Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2653
Творів: 49347
Рецензій: 93988

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

ФРАНИК (М'ЯСНА ЛАВКА)

© Данило Чик, 12-01-2022
ФРАНИК

Клац, клац, клац… Який чудесний день, який чудесний я і пісенька моя… Клац, клац, клац – весело підспівували кнопки клавіатури. Крізь більмо, накладене косими променями на монітор, слабо проглядались і без того нечіткі фото «канарок». Розмиті обличчя в колбах по родинному скидались одне на одного. Наче гортаєш світлини сімейного альбому.
Клац, клац, клац… Переважну більшість експонатів у свій магазин я добуваю самостійно із заблукалих п’яних туристів та нереалізованих сталкерів. Проте, згідно чинного законодавства, на увесь товар мають бути присутні первинні документи. Ну, весь не весь, але хоч якісь папери треба мати.
Клац, клац, йопта!… Йопта, йопта, йопта… Мати Василева… Незважаючи на навмисне піксельне спрощення, я не міг не впізнати ці риси. Збільшив зображення на максимум. Так ще гірше. Встав, пройшовся. Сів. Зменшив фото, створив долонями дашок навколо очей, нейтралізуючи його тінню відблиски, і притулився до екрану, вдивляючись крізь вікно монітору в спотворене квадратами пікселів обличчя десь в далекому Китаї.
Відкинувся на спинку стільця. Клац – купити в один клік. З випадаючого меню вибрав найкоротший термін доставки. Ціна пересилки склала дві третини вартості товару. Верифікація… За стегно ущипнув вібродзвінок телефону, сповістивши про спустошення моїх важко напрацьованих тупим скальпелем заощаджень.
Зітхнув. З краю столу мене уважно та терпляче вивчало єдине вціліле смарагдове око пошрамованого рудого кота.
– Шо, бля? – Привітався я.
Спалах двічі покрутив головою, розминаючи шию, сіпнув лівим плечем і перевів погляд на понівечену вивірку поряд. Я жбурнув у кота бездротовою мишкою. Не влучив. Зневажливо шикнувши, рудий неквапно закривавленими іклами охопив подарунок та поніс на кухню.
Клац, клац, клац… безладно протарабанили пальці по клавішах. Я підвівся, зняв зі стіни рамку і, розбивши скло об кут столу, видобув з-під уламків символічну останню сигарету. Розгублено роззирнувся, пішов на кухню за сірниками.
На плиті у пательні мене дочікувався труп презенту, Спалахуйчик у пафосній позі на підвіконні ображено тупився у вікно. Озирнувся на звук чиркання сірника, зверхньо простежив, як я переставив сковороду на стіл та став скидати в неї попіл. Докурю, закопаю вивірку на задньому дворику – цвинтарі подарунків, не оцінених невдячним приматом. Треба буде звести там який-небудь меморіал надарма полеглим жертвам.

***
Щільний паркан білосніжних зубів блиснув у яскравих променях полудневого сонця крізь фальшиву, вимучену посмішку симпатичного гіда. Здавалось, вияви радості приносять йому невимовні страждання, що викликало у туристів суперечливі відчуття жалю та відрази. Супроводжуючи широкими жестами свої, здебільшого вигадані на льоту, нісенітниці про зону відчуження, провадив розгублену групу до місця обіду.
Архітектурну пам’ятку радянської епохи притискали до землі громіздкі бетонні букви, складаючись у слово «їдальня». Завернутий догори хвостик букви «д» творив петельку і тягнувся хвилястою смужкою над рештою слова. Уподібнюючись до писаного «б».
Створена таким чином неоднозначність значення слова ввела в ступор електронний перекладач юної португалки. Вона блимала блакитними здивованими очима, тицяючи екраном в примружене обличчя гіда.
Дещо порозважавши, як гідно пояснити двозначний дотеп античних комсомольських рук, чоловік розтлумачив, що перший поверх закладу задовольняє кулінарні потреби відвідувачів, а другий – культурно-естетичні, або, як тут прийнято називати, культово-ритуальні.

