Все це чітке чуття, туманний спогад.
Було у школі, десь-то п"ятий клас.
Чомусь ми всі товклись ув "актовій залі" - можливо в нас отам був урок малювання - а на сцені стояв рояльчик невеликий і дівчинка Наталя ("міс кляс" і перше кохання через кілька років) сіла та заграла щось просте.
В мені, пригадую, збурилося бажання й собі докласти та довести, що я також із нею спільно - здатен, можу, ладен - зблиснути, виокремитися з маси й долучитись, сягнути й засяяти до неї...
З п"яти до семи мене дико дресували на ф-но. Я збацав "Полюшко-полє" на чотири руки та мене прийняли до школи ім. Лисенка. Я грав альбом Анни Магдалени Бах і "Хвору ляльку" на сцені. А потім все зірвалося.
Зараз мені було десь тринадцять - і я раптом зрозумів, що все незворотно забув, втратив і не здатен повторити. Я більше нічого не вмію та не пам"ятаю. Жодної ноти.
Я був безпорадний.
Я не мав нічого показати Наталі.
Такий момент.
