Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2652
Творів: 49336
Рецензій: 93987

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригодницька проза

УТРОБА

© Данило Чик, 20-12-2021
УТРОБА

Грузія, Тбілісі, 26 червня 2016 р. 20:45. (Київ 18:45)
Скориставшись миттю моєї неуважності, монетка пірнула між пальцями і, сковзнувши по складках хіджабу, покотилась геть. Підошвою сандалі я прибила намір втечі. Чоловік, що привернув мою увагу, примружив злегка розкосі очі, заскочений несподіваною яскравістю вечірніх променів після півмряки підвальної сірчаної лазні, байдуже відстежив мої рухи та повернувся на заклик господаря закладу.
Монетка слухняно повернулась в мою долоню і знову затанцювала між пальцями. Я розкрила складену книгу, вмощуючись зручніше на лаві. Масивний азербайджанець наполегливим жестом запросив чоловіка до низького столика із зашарпаними нардами і закопченим емальованим чайником, по якому весело гуляв індійський слон. Немов вагаючись, високий брюнет почесав пальцем сиву скроню і, сіпнувши плечима, прийняв пропозицію.
В лінивій тиші недільного Тбілісі брязкали гральні кості, совгались фішки та шаруділи аркуші моєї книги. Господар вкотре налив у келишки бурштиновий чай і, реагуючи на кволе заперечення гостя, повний образи та розпачу спитав:
– Что, не вкусный?
Чим і нейтралізував увесь подальший супротив.
Розчарований рівнем гри через низьку кваліфікацію опонента, сумний азербайджанець вийшов втретє наповнити чайник. Наче розминаючи ноги, гість піднявся і роззирнувся, готуючись до дезертирства. Зачепився поглядом за мій нерухомий чорний силует і…
– В пустыне ветер носит песок, дрёт потную кожу, как наждак, – наче продовжуючи перервану розповідь, господар роздер тишу, усміхнено зриваючи невдалу спробу таємної евакуації гостя. – А ещё кругом зараза. Инфекция. Мужики, как поссут, член пеплом посыпают, а у баб такие… чайники что-ли… з длинными хоботками… для подмывки…
Налив у склянки і, весело крякнувши на те, як противник з розпачем хукнув у бік і залпом перекинув в горлянку чай, знову наповнив його келишок. Продовжив:
– Когда приходит человек из пустыни в аул, то его чаем и едой угощают. И только потом расспрашивают. Кто? Чего?
Посовгав шашечку по дошці, розважаючи щодо доцільності ходу.
– А мы целым отделением вломились. Бабы там во такие, – кивнув у мою сторону і несподівано спитав: – Ты русский?
Кубики вирвались з долоні гостя, проскакали галопом через поле і стрибнули під табурет господаря. Не дочікуючись відповіді, азербайджанець віднайшов кості та передав опоненту.
– У вас таких не густо… Там мужика дома не было и они с визгом по углам разбежались.
– Там – это хде?
– В Казахстане, я там служил, – господар щиро здивувався необізнаності слухача з однозначно загальновідомим фактом своєї біографії і продовжив:
– А лейтёха наш – русский, – чоловік посміхнувся своєму спогаду, – смешной такой… Хапнул эту мандамойку и давай хоботок сосать…
Гість підняв здивований погляд на господаря, монотонність оповіді не прогнозувала гумористичної складової.
– Гнулся назад пока крышка не открылась…
– Слушяй, – шепеляво перебив байку гість, – щай вкусный. Как это… принято… ну вешливо откзатся…
– Не допивай, оставь на донышке капельку.