Безкомпромісно окупувавши чотиримісний столик, два крупногабаритних іспанця нещадно мордували такого ж об’ємного шеф-кухаря. Корячись благальному поклику розкосих кримськотатарських очей, гід неохоче покинув епічну піраміду свого салату і долучився до широкомасштабного планування трапези.
– Візьми рулон, – екскурсовод кивнув на палетку туалетного паперу, після того як шеф перегорнув третій щільно заповнений аркуш стандартного бланку рахунку.
Господар скривився тупому жарту і, добивши замовлення, поспішив до поліціанта, котрий щойно увійшов. Шнурівки на кросівках гіда зненацька розв’язались і він опустився на коліно неквапно сплітати вузли, уважно спостерігаючи з-під столу за чорними берцями біля входу.
– Доктор найсуворішим чином заборонив уживати вино, – добродушно галділи іспанці, – але я маю то в дупі.
Розреготались.
– Вино, лише вино? – Підтримав тему співрозмовник, – мене намагаються позбавити сала.
– Сала?
– Доброго іберійського сала!
Перекидали гуркотом гоготіння з коліна на коліно втрамбовані міхи животів.
– Я не шанував свою печінку, буду перейматись за чужу?!
Вгамовуючи гикавку, витирали сльози.
– Завжди можна знайти добру пару нирок, то пощо відмовляти собі в келиху хорошого вина? А де, перепрошую, провадили пересадку?
– Ен-Еф-Ті Медікал Центр.
– О! Невже? І я теж! А хірург ненароком не…
Берці зникли за дверима і гід, затягнувши останній фіксуючий гудз, виріс з-під столу. Підморгнув спантеличеним іспанцям і повернувся до утилізації своїх овочевих нагромаджень.

