Іван Павлович Головатий вдався творчою людиною. На роботі в бухгалтерії він старанно зводив дебіти з кредитом, а вдома… О! вдома він ставав письменником… Писав і переписував, писав і переписував довжелезні опуси з підприємницьких ситуацій, якими був наповнений простір всілякими корупційними справами.
Над твором Іван Павлович старанно працював уже третій місяць: все писав та переписував, писав та переписував, писав та переписував доки оповідання не набуло такого вигляду, на думку Головатого, що можна було відсилати в Мережу на облюбований літературний сайт. Його твір, для занадто прискіпливого читача, вийшов, як завжди, довгим, нудним, слащавим і мало зрозумілим, навіть професіоналам. Він ще трохи посидів, поміркував, випив міцного, як первак, чаю і прочитав твір голосно для себе, для задоволення. Сюжет був вибраний нахабно простий: Головний герой, Степан Павлович, держслужбовець, був справжній посіпака, який нещадно оббирав державу безжалісними відкатами.
Головатому здавалося, що ідея твору розкрита в повній мірі, тема актуальна (в житті яких тільки чудес не буває). Задоволений написаним, він, щоб не гаяти ні хвилини, жбурнув твір в Мережу.
На наступний день, вечором, Головатий, в передчутті схвальної критики на його твір увімкнув ноутбук і, що його вразило до глибини душі, прочитав негативну критику. Його дошкуляли за нібито недостатньо розкритий образ головного героя; критиків цікавило чи він пив горілку, чи був жіночим звабником і т.п.
Головатий, не тямлячи себе від збудження, вмить зняв свій твір із сайту і не відкладаючи в довгу шухляду почав писати оповідання заново; все відверто писав, з картинками, змінив навіть сюжет опусу на більш приземлений до по життєвих ситуацій:
«Степан був сільським алкоголіком, пив усе що горить. Вечоріло. Степан ішов додому навпростець огородами, будучи під гарненькою мухою, ще й горланив пісню про те, як цвіте терен, збурюючи сільських собак, котрі аж казилися у дворах, загрозливо брязкаючи ланцюгами. Та недаремно кажуть розумні люди: хто навпростець ходить – той вдома не ночує. Отож, гультяй заплутавшись нетверезими ногами в кабаковій огудині на своєму ж огороді, та не втримавши рівновагу на рівному місці, зі всього маху плюхнувся у вигрібну яму за відхожим місцем, що була необачно ним же прикрита лише старою шифериною. Яма була глибоченькою, тому, діставши ногами дна, Степан, куди й хміль дівся, з переляку заволав так, що аж собаки вмить змовкли.
Тітка Марфуша, дружина Степана, в цей час дрімала в кріслі перед телевізором, час від часу гепаючись розслабленою головою об стіну. Учувши крізь сон чиєсь благання про допомогу вона вискочила на подвір’я і гримнула на Сірка, котрий жалісно скавучав позираючи у бік нужника, звідки лунав несамовитий репет. Схвативши вила тітка Марфуша не мешкаючи кинулася на крик, та коли взріла, що в ямі борсається людина, ткнула йому в руки держак допомагаючи небораці вибратися з халепи.
– Чого витріщилася, – оскаженіло заволав на неї бідолаха, – воду мерщій неси, раз не втопився, то від смороду здохну.
Тітка Марфуша лиш сплеснула руками, вгледівши в утопленику свого рідного чоловіка.
– Ах ти ж бісова душа-а, допився-я-я, що ледь в лайні не втопився-я-я, – майже проспівала злорадісно вона та мерщій кинулася за водою.
Після такого хрещення з переляком у Степана щось сталося з головою – його зовсім відвернуло від горілки, та так радикально, що навіть від одного натяку на випивку в нього мутнів розум, чому тітка Марфуша не сказано зраділа і навіть у церкві поставила свічку перед образом Спасителя. В селі було тільки й балачок про якесь дивовижне зцілення дядька Степана, жінки навіть заздрили тітці Марфуші. Все було б добре та одним відворотом від пияцтва дива з перевтіленням Степана не скінчилися – він, якимось незрозумілим чином, став ще й ясновидцем – розгадував всілякі таємниці в долях людей виводячи на чисту воду походеньки односельців, від чого в селі назрівав справжній бунт. Тітці Марфуші так і сказали: «Або ти розкодуй свого дурисвіта, хай він краще дудлить ту горілку, або ми твого довбаного Нострадамуса зі світу зживемо».