– Сьдаюсь, – гість підвівся і, аргументуючи сутінками, відмовився продовжувати баталію.
Лише зараз збагнувши, як недоречно захоплено читати в темряві, я швидко покинула свій пункт спостереження. Поволі покрокувала, намагаючись передбачити майбутній напрямок руху жертви сумуючого власника сірчаної лазні.
Знову виловити об’єкт спостереження вдалось серед метушні, поряд танцюючих фонтанів. Крокував неквапно, поглинутий своїми думками. Час від часу звіряв керунок руху з підказками навігатора на телефоні. З-за рогу вкінці вулиці визирнула неонова вивіска, і чоловік, вимкнувши екран, прискорив ходу до третьосортного хостела. Добре!
Дорогою до готелю я знайшла на букінгу цей розсадник блощиць і забила резерв на дві доби від сьогоднішньої ночі з опцією прибуття після опівночі. В номері, не заглядаючи в дзеркало, сплела собі нашвидкуруч дві криві косички. Перебралась в спортивно-туристичне брендове лахміття і, вчепивши на худенькі плечі напакований хаосом одягу міцно заюзаний альпіністський рюкзак, виперлась назовні, впевнена в завершеності свого образу – підкорювачки Казбека.
Двері хостела боляче гепнули мене по плечу, я заухукала спантеличеним їжачком, доки шепелявий брюнет продирався між мною та пліснявою стіною до свого таксі. Злостиво шипів якісь недоречні для полуночі вибачення, запльовуючи мої косички. І вже закинувши на заднє сидіння свою спортивну сумку, забарився, нахмурившись на свої туфлі. Підняв до мене свій погляд і суворі, дещо розкосі очі кумедно округлились подивом під високо піднятими бровами.
Крізь стриману посмішку ще раз вибачився. Вліз в машину і наказав зникнути їй у невідомому мені напрямку. Курва!
Я гаркнула на сонного адміністратора: «Куда?». І він, заскочений моєю агресивністю, не розуміючи запитання, довго налякано кліпав. Приречено оглянула мініатюрний хол інсектарію і подалась сходами вниз.
– Аеропорт, – несподіваним басом гримнуло мені в потилицю.
Мстивий повелитель мух приємною усмішкою іржавих зубів розцінив мою налякану гикавку як подяку, приймаючи такий стиль спілкування за лексичні особливості рідної мені мови.
Плутані пошуки таксі по нічних вулицях зайняли масу цінного часу, доки я не збагнула, що можна скористатись люб’язністю адміністратора хостела. Комунікація була традиційно лаконічною – з порога гавкнула: «Аеропорт» і за сім хвилин вмощувалась на заднє сидіння авто з шашечками.
По півпорожній залі аеропорту вештались нечисленні подорожуючі. Байдуже кліпали інформативні табло, сумували кулери з водою. Де було мені шукати цей лантух з лайном? Роззирнулась, скинула з плеча рюкзак і попленталась вздовж стійок реєстрації.
– Здраштвуйте.
Глумлива посмішка розтягнулась до сивих скронь.
– Еу… ае… – ввічливо привіталась я.
Брюнет покинув свою сумку на транспортерній стрічці і попрямував до лабіринтів паспортного контрою, ще раз озирнувшись та привітно помахавши мені рукою на прощання. Ніяково підтискаючи губи, я підняла долоню та легко похитала нею у відповідь.
Вгорі написом «рейс 473 Тбілісі (TBS) – Кошице (KSC)» саркастично блимало табло, насміхаючись над моїми детективними потугами. В короткі моменти згасання яскравих символів темний скляний екран віддзеркалював пару втомлених очей з ексцентричним східним макіяжем в обрамленні недолугих, рудих, розповстаних косичок підкорювачки Казбека.

***
Словаччина, Кошице, 27 червня 2016 р. 7:13. (Київ 8:13)
Після тривалої процедури вимивання сну з мішків під очима, свідомість скрипуче відкрила доступ подразникам зовнішнього світу до моїх рецепторів. Струснувши каскадом підборідь, я нарешті збагнула, що намагалась змити з очей те, чого не накладала туди двадцять років – макіяж. Рецептори з оточуючим світом взаємодіяли слабо – словацьке пиво то отрута.
Заправила фронтальний та бокові запаси жиру в просторі майтечки і посунулась в кухню, помічаючи траєкторію свого руху мокрими слідами босих стоп. Яєчня боязко спостерігала за мною своїми жовтими зіницями з-під запрілої прозорої кришки. Я затягнулась дешевою контрабандною сигареткою і макнула хлібний м’якіш в сметану.
Дбайливо витерши останнім шматком батону спорожніле відерце від псевдомолочного продукту, загасила третій недопалок у ліве око напівосліпленої яєчні та поволі перейшла до процедури огортання себе балахонами.

Словаччина, Польов (передмістя Кошице), 27 червня 2016 р. 11:07. (Київ 12:07)
– Од вельмы рана, лем сонце стало, спускав си до долу, лем він стоіть, –  вкотре плутано зате з ентузіазмом викладав дід оповідь про свою звитягу, – в перстах трыма ніж. Круткий такий. Я став як спутаний.
Старий косо зиркнув на мене, визначаючи рівень зацікавленості.
– Він мені, чом стоіш іди. Іди в хату. Я пішов. Лем він за мноў. Але я си на своіх ногах стою, страчати жытя не мам заміру. Страх ми не обышол.
Браво випнувши чахлі грудки, сухий чоловічок боляче ткнув мене гострим ліктем в пишний бюст і по гусарськи й звабницьки закліпав. Я почухала в задумі середнє підборіддя, оцінюючи стійкість своїх бастіонів в передчутті неминучої облоги.
– Кажу сховок мам на креденцу. Лем сам туди не достанусь. І фраір ми высадыв, – дід розсміявся засвітивши золоті фікси в прорідженому паркані зубів, – Мам там сховок, лем слоіків з парадайками…
Далі йшов епічний опис бомбардування маківки нефартового фраєра закрутками з помідорів…
В сумочці ображено буркнув вібродзвінок і мобільний зайшовся немелодійним свистом, рятуючи мою підважену жіночу оборону від стрімкого наступу колишнього бійця УПА. Наполегливий анахронізм нетерпляче засовгався на кістлявому задку.
– Зося, – уточнив динамік смартфону і, не очікуючи на підтвердження, затараторив, – Високий, чорний і сивий на спанкох. Лем як ти повідала. Весь пысок в скрябанцях. Понывечений страшне. Рано днесь купыв лісток до Ужгороду…
…Асфальтні смуги під чарами полудневого сонця де-інде прикидались калюжами, створюючи ілюзію свіжості в реаліях літньої задухи. Я пригальмувала. В цій локації поспіх втратив зміст. Потицькала по екрану мобільника, замоцованого на торпедо. Найближчий рейс в Україну – Тбілісі-Київ – через чотири години. Мені потрібно помитись, зібратись, добратись, поміняти і вилетіти… Піддала газу. На першій заправці заїхала на паркінг і, відкривши усі бокові вікна авто, вляглась спати на задніх сидіннях своєї духовки на колесах.

***
Грузія, Тбілісі, 27 червня 2016 р. 14:33 (Київ 12:33)
Помитись, зібратись, добратись і поміняти квитки. Могла допомогти собі і поміняти по дорозі до Словацько-Українського кордону – онлайн… А, не могла! Не могла. Поміняю по дорозі в аеропорт. А наразі треба змити зрадницький східний мейкап.
Роззирнулась на розкидані по номеру речі, цівкнула слиною між зубів і склала в малий наплічник лише білизну з шухляди. Решту залишаю, як частову компенсацію для погашення неоплаченого рахунку за люксовий номер.
Під час тригодинного перельоту можна було покімарити і дати собі змогу доїхати до словацько-українського кордону, але думки зеленими перламутровими мухами роїлись в голові над запаленим мозком, наче то свіжий продукт людської життєдіяльності…
…Кривавими калюжами зволожив кримське узбережжя наш розкосий брюнет. Виринувши із злиднів околиць Чебоксар, кинувся у агітаційні потоки і, гнаний хвилями пропаганди, пірнув ловити золоту рибку в мутних водах окупації. Не вдалось. Не задалось. Зате розкрились приховані схильності. Розвинулись здібності на щедрому ґрунті свавілля та безвладдя.
Одурманений безкарністю, свою дебютну кров пустив з артерії вагітної на сьомому місяці жінки, акуратно поклавши її тіло поряд із попередньо задушеним чоловіком. Із душею, розжареною ейфорією, наповнений густим формальдегідним димом екстазу, покинув у самотній татарській хатинці повільно помирати ненароджене немовля в утробі бездиханної матері…
…Вимордувана важкими роздумами, ввалилась в перше доступне кріселко шумного аеропорту Борисполя і, вклавши навушники, одразу провалилась у забуття під гітарні перебори Iron Maiden. По сітківці мляво розповзлось останнє зафіксоване зображення – червоні цифри електронного годинника – 19:02.