***
Розпачливий крик збурив концентричні кола в чашці чаю. Я ліниво відлип від табуретки і виліз на ґанок. Наступив на голову кур’єру і віддер від його потилиці Спалахуйчика. Втиснув габаритного кота в поштову скриньку та замкнув. Почав збирати розкидані папірці.
З роздряпаного обличчя несправедливою образою на мене кліпала повна сліз пара очей. Я виставив вказівний палець і, дочекавшись повної концентрації уваги на ньому, спрямував у керунку величезного плакату на фасаді будинку. Над одноокою, з чітко однозначним виразом, фотомордою Спалаха блимав обрамленими гірляндами напис: «неадекватні домашні тварини. НЕ ЗАХОДИТИ».
Доки поштар слинив рани і прилаштовував роздертий комір, я знайшов свій бланк і підписав. Дочекався евакуації служби доставки та випустив кота.
Зганяючи зло на картоні, Спалах хутко звільнив посилку від упакування. Я злив транспортну рідину. Поставив колбу на стіл. Повіки Франика відкрились, оголивши пустий, бездушний погляд кришталевих очей.
Зняв колбу, обережно і довго просушував голову. Закусивши до болю нижню губу, боязко увімкнув систему. Обличчя кілька разів сіпнулося, закліпали повіки. Живий. Наразі. Увімкнув режим сну. Батарея практично на виході, а всі стаціонарні установки підтримки номінального функціонування в мене на роботі. Туплю. Як я туплю. Ой, як же я туплю.
Надіюсь, друже, ти ще проскочив пункт незворотних психічних змін…
…Повз пролітали знайомі провулки та вулички, а в наплічнику товклась об лопатки «канарка» з головою Франика. Що тобі сниться, крейсер Франик? Може, ти вже поплив і в твоєму оплавленому мозку міситься форшмак з ілюзій, спогадів та фантазій? Сподіваюсь, безнадійно сподіваюсь, що позбавлені твого централізованого пагубного впливу, мудрі нейрони самостійно зорганізувались і зараз аналізують, тасують та сортують твій безглуздий досвід останніх невдалих пригод.
Чи твоя психіка висить у закислому стані, а мозок силується віддати команду мізинцю правої руки пошкрябати ліву п’яту і не може збагнути, чому натомість сіпаються брови і набрякають мочки вух. Або ти, тупа лярва, згадуєш нашу останню зустріч і ту пусту, недолугу балаканину:
– Шо тя вічно по якомусь лайні несе? І кудись в дєбрі поза межі цивілізації.
– Дєня! Схаменись, це тут дєбря за межею цивілізації. Що тут? Ти і мутанти. Закуриш?
Я відмахнувся:
– Нє. Засклив останню символічну папіросу і повісив для назіданія на стінку.
– Для чого? Назді… зда… А в старості останню бабу на стіні розіпнеш?
– Не будь мудаком.
Хмарка диму вивільнилась із розкритого рота Франика та магічно окутала його безалаберну голову. Я виколупував нігтем шматок капусти з поміж кутніх зубів.
– Куди тепер?
– Бразилія.
– Франик, ти остаточно довбанутий. Ти хочеш, аби тебе на органи розібрали?
– Дєня. Ти реальний параноїк. Якщо ти торгуєш людськими запчастинами, то не весь світ такий. То тільки тут дурдом, бо відчужена зона.
Знову відкрив рот і чекав, доки дим сам покине вологий затишок легень.
– Такий не такий. Бразилія це альма-матер розкомплектації. Джерело джерел. Там цілі колгоспи метрів і маестрів.
– Ти там був? Альма-маестро-метр Денис?
– Двічі. На стажуванні та на курсах підвищення кваліфікації.
– Ти гониш! – Франик помотав головою, розвіявши демонічний образ, створений димом.
– Слухай. Існує лише два місця, де такі речі легальні… – я задумався над слушністю слова, – некаральні.
– Які?
– Умовно дозволені. Тут і в фавелах Бразилії…
– Карочє, Дєня. Не кумарь. Там карнавал, океан, фієста, гарячі сракаті бабиська, чорна як твоя доля кава і взагалі…
– І жовтий як твої зуби гепатит.
– Шо?
– Нічо.
Франик викинув недопалок і ми попрощались. Ось тут. На порозі мого магазинчику людських органів для трансплантації і за сумісництвом м’ясної лавки для місцевих закладів громадського харчування.
В магазині я виколупав голову ще за життя схибленого чеха зі стаціонарної станції і, тамуючи тример в пальцях, під’єднав нервові та судинні відгалуження Франика. Запустив живлення, перемкнув на режим фантазій. Нехай трошки помріє – про щось приємне, сподіваюсь.
Хоча, на що я взагалі розраховую. Стрес відлучення від тіла, невідомі умови зберігання, транспортування. Терміни відключення? Психорежими експлуатації мозку… Я стиснув долонями скроні. Піднявся, пішов заварювати чай.
З вуха чорної, мов доля Франика, голови ефіопа виліз Ковпачок. Вчепився лапками за край вушної раковини і застиг горизонтально вбитим зеленим цвяхом. Дрібні крапочки очей папуги уважно слідували за моїми збентеженими рухами.
– Ні-ні, милий друже, це не нові твої апартаменти, то халепа, яка вимагає порятунку.
Відверто зігнорувавши мої застереження, пернатий дріб’язок прострибав по різнопланових маківках «канарок» до Франикової. Діловито проаналізував фронт роботи і занадився розчісувати та вкладати лапками розповстане волосся.
– Ну, так нехай. Тільки гніздо не зводь.
Механічною систематичністю пташок провадив процедуру, пересуваючись по сфері голови в суворо перпендикулярному положенні до її дотичної.
Я допив чай, сплюнув налиплу на зуби заварку назад у чашку і переманив Ковпачка до себе на плече. Глибоко зітхнув та перемкнув станцію в режим спогадів. Обличчя Франика кілька разів смикнулось, рот зажував губи. Потім фізія здивовано витягнулась. Нижня губа відвисла старою заплатою із зашарпаного мішка і просипала у тишу шумний струмінь гнилих зерен безглуздих словосполучень.
Довго. Нескінченно довго я вихоплював чисті нотки в галасі какофонії понівеченої психіки Франика. Ледь торкався тонких павутинок перетягнутих струн свідомості, фіксував найменші відхилення півтонів настрою. Мені належало перетворити балалайку у фортепіано. Свисток у саксофон. Я перемикався з хвилі на хвилю, маніпулюючи асоціаціями (більш інтуїтивно – навмання, ніж свідомо), намагаючись вірно відбудувати синоптичні зв’язки в проваллі нелогічних марень. Орієнтуючись лише на мізерні зміни міміки та інтонації голосу.
Від постійного витирання вогких долонь об штани матеріал на литках та стегнах промок. Я не помітив, як заслинився, лише час від часу витирав від поту очі в короткі рукави футболки.
Повіки Франика закліпали повільніше – припинився тік. Погляд став теплим. Спокійно, з розстановкою та наголосами вкарбувалось у простір речення. Пусте. Проте логічне. Пауза. Ще одне. Правильно сформульоване, запитальне. Психодинаміка налагодилась. Я глибоко зітхнув. Тепер можна і поколупатись в пам’яті. Ні. Не зараз. Перекур… Пе-ре-кур!
Перемкнув станцію в творчий режим, нехай стабілізується потік свідомості. Подрімаю годинку-другу, тоді й доберуся до спогадів… А там як вже карта ляже… Все в руках Аллаха…

***
– Ми робимо усе можливе, – банальна, затоптана фраза прозвучала надто сухо, і лікарка ніяково пошаруділа олівцем по аркуші на планшеті. – Практично все можливе. Ви третій у черзі.
– Практично? – Булькнули спечені складки жирних губ під темними гамаками набряків закислих очей.
По вузьких каналах гнійного кисілю зіниці пропливли в напрямку доктора.
– Практично… тобто… не все…
– Вам потрібна негайна пересадка, не зволікаючи, – жінка присіла на край ліжка.
Заклала випадково вивільнений з-під шапочки смолянисто-чорний локон за вухо і, дещо схилившись, продовжила:
– Третій у черзі… Чекати якогось нещасного випадку… катастрофи… вбивства… Розраховувати на ймовірність сумісності. Плюс погодження родини загиблого… Це лотерея без шансів на виграш…
Підборіддя каскадом ковзнули один по одному, означивши жест зацікавлення. Щось середнє між нахилом та поворотом голови. Лікар продовжила:
– Клініка не уточняє походження донорських органів, наданих самими пацієнтами. Лише перевіряє їхню сумісність та якість…
– Я можу бути впевненим у якості наданих мною нирок для траспла… тра… пересадки? – Заїди в куточках слиняво спінились у масній посмішці.
Болотно-карі очі хірурга повільно кліпнули, оцінила передсмертний гумор пацієнта.
– Абсолютно. В будь-якому разі, лабораторія не пропустить неякісний продукт.
Між хробаками м’ясистих губ, ствердним проявом усміхненої згоди, виглянули прокурені зуби. Олівець прошкрябав ряд цифр, і клаптик паперу з телефонним номером пірнув із тонких охайних пальців хірурга під розперту набряком, наче надуту гумову рукавичку, долоню.

***
«І все таки, як вона мені посміхається. Як посміхається, намистом білосніжних перлин в обрамленні криваво-червоних губ. Я нічого не розумію з її тріскоту, зате як вона говорить. Горить полум’ям. Пече мене своїми очищами під опахалами вій.
Я терпну, спостерігаючи, як розпорошуються рухами її обриси, щоб знову сформуватись бентежною звабою в сутінках вечора. Мокре, яскраве бікіні нічого не приховує. Навпаки, захоплює погляд, фокусує увагу, скеровує русло вузького тунелю свідомості… В котрий солодко просочується лиш одна думка. Одне жадання…
Її дотик розрядом пробиває все моє тіло, я притискаю вражену долоню до грудей. Ніяково приєднуюсь до запального сміху бармена пляжного кафе. Ошпарений поцілунком її вогких губ, вибухаю ейфорією і півпритомний вливаюсь в жагучий інтимний танець на піску.
Півпрозорою медузою жалить мене своїми дотиками, зникає, розчинившись у густому, мов солона вода океану, просторі та знову, до жаху несподівано, огортає моє тіло окропом обіймів. Зорі спалахують вогнями смолоскипів. Множаться тисячами та по черзі гаснуть. А я палаю. Згораю в полум’ї пристрасті, опускаюсь, плавлюсь… Горну примару до себе… Вона просипається крізь пальці… Захоплюю, згрібаю, ще і ще… Затримуючи хоч на мить її сипуче тіло в своїх руках… Кидаюсь на неї… Хапаю губами уста спокуси… Брудний смак піску заповнює рот… Не зважаю… Вкипаю жагучим поцілунком, буравлю язиком… Десь високо з неба на мене осипається пилком далекий сміх… Я розчиняюсь…»
– Розчленовуюсь, не самостійно, звичайно, – сумно поправив я Франика.
Витер його підборіддя, запльоване серотоніном, промокнув губи. То були останні більш-менш виразно осмислені спогади. Далі йшли вже геть абсурдні наркотичні марення, а потім типові для «канарок» адаптаційні галюцинації, викликані дією спецмедикаментів, введених після відділення голови.
Шкода, що ти пропустив свою подорож до Шанхаю, вона напевне була захоплюючою.

***
Помережені зморшками та темними плямами, але все ще міцні руки ніжно стискали сухі осінні листки її долонь. Мовчки вглядались в одну точку під стільцем, абстрагуючись від гнітючого довкілля, просоченого задушливими пасмами тривог. Чекаючи, що саме звідти і лише звідти, і ні з ніякого іншого місця, незбагненним чином прийде звістка. Та єдина наповнена змістом серед порожнього, безсенсовного світу.
На стілець, зламавши тонкий промінь обсервації, сіла жінка в зеленому, заплямованому бурими плямами операційному халаті. Розгорнула навколо себе простір і втягнула у створений вакуум душі літньої пари. Не розтуляючи уст, самими болотно-карими очима промовила:
– Операція пройшла успішно. Все склалось якнайкращим чином.
Чоловік огорнув дружину і присох до її чола поцілунком потрісканих губ. Беззвучним риданням здригалась під його руками. Витримавши паузу, не більшу ніж достатньо на опанування першого сплеску емоцій, хірург сухо продовжила:
– Деякі складнощі виникли з адаптацією нового серця. Через суттєво більші розміри донорського органу, – підняла руку, передбачаючи запитання, – жодних ускладнень це не спричинить. Ні зараз, ні у майбутньому. Все пройшло вдало.
Підвелась, рішучим жестом запрошуючи слідувати за собою.
За скляною стіною на рухомій койці, пронизана сплетінням трубок крапельниць та катетерів, зливалось з біло-блакитними простирадлами бліде юне створіння. Ледь помітно здіймаючи груди в такт стрибкам кривих ліній на моніторах. Тонкий промінчик пробрався у шпарку між жалюзями і ліг яскравою смужкою на повіки сплячої.
Збентежені блакитні очі розплющились, туманно оглянули кімнату, ковзнули по постатях за склом і знову потонули в глибокому наркотичному сні.
– Завтра ви зможете її ненадовго відвідати. А зараз вам, як і їй, потрібно добре відпочити.
Підкорюючись владному руху хірурга, штора сховала палату, повертаючи батьків у знайомий, повний надій та сподівань світ.

***
Нахилився над скуленим в калачик чоловічком, розгладив його мокре від поту волосся та спробував зазирнути в очі. Сховав від мене погляд. Я зняв з коліна його кисть, трішки попестив її пальцями в своїх долонях і підніс догори. Пустив. Доки рука опускалась у вільному падінні, відступив на крок і з розмаху вгатив носком черевика йому під пахву.
Розтиснувши крик болю в жалісне скавуління, коліном втиснув його обличчя в стіну і глибоко у вусі загасив свій недопалок. Гупнув потилицею об бетон і штовхнув на ґрунтову підлогу у довільне конвульсивне борсання.
Знову запалив цигарку, чекаючи, поки вгамується мій новий смаглявий приятель. Витяг його на лаву і міцно примоцував ременями. Вмостився своїм масивним задом на звабні кубики пресу, струсив попіл йому в ліве око.
З португальською в мене складнощі. І приятель сором’язливий, небалакучий. Випустив дим йому в обличчя. Може я помилився і він справді не здатний підтримати бесіду на запропоновану мною тему. Всунув сигарету йому в ніздрю і одразу стиснув руками рот та ніс, тамуючи розпачливий порив крику. Напевне, не той бармен. Інша зміна? Чи взагалі не той пляж і навіть не те містечко.
Голова Франика це несистематизована електронна медіатека, це щось на кшталт пральної машинки загального користування в режимі віджиму. Я перекинув одну ногу, всівшись обличчям до співрозмовника, і злостиво стукнув кулаком йому в сонячне сплетіння. Поплескав надуті болем щоки і зліз, визнавши своє фіаско.
Витер вологою серветкою руки та почав добувати з наплічника футляри з хірургічними інструментами. Приятель вигнувся мостиком, вивернув шию, силуючись зазирнути мені під руки. Я вдовольнив його цікавість, розкривши футляр.
Магічний блиск полірованого металу одразу розтопив кригу наших так невдало початих стосунків. Витискаючи з орбіт очні яблука, прихований поліглот заплював мене потоком ентузіазму одразу на кількох мовах. Смачним ляпасом я домігся паузи і, стиснувши великим та вказівним пальцем його губи в бантик, запропонував перейти на іспано-англійську, más o menos доступну нам обом.
Цей милий, добрий і дуже симпатичний молодий чоловік посередництвом місцевих повій, до слова вельми привабливих, забезпечував туристами місцевий філіал забору донорських органів для штатівської клініки трансплантації.
Верховне божество кривавого медхраму – біла жінка з довгим чорним волоссям, la mujer gringa con cabello negro, muy larga – Алісія Флетчер, акуратно преображалась в людську подобу і являлась жрецям Гіппократа останнього тижня кожного місяця. Приймала згідно ритуального кошторису жертвоприношення і осипала небесними зеленими благами місцеву хірургію.
Наші взаємини потеплішали достатньо, щоб бранець довів мені до відома назву та адресу материнської медустанови, вичитаних на необережно залишених на хвилинку без нагляду бланках сеньйори.
Граніт волі мого нового поплічника підважив звичайний забобонний, точніше релігійний страх. Чоловік не боявся ні смерті, ні страждань, ні катувань. Ортодоксальний фанатик медичного крила церковної мафії щиро вірив, що через муки та молитви відкриваються ворота в Едем. Жахнула і зламала перспектива розкомплектації. Бо, згідно догмату, по компонентах у рай не приймають, лише в зборі.
Ну, от наш легковажний флірт непомітно добіг трагічного фіналу, прийшла мить остаточної розлуки. Що мені тепер було з ним робити? Відіслати відбиті нирки на вотчину експрес-поштою… Як варіант… Та ні… Хоче в рай, нехай йде в рай. Щасливої дороги, мій добрий друг…

***
– Не так тут і весело, – струшував залишки їжі з випуклого овалу живота огрядний іспанець, – дозвілля рятує ця добротна харчевня.
– Особливо культово-ритуальні послуги другого рівня.
Регіт погнав штормові хвилі шкіряних складок по жирних океанах огрядних тіл.
– Завтра має бути цікаво. Магазин людських органів. Легальний.
– Гуау! Бієн! Прикуплю комплект-другий нирок. Про запас.
Вібрації веселого громового хрюкання поглинули розпачливий скрипучий стогін ненових стільців. Докірливий погляд блакитних очей тендітної португалочки закупорив фрикадельку в звуженій жировими відкладеннями горловині, і регіт трансформувався в гаркаючий кашель. Зригнувши нарешті непрожований залишок м’яса, іспанець винувато втер ніякову посмішку.
Юна сеньйорита скривилась та повернулась до вивчення містичних символів, просвічених крізь шкіру на вшитому в передпліччя моніторі контролю для ще не зовсім рідного, але вже і не чужого їй, серця.
Позбувшись етичного нагляду, товстун взяв двома пальцями півпрожовану фрикадельку і, примруживши око, став розглядати її на просвіт:
– Цікаво, чи то не частина експозиції з того магазину?..
Випустили шиплячий компресорний потік стиснутого сміху в напрямку зляканого гіда та незворушного шефа, що безтурботно водив туркою кави по гарячому піску, не розуміючи жодного іспанського слова.

***
Я потягнувся чмокнути Алісію в шию і вперся обличчям в її розчепірену п’ятірню. Зневажливо відіпханий, звалився з краю ліжка. Піднялась і, не озираючись, боса та гола зверхня сучка зникла у ванній.
Випнувши блідий зад, обігнув накарачках шикарне двоспальне ложе, виколупав з малої кишеньки джинсів флешку і пірнув у сусідню кімнату до ноутбука. Запаролено. Усміхнувся. Двадцять червоних підморгувань, та нарешті довгий зелений погляд індикатора ознаменував про успішне відкладення личинок мого гаджета в гніздо девайса. Захлопнув кришку, вернувся в шовкову розкіш простирадл.
– Вимітайся.
Ігноруючи недвозначний наказ, я продовжував розтягуватись в ніжних складках. Затятій шанувальниці екзотики, а для цієї довготи і широти я – екзотика, цього разу не засмакувало.
– Вимітайся, мудило.
Буквальний переклад звернення прозвучав, як биче лайно. Цілком адекватна та гідна оцінка моїх навиків злягання.
Як блискавично та безапеляційно захопила мене, так і виставила. Голого в обнімку з манелями. Без тіні будь-якого розчарування в болотно-карих очах за надарма згаяний час. Так наче витерла серветкою підбору туфлі від того самого, необачно наступленого, і викинувши в урну забруднений папірець, одразу забула про дрібну прикрість.
Сміттєві контейнери Каліфорнії вдячно прийняли мої тупі хірургічні інструменти, розуміючи, що квиток лоукоста обмежує доступний асортимент мого багажу до викраденого в Алісії рушничка. Сум вештання між пірамідок duty free розвіяло коротке повідомлення на телефон: «access ok». Алісія зайшла у свій обліковий запис на правах адміністратора. З яєць гаджета вилупились хробаки і поповзли плюндрувати нервову систему девайса.
Респект гомельському програмісту. Одне його невдале рішення провести екстремальний алкотур в зоні відчуження обернулось для мене довічною техпідтримкою. Переслав йому повідомлення з дописаним техзавданням. Довічно вдячний за збережену цілісність свого організму, хакер добуде, класифікує, посортує та надішле у доступній мені формі усю потрібну інформацію. Ще до того, як я сам доберусь до своєї домівки.

***
Після огляду виставкової зали магазину з багатократним мордуванням «канарок» під охи, ахи та пересмішки, група туристів організовано спустилась у підвальні приміщення. По зникненню останнього екскурсанта, зелений пернатий наперсток видобувся з вуха Франика і уважно по-шпигунськи роззирнувся. Короткими рвучкими стрибками прошмигнув до вхідних дверей і пурхнув на клямку. Вичекав довгу паузу і приклав дрібну голівку до сенсорного вимикача. Клацнув магнітний замок, замикаючи двері, за кілька секунд згасло світло.
Крізь прозорий розчин формаліну за тицяючими пальцями відвідувачів байдуже спостерігали очі, пальці, мошонки, кисті, вуха… Було мерзлякувато та моторошно у м’якому мерехтінні слабкого біло-блакитного світла. Шпортаючись та наштовхуючись один на одного, група просунулась в холодильний відсік. Зачаровано вдихнула димчату морозну свіжість, вихоплену з прозорих рефрижераторів, наповнених акуратно поскладаними селезінками, підшлунковими, печінками…
Перебрались в операційну. Простору та охайну. Пригнічені побаченим, скулені гості покірно розмістились за наклеєною смужкою червоного скотчу вздовж стінки. Так щоб падаючи випадково не потрощили старе, проте дороге мені як пам’ять обладнання. Увімкнув прожектори над операційним столом і значуще підняв вказівний палець, ознаменовуючи, що зараз відбудеться кульмінаційний момент нічної екскурсії.
У супроводі здивованих та заінтригованих поглядів, не без складнощів, натягнув собі на голову протигаз і, зупинивши жестом потік недоречних запитань, підійшов до балону з снодійним газом.
«Який чудовий день, який чудовий я і пісенька моя…» – весело насвистував дуетом зі мною вентиль, задаючи такт химерному груповому танцю колишнім пацієнтам Алісії Флетчер. Нарешті вони повкладались, я закрив краник балону, увімкнув на повну витяжку і потягнувся під мирну какофонію храпу та сопіння.
Мене чекали довгі дні роботи без права на перекур…

***
– Як ся маєш?
– Дивно, якось дуже дивно. Таке враження, наче я…
Піднявши простирадло, я констатував:
– Ну, ти якраз в процесі… – і, усміхнувшись Франику, додав, – це добра новина. Кишки в тебе робочі.
– А погана?
– Ти телепень! Кретин!
– Це не новина.
Перевів на мене кволий погляд:
– Ти якось зле виглядаєш.
– Бля! Я? Хто б казав, – я закашлявся, вдавившись сигаретним димом.
– То я тепер, тіпа, Франкенштейн.
– Франкенштейном звали доктора, а не…
– Ну, значить ти тепер Франкенштейн.
– Ну, значить я.
– Вітаю з дебютом.
Я хмикнув.
Замовкли. За вікном шарудів гіллям вітер. Пронизливо скрипіли кігті Спалаха в процесі загострення об бетонний паркан. Сигаретний дим в’їдався в похилий сонячний стовп.
Загасивши недопалок, я підвівся і вклав у зуби приятелю дерев’яну паличку:
– Настройся, будем пелюшки міняти…
– Чекай, – виплюнув знеболююче Франик, – ти, гнида, не можеш мені шо-небудь вколоти?
– Я викупив твою голову з Шанхая, виманив дупу з Кенії. Ти гадиш в мої простирадла і…
– Мою бліду сраку носив чорний фацет?
– Я про таз. Кістку. Але так, носив… Менше з тим. В тобі наркоти, шо в еклерах крему. Треба потрошку злізати. Ти і без препаратів приречений на цілий ряд хронічних психічних розладів.
– Чекай, – Франик заплющив очі і поморщився, – чекай… Чекай.
– Болить?
– Нє. То так, аби два рази не міняти… Все якесь як не моє.
– Ну, взагалі, відверто… далеко не все твоє…
Скрегіт пазурів кота стих, я підійшов до вікна. Спалах розминався, готуючись до чергової вилазки. Останні тижні він занадився приносити по два подарунки своїм домашнім приматам. Турбується про челядь. Причому Франику завжди діставались більші. Я відверто ревнував, Спалахуйчик – зловтішався. Покидьок.
Чиркнув сірником і знову закурив, розвернувся до приятеля:
– Частина органів була, як ти розумієш, втрачена під час самої розкомплектації. Деякі мені не вдалось відслідкувати. Дещо взяв свіжіше, дещо краще.
Глибоко затягнувся і продовжив з усмішкою:
– Гонор… Ну, чоловічий гонор я тобі підібрав найбільш габаритний. Шик.
В задимлених променях злостиво блиснули зуби приятеля.
– З Кенії? – Уточнив Франик, – в комплекті з жопою?
– Що з Кенії? А! З Кенії, з Кенії. Чорний як моя доля.
– Сука ти, Дєня.
Я продовжував посміхатись у хмарки диму.
– І я за тобою скучив. Люблю тебе, – підняв дерев’яне знеболююче з підлоги та, не витираючи, всунув Франику в рот, – розставляй ноги.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85544896125793 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …