Таких холодних літніх ночей, що аж інієм траву вкривали, Антін на своєму молодечому віку навіть і не пам‘ятав. А це все його брат Юрко надоумив у село на вечорниці йти. Воно ніби й недалеко, всього дві версти до Вороного, але ж якби мав із того власну пригоду чи вигоду, так ні… Все заради брата погодився - заманулося Юркові з Оксанкою-щебетухою здибатись: «От найшов собі язикату хвеську, - йшов та думав про себе Антін, - дівка ніби й нічого, а язик як собаче помело… Хіба з такою життя буде? Так голову за день насокоче, що й ніякого добра не захочеться, а от Тетяна…» Звісно, ні про яку іншу дівчину Антін і думати не міг. Тому кожна вважалась йому як не кривою, то горбатою, а якщо не мав до чого присікатись, то називав дівку просто – «хвеською».
На вечорницях Антін нудився. Так… трохи з парубками погомоніти та пісень поспівати було ніби й гарно, а потім всі розбрідалися хто куди, і парубок в самотині повертався додому. Тетяну батько не пускав на сільські посиденьки, а без неї хлопець був і сам не свій. Все було би добре, якби знав Антін напевно, що дівка його буде. Вже таку вдачу мала жартівливу, що все зводила на виграшки та не одного парубка з розуму звела. Он і про гарбузи вже встигла наторочити Юркові. Йому не посміла, а братові так і сказала: «гарбузи сеї весни гарно посходили…» От і розбери, що в цієї дівки на умі, хоч і росли майже в одному гнізді.
Однак тішило парубка те, що таки мав він таємну обіцянку від Тетяни. Нікому не розповідав він, навіть Юркові, що на торішніх купальських вогнях зареклася дівка йому належати, вінок дарувала. Як заплющить очі, так і стоїть вона в пам‘ятку заквітчана, з розпущеним довгим волоссям…
- А будеш моєю?! – підхопивши дівча на руки, ніби збираючись кинути у ріку, в серцях вигукнув Антін.
- А буду… - втупивши свої чорні очиська у парубка, тихо промовила Тетяна.
- Жартуєш?.. Тетяно, я ж душу за тебе ладен віддати, а в тебе одні виграшки в голові!
- Слово даю, що твоєю стану, - так же не зводячи очей із парубка, спокійно промовила дівчина.
Від почутого Антін ніби задерев‘янів. Його руки повільно опустились і дівчина опинилася аж по пояс у воді. Її довге волосся розпласталось по зеленавій поверхні дрібних хвильок, вінок, повільно сповзаючи, заплутувався білим квітом у чорних пасмах.
- То ти будеш моєю… будеш? – Міцно пригортаючи до себе, торкаючись вустами її обличчя, шепотів Антін.
- Холодно, - обвиваючи шию парубка, мовила дівчина.
Тільки взяла з нього дівчина слово тримати у таємниці її обіцянку, навіть братові не говорити. Ще й казала, що раніше сімнадцятої зими навіть і на поріг зі сватами не з‘являтись, однак батько не віддасть. На тому й домовились.
Отож повертався Антін уночі з вечорниць. І саме парубок повз церкву воронянську проходив: спало йому на думку з молитвою до Бога звернутись, аби здійснилося все, що обіцяне було. Підійшов Антін до церковної брами та аж відсахнувся – видалось йому, що світло пробивається крізь каламутне віконце, яке над храмовими дверима було. Пильніше приглядівся парубок… А й справді – світиться.
Вирішив тоді ближче підійти, аби дізнатися, кому ж це заманулося у глуху ніч свічками у церкві світити: покійників наче у селі не було, то ж відспівувати було ні кого. Обережно відчинивши старезну хвіртку, аби не скрипнула заржавіла завіса, Антін повільним кроком зайшов до церковного подвір‘я. Хоча й страх закрадався у душу парубка (бо розказували люди різну нечисть про воронянську церкву та й священники, бувало, тікали звідси серед ночі), але цікавість, ніби набридлива колька, так і штрикала у плечі, аби зазирнути до середини.
Крізь тоненьку шпаринку, що лишали добре не зачинені залізні двері, розгледів парубок високу постать отця Мефодія, що стояв спиною до дверей та тихим голосом, перегортаючи сторінки писанія, читав молитви. Свічки були запалені лише біля іконостасу, але навіть того скупого вогню вистачило, аби простір наповнився світлом. Це вперше споглядав Антін німу службу, де не було ані душі, та й священник видавався швидше якимсь шептуном, аніж божим служителем. Зайти до церкви парубок не наважився, але й піти геть, не пізнавши пригоди такої дивної служби, хлоп не міг. Тому довгенько довелось постояти йому біля дверей та комарів погодувати, аж поки не довелося побачити таке, чого ані від людей чути не доводилось, ані у найхимерніших снах привидитись не могло.
