Льова ретельно чистив зуб щіткою. Він дуже хотів, щоб зубна фея подарувала йому найкращий подарунок. А для цього треба мати для неї найкращого зуба! Зуб став дуже чистим та блискучим, але ще й дуже слизьким. Льова трохи не впустив його у раковину. Ото б була трагедія!
— Льова, годі вже копирсатися у ванній. Лягай спати! — пролунав голос мами.
Льова міцно стиснув зубик у кулачку та пішов до своєї кімнати.
— Знаєш куди покласти зуба, щоб фея його знайшла? — спитав тато, який стояв біля Льовиного ліжка.
— Під подушку! — це був перший зуб, що випав у Льови, але він уже знав всі правила.
— Молодець! Ховай зуба та лягай спати. А завтра вранці знайдеш під подушкою подарунок. — похвалив Льову тато.
Льова засунув зуба подалі під подушку, щоб він, не дай Боже, не випав і не загубився, і ліг. Тато накрив його ковдрою. Мама цьомкнула у щічку.
— На добраніч! Солодких снів. — майже хором вимовили батьки. Тато вимкнув світло і вони вийшли з кімнати, тихенько причинивши двері.
— На добраніч. — сказав їм услід Льова.
Він заплющив очі, але сон не йшов до нього. Купа думок юрмилися у його голові. Чи прийде фея? А як вона виглядає? Чи сподобається їй його зуб? Який буде подарунок? Зазвичай, він має бути невеличким, щоб маленька фея змогла його донести та ще й сховати під подушкою. Щоб то могло бути? А от цікаво було б не заснути, а дочекатися феї та подивитися яка вона. Ото б було, що у школі розповісти! Всі б йому заздрили. Навіть, Петрик, що приносив до школи іграшкового робота, що вмів виконувати голосові команди. Фея — то тобі не робот. Робота можна у крамниці купити, а фея — то справжнє диво! Диво не можна купити. А якщо фея побачить, що він не спить і через те не прийде за зубом? Треба удавати вид, що спиш — вирішив Льова. Він міцніше зажмурив очі, та засопів носом, наче вже спить. Не пройшло і десяти хвилин, як Льова і справді заснув.
З-під плінтуса з’явився манюній гострий ніс. Він обережно просунувся вперед, затремтів принюхуючись. Трохи зачекав. І, нарешті, все мініатюрне гнучке тіло вислизнуло на підлогу біля ліжка. Істота була схожа на маленьку ящірку з довгим хвостом, але вкриту густим хутром. В темряві, цього було не видно, але хутро переливалося всіма кольорами веселки. Мордочка мала риси одночасно і ящірки і миші.
Це була хоха-яроха. Вона стала на задні лапи та застигла, напружено вдивляючись чи спить Льова. Певне, все було, як треба, бо хоха-яроха блиснула у темряві манюніми очима та, як маленький хутряний струмок, стрімко просунулася до ліжка. Ще мить і вона вже біля подушки. Тут хоха-яроха знову застигла як камінь, прислухаючись і придивляючись до Льови. Він міцно і солодко спав.
Хоха-яроха, як той вуж, прослизнула під подушку та намацала зуба. Ось він! Який гарнесенький! Чистий і красивий — недарма Льова так старався. Хоха-яроха невідомо звідки, певне, за допомогою магії, дістала велику шоколадну цукерку та поклала її замість зуба. Потім вона вибралася з-під подушки, встала на задні лапки та ще раз підняла до очей зуба. В цю мить за зуб ухопилися чиїсь маленькі ручки.
— Він мій! — роздратовано запищав тоненький голосок.
Хоха-яроха міцніше ухопилася за зуб і потягнула його до свого боку. З іншого боку за зуб трималася і тягла до себе манесенька дівчинка з крилами наче у метелика. То була зубна фея. Вона теж розраховувала на цей зуб!
Кожен тягнув здобич до себе і сили були приблизно рівні. Нарешті, фея відпустила зуб, та вихопила чарівну паличку. Хоха-яроха вищирила ікла. Вона хоч і була маленька, але характер у неї був бойовий. Недарма, вона, як кажуть, походила від чарівного вогняного змія. Дихати вогнем, як той змій, вона не вміла, але мала непогані магічні здібності та гострі зубки.
У цю хвилину, коли до епічної битви магічних істот за Льовин зуб залишався всього один крок, Льова заворушився та щось пробурмотів уві сні. Зубна фея відразу стала невидимою, хоха-яроха застигла не рухаючись.
Почекавши досить часу, щоби впевнитися, що Льова спить, хоха-яроха та фея знову заворушилися та подивилися друг на друга.
— Цей хлопчик чекав на мене і для мене поклав цей зуб під подушку. — фея надула губки.
— Нічого не знаю, я тутечки промишляю вже сотні років. А тебе тут не було. — відповіла хоха-яроха.
— Треба щось вирішувати. Не будемо ж ми битися та ще й тут — поруч з хлопчиком. Він може й прокинутися. — сказала фея.
— Так то так. Але ж зуб один. Що ми можемо зробити?
— Давай цей зуб заберу я, а наступний ти? — запропонувала фея.
— Е ні. Хтозна, коли той другий зуб буде. — заперечила хоха-яроха.
— Тоді давай поділимо цей зуб на дві половинки.
Хоха-яроха з жалем подивилася на зуб — красивий та великий, як для такої манесенької істоти, як вона. Але краще мати половину зуба, ніж сварку та бійку. Ще невідомо хто б переміг у тій бійці.
Хоха-яроха кивнула та простягнула зуба у сторону феї. Та махнула чарівною паличкою і зуб розколовся на дві рівні половинки. Фея взяла собі одну і після цього махнула паличкою у напрямку Льовиної подушки. Не забула про подарунок!
Магічні істоти переглянулися та розбіглися кожен у свою сторону, міцно тримаючи свою половину Льовиного зуба.
Вранці, коли Льова проснувся, він відразу сунув руку під подушку. Радісно намацав там щось. Велика шоколадна цукерка! Але, наче, ще щось тут є. Льова з подивом витягнув ще й монету срібного кольору. То було десять гривень. Перші Льовині власні гроші! Фея подарувала цілих два подарунки! Отакий у Льови був гарний зуб. Льова підхопився з ліжка та кинувся до кухні, де, як він чув, снідали батьки.
— Мамо! Тато! Дивіться, фея подарувала мені цілих два подарунки! — закричав він, забігши до кухні.
— Яка ще фея? — спитала його бабуся Галя. Виявилось, що вона приїхала нічним потягом і сиділа зараз снідала з батьками.
— Бабуся! Ти приїхала! А мені зубна фея за мій зуб подарувала цілих два подарунки. Ось цукерка і ось монетка у десять гривень. — показав свої скарби Льова.
— Тю, понапридумують. Яка ж то фея? То — хоха-яроха. Так мені моя мати розповідала, а їй її мати і споконвіку так було, що вночі приходила хоха-яроха, забирала зубик, а замість нього залишала подарунок. — сказала бабуся Галя.
— Це, Галино Петрівна, давно було. Вже позабули таке. Зараз з Європи до нас прийшла зубна фея замість цього. — втрутився у розмову тато.
— Як забули, то згадуйте. Як казав Шевченко: “Чужого навчайтесь й свого не цурайтесь”. — відповіла бабуся Галя.
— Який Шевченко? Ми ще у школі нічого такого не вчили. — сказав Льова.
— Обов’язково будете вчити. — відповіла бабуся Галя, пригорнула Льову до себе та поцілувала.