Якось на свята, коли навіть кури наклювавшись підступної тюрі здобреної самогоном ходили спотикаючись по селу хмільні, а півні так горланили своє завзяте ку-ка-рі-ку призиваючи рябих до свого гарему, коли все село аж захлиналося веселим переспівом, сидіти вдома тверезому чоловіку було не по-людськи. Дядьку Степану стало скучно. Дружина десь зранку завіялася по рідні і, хильнувши чарку-другу, згадувала, як дівкою була.
Дядько Степан вийшов у двір і заклопотано слухав хмільне село. Сусідка Леська, незаміжня молодиця при тілесах, взрівши тверезого провидця на якого вже давненько накинула оком, стала чомусь дефілювати перед його хвірткою, саме напроти дядька Степана, ще й нібито ненавмисно впустила хустку.
– Дядьку Степане, погадайте на майбутнє, – грайливим нетверезим голосом зачепила Леська сусіда підіймаючи хустину. Від надлишку напруги і жіночої здоби, кофту на грудях не втримали ґудзики, віддавши на звабу чоловічим очам оголене, біле як молоко, ще невироблене тіло. Дядька Степана як магнітом потягло до молодиці. Якась легкість відпустила ноги, а по грудях поповзли манливі мурахи – тіло по-молодецьки почало наливатися чоловічою силою.
– А що, можна й погадати, – не тямлячи себе від надлишку гормону щастя хвацьке промовив дядько Степан. Леськина жіноча магія була нездоланною.
– То гадайте! – Леська підійшла впритул, її осоловілі очі безсоромно нишпорили по його тілу, від неї тхнуло сивухою і парним молоком. Дядько Степан вмить захмелів і вже не тямив що відбувається.
– Ну, що, так і будемо стояти?
– Пішли до сараю, не гадати ж посеред двору, – тільки й промовив дядько Степан.
Сірко, не сміючи зайти в сарай, стояв на порозі задоволено махаючи хвостом.
На біду, саме в цей час, нечиста сила принесла додому тітку Марфушу. Учувши зрадливе скуління Сірка, зирившого у відчинені двері сараю, вона відразу, не мешкаючи, поперлася туди, як на Страшний суд.
Сірко жалісно завив ніби учувши покійника.
Вгледівши неподобство в затінку вона скрикнула так, ніби перед нею луснула земля. Тітці Марфуші так заклинило розум, що вона в серцях буцнувши Сірка, немов винуватця її лиха, бігала по двору, рвала на собі волосся і скреготіла зубами.
– Ой боже-боже, для чого я тебе, срамника, з ями витягла, – причитала вона, – краще б ти горілкою під генделиком залився!
Тут з сараю топтаною куркою вискочила Леська. У тітки Марфуші очі на лоб полізли.
– Ти? Ах ти ж шалава задрипана! Уб’ю! – кинулася вона квочкою на суперницю.
– На-кось, викуси, – тикала Леська дулі Тітці Марфуші під ніс обсмикуючи спідницю. Розкодувала я твого Нострадамуса на прохання громади, хай краще пісні про терен співає, а не плітки по селу розносить!.. Сірко стояв принизливо опустивши голову».
Нарешті, закінчивши писати твір, Головатий наважився прочитати його дружині, яка спершу вперто не хотіла слухати, рахуючи писанину чоловіка дурницею, та почувши написане присіла і затамувала подих. Від почутого в неї волосся на голові здибилося, як від нещодавно зробленої хімії. Вона згадала і свої нещодавні грішки. Головатий, закінчивши читанину, підвів голову. Лице дружини прикрашала злорадісна посмішка.
– Ти… ти… супер креативний винахідник ситуацій, – ледве вимовила вона під натиском зрадливого почуття і залилася божевільним сміхом.
– Розумієш, зараз читачеві, аби тебе читали, потрібен хайп, упевнено ствердив Головатий. Він полегшено зітхнув, відчувши солодку втому, і випустив своє творіння на улюблений сайт, а дружина ще довго чмихала собі під ніс.
