Зранку офісом ніби прошмигнула чорна кішка. Жінки мовчки сиділи утнувши очі в монітори комп’ютерів і старанно набирали на клавіатурі абракадабру дебетів і кредитів, а думками, кожна, блукала задвірками здорового глузду, в пошуках примарного щастя. Причиною такої меланхолії була поява в офісі нового співробітника, бо їх «старий маразматик», так вони, позаочі, називали свого шефа, привів до відділу, майже за руку, молодого імпозантного чоловіка.
– Мадами, – він так завше, з прихованою іронією, звертався до невеличкого жіночого «осиного гніздечка» (це теж одно з його «лагідних» висловів) – знайомтесь, це наш новий менеджер по зв’язкам з клієнтами.
В дорослих «левиць», від несподіванки, повідвисали щелепи. Молодий чоловік, у порівнянні з їх маразматиком, здавався гулівером бездоганно одягнутим в темно сірий костюм від «Brioni». На доволі видовженій шиї молодика, з-під коміра білосніжної сорочки, кокетливо визирала червона краватка, з натяком на його похітливість, яка гармонійно підкреслювала гладеньку, майже дівочу, бліду шкіру обличчя. Зеленкуваті очі цього красеня, що безсоромно зирили по жіночим здивованим обличчям, ховалися в завитках світлого волосся, яке було картинно скуйовджене на голові. Тонкі, ніжні, музикальні пальці, здавалося нічого більше не знали, окрім пестощів жіночого тіла.
В душах дорослих «левиць» заграла музика вальсу Мендельсона.
– Жорез, – чемно вітався з кожною співробітницею, цей, беззаперечний секс символ, манірно цілуючи руку.
Наш маразматик лише єхидно посміхався, спостерігаючи за театралізованою постановкою знайомства. Здавалося він вирішив ощасливити своїх мадам, ось таким єзуїтським способом, за насмішки на адресу його затухаючого лібідо.
– Що, сучки, притихли. Пір’ячко чистите? – порушила мовчанку Інна Володимирівна, нахабно потягнувшись так, що аж ґудзики не витримали натиску переповненої звабою жіночої гордості.
Ця «чорна вдова» вже була на низькому старті.
– Такі як ти зараз не в тренді, – з’єхидничала Зінаїда Іванівна, що сиділа за сусіднім столом.
– Ой-ой-ой! Думаєш він такий голодний, що здуру кинеться на твою дупу!
– А чому б і ні. Вона грайливо ковзнула на кріслі гітарною статурою.
Зоя Іванівна гордовито випросталася на весь зріст і навмисне ляснула себе обома долонями по доволі випуклим сідницям, стверджуючи своє право на молодика.
– Що ви розкудкудакалися? Таким козлам подавай лише тих, в кого ноги від вух ростуть, а на вас, поважних «левиць», в нього, і настрій не підніметься, – втрутилася в розмову Ельвіра Мурадівна, про яку казали: «не жінка, а кров з молоком».
В офісі знову настала гнітюча тиша.
Анастасія Сергіївна, заможна білявка, що саме зараз була в пошуку якогось ексцентричного кохання, весь час сиділа мовчки. Погляд Жореза її зрізав наповал. Вона заплющила очі і на мить уявила себе балериною на пуантах, а Жорез підтримував її за талію. Гаряча, солодка пристрасть охопила сповнену коханням душу жінки. По тілу поповзли мурахи уявної насолоди. Анастасія Сергіївна розплющила очі, поглянула на свої ноги, випроставши їх на всю довжину і, несподівано для себе, прийняла рішення: «Сьогодні ж піду і куплю собі модні ботильони від Dolce i Gabbana. Я вам, сучкам, всім утру ніс. Завтра Жорез буде мій».
Наступного дня Анастасія Сергіївна не увійшла до офісу, а ніби впурхнула. Всі аж ахнули від несподіванки. Жінкам здалося, що вона йшла на ходулях. Неймовірного фасону лаковані ботильони, беззаперечно, зробили її ноги справжньою наживкою для похітливих чоловіків. Ботильони випромінювали яскраве сяйво, що розпливалося по її латексних лосинах помаранчевого кольору, висвітлюючи бездоганну фігуру сорокап’ятирічної жінки. Здавалося Анастасія Сергіївна йшла по палаючому вогнищу.
Інна Володимирівна, чи то від заздрощів, чи від здивування, безпорадно сплеснула руками.
– Ось вам, сучки, ще одна квочка крила розпушила, – таким чином привіталася вона зі своєю подругою.
Анастасія Сергіївна дивилася на всіх звисока. Вона весь день намагалася бути в полі зору нового менеджера і, не стільки ботильони, а сама Анастасія Сергіївна привернули його увагу. Жорез помітив, що жінці дошкуляють височенні підбори, він, під кінець робочого дня, з жалоби і хижацької забави, запропонував відвезти її додому на своєму автомобілі. Серце Анастасії Сергіївни тьохкало від радості. Вона вчула як Інна Володимирівна заскреготала зубами, але їй було байдуже.
Жорез, по-джентльменські завбачливо, відчинив перед жінкою дверцята розкішного, жовтогарячого кольору «Porsche Cayenne», орендованого заради бравади. Анастасія Сергіївна впурхнула в салон автомобіля.
Машина, стрімко зірвавшись з місця, понеслася вулицями вечірнього Києва, вдало уникаючи пробок.
– Сьогодні до нас прибула трупа з Гранд Опера, дають «Любовний напій» Доніцетті. Ти любиш оперу? (вони вже перейшли на «ти») – це був її тонкий натяк на товсті обставини.
– Обожнюю, – не забарився з відповіддю Жорез.
–Я теж. Може сходимо на прем’єру? – пішла в наступ її самовпевненість.
– Гарна пропозиція, – відповів Жорез, – загадково посміхнувшись.
Поважну дорослу «левицю» він вже міцно тримав біля себе свідомою силою вправного альфонса…
