нічого не повинна!
Ні перед ким не соромно.
Можу писати відверті речі.
А хто про це дізнається?
А якщо дізнається, невже мені буде соромно? Авжеж, ні!
Це як би „моя творчість”.
Мені самотньо.
Але я переборю себе.
Півгодини тому на підвіконня в моїй кімнаті прилетіло два голуба. Вони довго воркували. Один світло-сірий – інший темний, майже чорний, але не чорний.
Якщо бути суєвірною – то вони принесли мені якісь добрі новини. Чи дві різні: світлу та темну.
А що тепер? Що мене чекає? Яке щастя?
Як мені подобається писати.
Мені навіть думати легше через письмо: так не збиваюсь чи не треба з силою тримати довгі думки в голові.
Написала – та визволилась.
Відпустила.
Вічна книга. Книга – довжиною у життя.
День за днем. Рік за роком. Ось таке постійне хобі.
Що з цього вийде?
Навіть після голосної компанії мені обов'язково треба побути одній.
Хто мій постійний читач? Хто він?
Чи є він?
А я смілива чи безрозсудна, якщо ТАКЕ пишу про самотність, бажання, сходження з розуму?
Я не боюсь відкриватися.
Не боюсь розповідати свої думки.
Мені буває треба виговоритися.
Може, коли я все скажу (а завжди залишається ще щось та з'являється щось нове), потреба виговоритися щезне? Чи буду виговорюватися через кохання, через щось інше?
Все, досить!
Краще я витрачу час на більш важливе, ніж це! Ніж на це письмо!
Це усе брід. Я свої думки вважаю надто цінними, важливими.
Не треба.
Більше не буду.
І що я таке цікаве написала? Нічого!
27.05.2007.