***
Україна, Ужгород, 27 червня 2016 р. 21:48.
– Нє, ну то, бля, fasz, – щиро співчувала мені Зара.
Циганка сплюнула собі під ноги і одразу інстинктивно протерла забруднення шваброю. Таке ексклюзивне природне явище, як працюючі цигани, з’явилось у Румунії і розвинулось до окремого соціального прошарку суспільства. Та не отримавши більше ніде у світі розповсюдження, ця аномалія зазернилась невеличким анклавом в столиці Закарпаття.
– То ти… ригáла на нього по заробіткам… годýвала… стірала… – далі йшла недоступна для мого розуміння гра міжмовних омонімів, – а той… fasz megy a kurvába… по курвам і по курвам… /пісюн скаче по сучкам (угорська)/
Я згідно схлипнула, втираючи з пампушок щік суміш поту, пилу та сліз. Перше давалось легко, останнє важким зусиллям волі.
– А то но потим, ти го на курві схóпила… – вкотре пригостившись моїми цигарками, Зара злостиво випускала ніздрями дим, переказуючи епізоди з моєї плаксивої байки.
– Fasz… ah… fasz… І ти му вазу на купол… – цей особливо втішний фрагмент оповіді повторювала раз шостий.
З сичанням профільтрувала крізь червиві зуби тютюнову хмарку і, сплюнувши, кудись помкнулась.
Сутеніло. Крізь півмряку Зара, тріумфально задираючи стяг швабри, підсвічувала свій шлях недавно здобутим синяком і яскраво п’яними очима. Гепнулась поряд на лаву і, переповнена жалю, міцно обійняла мій принадний стан, на скільки їй вистачало рук.
Крізь зітхання, вислови співчуття, короткі перекази сутичок – незрозумілим чином пов’язаних з добуванням інформації – я отримала точні дані про пересування мого псевдоальфонса.
Чоп-Київ. Відправився тринадцять тридцять три, прибуває о першій тридцять шість. Міцно, вдячно поцілувавши Зару в чоло, я залишила її в розпалі завзятої дискусії в щільному оточенні уявних друзів.
Найближчий потяг на Київ нуль нуль двадцять. Беру квиток, вихоплююсь на пероні і вмощуюсь на лавку, намагаючись одразу заснути, щоб залишити собі якомога більше часу на добирання з аеропорту до залізничного вокзалу. Добре, що рудокоса я вже в Києві і зможу вчасно зустріти нашого втікача.

***
Україна, Київ, 27 червня 2016 р. 22:54.
Прекрасно, що я Києві. Тільки я не в Києві, я в аеропорту. Аеропорт в Борисполі. Засраний, закоркований, закупорений Бориспіль, з якого можна вибратись лише літаком. Збентежений таксист припинив шепотом лаятись, вибачатись і бурмотіти. Перелякано зиркав на неадекватну, спантеличену пасажирку.
Спитав дозволу закурити, але не договорив, зжувавши закінчення речення. В двадцять три п’ятдесят п’ять я морально виснажилась і відпустила останній шанс відновити втрачений зв’язок з кривавим власником сивих скронь. Безнадійне сподівання розчинилось серед густого розсипу червоних зірок автомобільних габаритів на шосейному небосхилі.
Затиснула наплічник з трусами між головою та боковим склом і відключилась. Таксист обережно торкнувся мого плеча з наміром щось перепитати і ненароком обірвав останню перетягнуту струну моїх нервів.
– Ти, блядь, тримай свої лами на баранці. Чуєш, блядь? Чуєш!
Першим поривом запльованого моїм сонним обуренням чоловіка було вийти геть і залишити цю небезпечну кретинку на самоті з своїми вибриками. Проте я вчасно встромила йому пазурі в стегно, достатньо близько до інтимної зони, щоб зламати будь-який потенційний опір.
– Розбудиш на вокзалі. І виключи шарманку, нахєр.
Музика покірно затихла, підкорившись тремтячим пальцям, і я відпустила хват, підбадьорливо поплескавши пах якось занадто напруженого чоловіка.

***
Україна, Ужгород, 28 червня 2016 р. 00:25.
Короткий сон в корку на трасі до Києва, під пильним наглядом таксиста, дав мені змогу вчасно долетіти до очікуваного потягу та упурхнути пташечкою у перший з хвоста, чи то може останній з голови, вагон. Протиснутись крізь безліч конструктивно непродуманих, надвузьких тамбурних проходів і добутись до задекларованого у квитку місця дислокації.
Ігноруючи недоброзичливі погляди сусідів по плацкарті, я складала купкою на столик вологі серветки, просочені ароматами природніх охолоджуючих рідин, що накопичились в складках моєї філігранної статури. Позбавляючись таким чином наслідків тривалого сну в зеніт на відкритому паркінгу бензоколонки, приятельських обіймів прибиральниці вокзалу і фінішного спринту по залізничних коліях.
Вибираючи лавку для сну, потрібно було попередньо уточнити перон відправлення очікуваного потягу. Це дозволило б суттєво зекономити на целюлозних засобах гігієни і позбавило моє шатро широкомасштабних темних, мокрих плям.
Закінчивши процедуру, згорнула серветки в пакет та підвелась, аби утилізувати відходи тілесного очищення. На буркотливе зауваження, що для таких вправ є спеціально обладнані місця, я примирливо натякнула про свою нездатність користати з них через габаритну несумісність і одразу завалилась на поличку, ризикуючи обірвати утримуючі її ланцюги.
Суворий храп огорнув вагон.

***
Україна, Київ, 28 червня 2016 р. 01:40.
Таксист розбудив мене постукуванням шкребка по лобовому склу, завбачливо покинувши салон автомобіля. Жестом показав, що влаштований мною емоційний атракціон повністю покрив усі витрати на поїздку і, щойно я вивалилася з машини, пірнув у неї і захлопнув центральний замок.
Сподіваюсь, що у потягу я зараз сплю таки на поличці, а не під нею.
Негаразд спізнення доповнився висадкою у невідповідній локації. Минаючи переходи з Південного вокзалу на Центральний, я намагалась вирізнити окремі обличчя з примарних хмар безликих пасажирів у пошуках того єдиного.

Розсіяне світло ліхтаря розмазувало по простору бліде обличчя провідниці.
– Точно вийшов у Козятині?
– Точно, неточно? – Сіпнула вона плечима, – після станції Козятин в купе не з’являвся.
– Курва!
– Перепрошую.
– То я перепрошую. Внутрішній діалог.
Провідниця знову сіпнула плечима і відвернулась.
Лантух з лайном. Дертий лантух з лайном! Можна було б і здогадатись про такий маневр. Цікаво, яку станцію зараз я минаю в потязі. Чи взагалі цей потяг зупиняється в Козятині? Треба уточнити. Не помітивши в тіні сусіднього вагону уважного погляду легко розкосих очей на густо заліпленому пластирами обличчі, я понуро поперла шукати який-небудь пристанок на ніч.

***
Україна, Київ, 28 червня 2016 р. 12:57.
Я зайшла у відкритий номер. Ключ стирчав у замку зсередини. Закрила двері. Скинула на землю просочений неприємним запахом застояного поту одяг і зазирнула у шафу. На двох вішаках чемно розгойдувалось новеньке просторе платтячко в жовту квіточку. Я молодець. Який я все-таки молодець.
Підійшла до себе сплячої пузом вниз на широкому двоспальному ліжку. Погладила руденькі пасма і турботливо вкрила себе, намагаючись не розбудити. Скинула прямо на підлогу майтечки та подалась в душ. Такий жаданий та стільки часу недоступний душ.
Блаженні струмені безсоромно та навіть дещо нахабно кинулись пестити моє зморене тіло. Через недосконалість цього примітивного світу в душі відсутня можливість курити. Але я певна, що в раю така опція доступна. Гуркіт обірвав мої марення про потойбічне майбутнє. Щойно закріпила на тримачі лійку душика, як нова серія грюкань у двері…
…розбудила мене. Я відклеїла обличчя від подушки. У ванні з сплеском гупнулась моя тушка у вінтажну чавунну ємність. Що трапилось? Я ж не могла несподівано заснути в душі. Зазирнула у купель… А ось, що… Чого так гримати? Я поморщилась, позіхнула, знову поморщилась, закрутила вентилі і, замотавшись у простирадло, посунулась до дверей.
Щойно ключ клацнув поворотом, двері рвучко вдарили мене по обличчю. Тупим болем увійшло чиєсь коліно в мій живіт. Склавшись навпіл, я вдарилась головою об підлогу, завалилась на бік. Периферійний зір вихопив сиве пасмо над вухом нападника. Змазаною холодною блискавкою блиснув сірий метал…
…Мене викинуло зі сну нестерпним пекучим жахом. Я скочила на ноги, підсковзнулась і вивалилась з ванни на кахельну підлогу, боляче забивши коліно. Двері розчинились. Не підіймаючи голови, схопила його п’яту та рвонула на себе, одночасно підіймаючись і впираючи свій лікоть в коліно захопленої ноги. Подалась всією масою вперед.
Суглоб хруснув під акомпанемент пронизливого вереску. Зафіксувавши литку під пахвою, я стрімко просунулась вздовж поваленого нападника, вивертаючи кістку до відкритого перелому. Краєм ока зачепилась за свій труп у темній калюжі крові при вході. Мої почорнівші від крові руденькі пасма огидними шрамами обліпили спотворене страхом обличчя.
Ошелешена гнівом, налягла коліном на сонячне сплетіння, обхопила руками горлянку і втиснула великі пальці в кадик. На викочені з орбіт очі хляпнули червоні бризки. По перекошеному обличчю затанцював струміньчик. Хутко переріс у стрімкий потік. Я хрюкнула. Якось дивно. Не ротом. Горлом.
Хват ослаб, долоні ковзнули, змащені яскравою артеріальною кров’ю. Повалилась на бік, вивільнивши з своєї шиї тонке коротке відточене лезо. Наді мною, крізь туман згасаючої свідомості, короткими стрибками важко прокульгав темний силует. Шпортаючись і падаючи, залишав у танучому просторі липку вервицю незрозумілих слів.
«Куннине кун çук, киревсĕре вилĕм çук». /Слабкому не жити, зухвалому не загинути (чувашська)/


***
Україна, Крим, Бахчисарайський район, село Бія-Сала, 6 березня 2014 р. 22:20.
Вогко. Зате затишно. Басовий біт повільний, і я себе почуваю мляво. Його ритм прямо впливає на мій стан збудженості. Але по-різному, буває захоплює швидким темпом у щасливі буйні переживання. А може закалатати у депресивну тривогу.
Посвітлішало. Простір деформувався і загудів низьким басом:
– Men seni sevem, Qiz /Я тебе люблю, моя донечко (кримсько-татарська)/
Маячня якась. Середовище злегка захвилювалось. Я примружилась. Нейронні шестерні повільно почали плавний хід, і наступна фраза наповнилась змістом:
– Доне моя, небеса мої, чуєш ти мене?
Чую, чую. Чого ти бурчиш? Біт прискорився і я суттєво збадьорилась. Піднесений настрій спонукав до пустощів. Затупала ногами перед собою.
Зойк спровокував дзвінку брижу – простір сміявся. Метроном материнського серця набрав темп, захоплюючи мене у неконтрольований вихор веселощів.
– Бекір, припини. Не бентеж, – сколихувалось ніжними вібраціями середовище, – яка сьогодні дата?
Мене розпирало радістю, вигинало і крутило.
– Дата? Шосте. Щось не так, – тривожилось гудіння.
– Завтра в Бахчисарай на огляд?
– Завтра. Завтра, Шефіко. Все гаразд? Зоре моя…
Все нормально, Бекір. Все неперевершено! Нам весело! Нам просто весело! Надзвичайно весело. Мені і Шефіко! Весело!
– Добре. Добре, все добре. Лише не бентеж дитя на ніч…
– Я кохаю тебе, Шефіко. Ти…
Швидкий сердечний такт заглушив продовження фрази і я розкисла хлібним м’якішом в ендорфіново-серотоніновій сметані.
Шефіко… Бекір… Нейронові шестерні набрали ходу. Калейдоскоп подій минулого життя почав складатись у строкату мозаїку… Шосте… Неквапно пролистувались слайди найбільш значущих подій… Бекір… Шефіко… Паралельно блискавичні, несуттєві кадри зливались у кумедний мультфільм узагальненого досвіду… O kök! /Небеса Господні!/… Шосте? Бекір? Якого місяця, шосте? Якого? О şaytan! /Дідько!/ Ей. Ей, ви там. Там, назовні!
Я замолотила ногами з усієї наснаги. Шефіко! Шефіко! Штовхалась, копалась. Розтягалась і знову тупотіла. Перекручувалась в паніці безсильного гніву, замкнена у в’язниці материнської утроби. І знову, знову і знову тупотіла…
Билась, билась і билась, нездатна вгамувати відчай. Вперла руки над головою і оболонка поступилась. Десь внизу під головою з’явилась шпаринка і я відчула…
– Бекір! Бекір, води! Бекір… Води відійшли…
Далі чергування різнопланових шумів незрозумілого походження, але це мене вже не бентежило. Розслабилась, прийняла максимально зручну позицію для виходу у зовнішній світ. Незабаром мене чекає одна з найбільших травм у моїх життях – передчасне народження.