... Жінка, що з”явилася нізвідки, спочатку постояла за спиною у Мефодія, а потім, ніби попливла над землею, наближаючись до церковних дверей. Аж відсахнувся парубок від шпарини, коли глянула ВОНА на нього. Притулившись спиною до кам”яної стіни, стояв Антін, як вкопаний. Хотів тікати від того місця, так ноги не слухались. І не так налякала та примара, як вразила хлопа неймовірна подібність із тією, про кого увесь час думка була. Видалось парубкові, що там, у напівтемній, оповитій нічним мороком церкві, була його Тетяна. Витерши холодний піт з чола та перехрестившись, вирішив Антін зачекати та подивитись, що ж воно далі буде...
- Що ж Мефодію, стримав ти слово своє. Чує материнське серце, що правду ти сказав, не обманув. Тепер душа моя матиме спокій, - промовила жінка і, на якусь хвильку затримавшись біля дверей, додала, - та гляди... будь добрим до моєї дитини, бо як скривдиш, то я тебе і на тому світі дістану!
Двері відчинились, і, зійшовши з порогу, ВОНА повільно пішла до церковної брами. Вже аж виходячи за ворота, озирнулася та так пильно подивилася на Антона, що в нього аж вогняні мурахи поповзли по спині. Нічого не промовивши, жінка перехрестилась та й зникла, ніби розчинилась у повітрі.
Якийсь час парубок стояв недвижимо після тієї зустрічі. А потім і не пам”ятав: як біг чужими городами, як латали його п”яти хазяйські собаки, як з третіми півнями дістався до батьківського хутора. Єдина думка, що звучала в унісон із шаленим серцебиттям, була: “не вона... не вона... не вона!”
7
Скло, що гострою скалкою від розбитої чарки в”їлося у долоню Мефодія, не завдало козакові такого болю, як зустріч із тією, яку роками шукав по світу.
“Свят-свят-свят... викапана мати”, - подумав про себе Мефодій, побачивши Тетяну. Дівчина, зупинившись на попрозі, була помітно здивована незвичайному гостеві, що сидів у батьковій світлиці, бесідуючи з ним за чаркою міцної.
- А чого, доню, вернулась? – З тривогою у голосі, підходячи до дівчинии, запитав козак Сергій. – Біди якої сталось у дорозі?
- Та ні таточку, не біди... Як виїхали на кривульку, то Квітка на ноги впала. Що Хведір не робив, а кобила з місця не зрушила. Так і залишилась лежати на дорозі. А я вже пішки додому дійшла.
Пригорнувши до себе донечку, козак Сергій тихцем щось сказав дівчині, а сам, звертаючись до отця Мефодія, промовив:
- Не гнівайтесь, отче, мушу йти - людям раду дати. А ти, доню, вже господарюй у хаті без мене, допоки повернусь.
Сказав та й подався геть. А дівчина заходилась порожні миски прибирати. Помітивши надбиту чарчину, аж відсахнулася Тетяна від столу – кров*ю було заплямовані скло та скатертина. Затиснувши долоню в кулак, Мефодій ніби і не помічав, що червоні краплі рясно заплямували стіл.
- Треба ранника прикласти, - скоромовкою промовила дівчина та й вибігла з хати.
За якусь хвильку Тетяна повернулась до світлиці, тримаючи кілька зелених листочків, що були схожі на подорожник. Рана червоною смужкою розкраяла півдолоні Мефодія, гостре скельце ніби кілок, було вбито у руку. Чоловік спритним рухом вихопив надламане скло (навіть найменша жилочка не здригнулась від болю). Взявши кухоль з водою та чисту шматку, Тетяна заходилася протирати рану та прикладати листя цілющої трави, примовляючи:
- Розказувала мені Данця, знахарка наша, що вельми підступним є скло до людини.
- Як то?.. Підступними можуть бути тільки люди, дитино, - здивовано промовив Мефодій.
Дівчина пильно подивилась на святого отця, а потім промовила:
- Людина думає, що тільки тілу боляче, а насправді душа кров”ю сходить. То Нечистий так робить, бо скло – його видумка.
Аж здригнувся Мефодій від останніх слів Тетяни. Бо геть дівка розум втратила: при святому чоловікові нечисть згадувати. Хотів їй сказати щось у відповідь, та саме козак Сергій до світлиці зайшов, то вже й промовчав – тільки подивився на Тетяну пильно та пронизливо...
