Мені хочеться кохання справжнього. Мені хочеться розпустити крила. Я пишу та плачу. Плачу від натхнення чи від легкої, непомітної болі? Я писала вірші, щоб почуття зробити вільними. Щоб випустити кохання... Але до чого кохання?... до кого?
Хто я? Чому мені так потрібно плакати? Хочеться плакати. Необхідно плакати... Іноді... Завжди... Я люблю мовчати... Я люблю говорити...
Я люблю життя... Я ненавиджу життя...
Я хочу кохання... Я не хочу кохання...
Я хочу свободи... Я не хочу свободи...
Я люблю... Я ненавиджу... І так усе в моєму житті. То задихаюся від кохання, то задихаюся від злості.
Мені буває так погано... Буває дуже добре. Все це так зашкалює.
Я – вулкан. Я – сама собі проблема. Нелегко мені з собою.
Мабуть, я люблю плакати, люблю страдати, жаліти себе, робити собі боляче, нікого не любити, крім себе.
Люблю душу роздираючу музику.
Люблю вночі не спати.
Люблю кататися в машині, відчуваючи рух.
Я хочу близькості. Дуже хочу. Щоб відпустити усі свої почуття. Дай собі волю. Дай собі свободу. Подаруй собі свободу. Та прости себе.
Дозволь собі жити безрозсудно. Дозволь собі нічого не робити у своєму житті. Дозволь собі не думати.
Дозволь собі бути щасливою.
Забудь про своє існування.
Заглуши себе голосною музикою.
Відпусти себе.
Відпусти свої почуття.
Воскресни.
Дозволь собі жити.
Дозволь собі жити щасливо.
Не правильно, не корисно, не з думкою про потім, а ЩАСЛИВО!
У серці проситься щось вийти. А виходить лише через сльози...
Я люблю плакати.
Так відпускаєш біль. Звідки він?
І чому мені подобається це?
І чому подобається жаліти себе? Та усіх?
Я розірвала б свої груди, щоб випустити усе...
А це треба?
Я така – по-іншому не зможу. Інше мене вб'є.
Навіщо спати вночі улітку? Так добре влітку вночі!
Зараз три години сорок хвилин ночі.
27.05.2007.
Я кілька разів загадувала бажання „бути щасливою”. Ось чекаю на свій день народження, щоб загадати знов своє бажання (а залишилось два місяця). І потім – нова точка відліку життя. Я просто так вирішила. День народження – і почну з початку... Але що? Що з початку?