***
Україна. Крим. Бахчисарай. 7 березня, 16:40.
Стерильно, комфортно. Спеціально підібрані температурні та кисневі режими. Високий стандарт обслуговування. Мушу визнати, що інкубатор для недоношених виявився найкращим із освоєних до цього мною тимчасових помешкань.
Не завадили б, якісь пояснення від вищого керівництва, щодо останніх моїх призначень та на все всій час. Наразі…
Над склом колби злегка нахилився мій перший знайомець цього світу та часу – акушер-гінеколог. Ліниво роззирнувся, викотивши нижню губу і переконавшись, що ми наодинці, віддав честь вітаючись.
Пробачте, я наразі не в змозі відповісти взаємним жестом…
Приклав вказівний палець до рота і я сконцентрувалась на зчитуванні невербального сигналу з швидкої міміки його губ.
«Через повний провал вашої операції по затриманню одержимого демоном Кєлє /Чувашський дух зла/ і задля усунення в майбутньому часі непоправних кривавих наслідків його діяльності, комітет прийняв рішення вдатись до крайнього засобу. Використання хронологічного зсуву, аби перейти у часові прошарки минулого і впровадити агента в особу однієї з перших жертв – ненародженого немовля.
Через низку технічних причин вимагалась негайна реінкарнація, що унеможливила підготовку нового персоналу. Тому…»
Нахилився до мене і перейшов на неофіційний тон:
«…а насправді тому, що саме ти і засрала всю операцію, будучи куратором-втіленням одразу двох зовнішніх спецпризначенців, тебе без попередження і впарили в утробу… такий собі останній шанс на реабілітацію».
Випрямився і продовжив:
«Тому використали уже наділеного досвідом агента для оперативного втручання в ситуацію».
Зробив паузу, роззирнувся:
«На даний момент поточного часового прошарку соціопат захоплений в будинку вчасно евакуйованих потенційних жертв та знешкоджений. Демон Кєлє сепарований від тіла і локалізований в ув’язненні до винесення остаточного вердикту з урахуванням традицій містичного світу Чувашії.
За вдало проведену операцію у надзвичайних обставинах представляєтесь до ордену… Одразу по досягненню повноліття суб’єкта втілення. А на даний момент вам надається довготривала відпустка в форматі щасливого дитинства у благополучній сім’ї з довільним вибором локації її проведення. Перше переміщення допустиме з десятого червня дві тисячі чотирнадцятого року. Про прийняті рішення зміни перебування вимагається повідомляти завчасно…».
Далі я не слухала. Смачно потягнулась і заснула… Своїм нарешті єдиноособним сном.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 25-12-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 21-12-2021
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82058787345886 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …