У вересні 1939 року Червона Армія зайняла половину польської держави.
Польські війська не чинили опору, не спромоглися, та й не хотіли воювати. Випадкові сутички не минули без кількох сотень загиблих і двох тисяч поранених. Це і була та «спільно пролита кров», яка, згідно телеграми Сталіна Гітлеру, повинна була стати підвалиною радянсько-нацистської дружби. Населення зустріло Червону Армію як ангела-спасителя. Не тільки євреї – і поляки, і українці, і білоруси відкрили свої серця Радянському Союзу. Прихід радянських військ всі розуміли не як заздалегідь спланований цинічний поділ Польщі, а як перешкоду, що несподівано виросла на шляху гітлерівців: «до сих пір – і ні кроку далі!». З піднесенням передавалося, що німецькі дивізії відходять перед Червоною Армією. В місті Рівне воєвода розпорядився побудувати тріумфальну арку і велів делегаціям від населення вітати радянські війська. Польська поліція Рівного в білих рукавичках і з букетами квітів зустрічала Червону Армію. Звістка про те, що радянські війська наближаються до Вісли, викликала вибух ентузіазму в обложеній Варшаві – порятунок іде! Ще ніколи в історії цих двох народів, в історії цих земель не було такої сприятливої нагоди покінчити з усіма старими рахунками, ліквідувати вікові чвари, з непідробним визнанням і вдячністю прилучити до себе і поляків, і не поляків, – і розпочати нову еру. Всіх нас можна було тоді купити зовсім недорого.
В ті дні мільйони зневірених людей втікали від німецької навали. Німецький розбій і національний розвал залишали тільки один вихід – на Схід. Поляки йшли – до братнього слов’янського народу; євреї – під захист великої Республіки Свободи; соціалісти і демократи – до країни Революції.
В ті дні в одному з пансіонатів Отвоцька (під Варшавою) випадково застряг мій приятель, домовласник і гласний міста Пінська, людина мирна і буржуазна. Німецький лейтенант увійшов до зали пансіонату, побачив єврейські фізіономії, здригнувся, сказав: «Жах! Стільки євреїв!» – і вийшов. Надвечір їх стали переписувати. Коли черга дійшла до пінського домовласника, його осяяло. Він гордо випнув груди і сказав: «Я – російський комуніст!». Німецький лейтенант мовчки подивився, нічого не сказав. Але наступного дня йому дозволили виїхати. В дорозі йому не пощастило – він потрапив до табору і просидів там, у відкритому полі, з натовпом біженців, кілька днів, поки німці не вигнали всіх на дорогу і не погнали до російського кордону. Кінні з нагайками гнали піший натовп бігом п’ятнадцять кілометрів. Та хвилина, коли перед моїм приятелем виросла постать російського вартового, була переломом в його житті. Він добіг до нього, весь у сльозах обійняв, і став цілувати обличчя, багнет, мундир. Червоноармієць посміхнувся і сказав: «Спокійніше, братику, спокійніше – тепер вже буде краще!»
Всі вірили, що буде краще. Місяцем пізніше, в моєму рідному місті Пінську, я міг переконатися, що мій домовласник не був винятком. Єврейська молодь проходжалася вулицями Пінська з портретами Сталіна і… Пушкіна. Мало хто з цієї нещасної молоді розумів, що по той бік Бугу половина польського єврейства розплачується головами за свої радощі.
Протверезіння настало не відразу. Ми застали у Львові велике стовпотворіння. Ще були свіжі руїни, стіни будинків покриті траурними оголошеннями про загиблих. В центрі міста не можна було проштовхатись. Мчали вантажівки з російськими солдатами, марширували роти, кричали мегафони похідних радіоустановок, кафе і ресторани були переповнені незвичайним натовпом. Мільйон біженців і військових. Золоте листя встелило осінній бульвар Легіонів, на якому спішно споруджували естради, колони з гаслами, монументи з дерева і фанери, фарбовані під мармур. Ця імітація мармуру була свого роду символом. Здалеку – урочистий обеліск, поблизу – нашвидку збиті дошки з аляпуватим розписом. Дерев'яні декорації виглядали досить жалюгідно на тлі бронзи і барокко старого польського міста, але поруч були танки і броньовики – справжня сталь.
Львів ще пам’ятав першу російську окупацію 1914 року. Тоді царська армія привезла з собою обози з борошном. Цього разу борошна не привезли. Зате на Мар’яцькій площі біля підніжжя пам’ятника Міцкевичу лежали свіжі квіти. Зате звучали єврейські передачі по радіо. Ще нікого не чіпали. Реєстрували біженців і офіцерів польської армії. Але як тільки стала зрозуміла ціль приходу радянської влади – захват – натовпи поляків стали переходити на німецьку сторону. Львів у тому жовтні – бівак, видовище метушні і сум'яття. Іноземні консулати напередодні їх закриття штурмуються натовпами – стривожені іноземці домагаються виїзду; щодня прибувають партії біженців із заходу, багато пройшли по шістсот кілометрів пішки; всюди оголошення про зниклих дітей, про розбиті сім'ї; євреї з Відня і Сілезії розповідають жахи про те, як їх вивозили і переганяли через радянський кордон; на перехрестях вулиць гучномовці гарчать військові повідомлення про німецькі успіхи; неземна мелодія Шопена в гротескному посиленні, ніби скажений бик, врізається в вуличну тисняву… Шопен на вулиці голосніший, аніж автомобільні гудки; продають «Червоний Штандар», «Правду», «Известия», підручники російської мови; і всюди портрети вождів, реклами радянських фільмів.
Війни вже не було, зате був переворот: політичний, соціальний, побутовий, здійснюваний не зсередини, а ззовні, за планом і наказом Москви. Звільнення від німців перетворювалося на завоювання. Фронту не було, але місто виглядало, ніби у прифронтовій смузі. Виросли гігантські черги, де в осінній сльоті сотні людей стояли в черзі за хлібом, за горілкою, за жменею цукерок. Повиринали незліченні ресторанчики, закусочні, де біженці обслуговували біженців, підозрілі притончики, наповнені спекулянтами або «колишніми людьми», де чулися напівголосі розмови про можливість прорватися до Угорщини, втекти в Румунію. Але ми вже були в кільці. Націоналізація фабрик, банків, розділ землі, виставки, на яких показували фотографії величезних радянських міст і чудес техніки, а поруч – моторошне розорення в містах та неможливість знайти роботу. Радянська влада оголосила набір бажаючих їхати працювати вглиб Росії: безкоштовний проїзд, 100 рублів на дорогу. І ешелони стали відходити зі Львова до Донецького басейну. Водночас нас ізолювали, кордони закрили – крім того, внутрішнього, крізь який ішов самочинний, напівлегальний потік біженців з німецької Польщі в радянську і назад. Особливо закритим був кордон із Радянським Союзом. Проїзд в обидві сторони був неможливий без особливих дозволів, що приватним особам не видавалися.
Перше, що я зробив після приїзду до Львова, – це пішов до комендатури на Валовій вулиці і попросив пропуск через румунський кордон. Справа, як на мене, була проста – я постійно живу в Тель-Авіві, маю там квартиру, сім’ю, приїхав звідти в травні, війна застала мене на шляху додому. Візи, закордонний паспорт – все в порядку. Мені веліли прийти через тиждень. Через тиждень веліли з’явитися ще через два тижні. Кожного разу я заставав у комендатурі нових людей, які поняття не мали, що мені потрібно. Палестина, сертифікат, віза – були для них незрозумілими словами, а документи польською мовою – недоступні.
Нарешті мені оголосили, що питання виїзду за кордон вирішить цивільна влада після плебісциту.
Той плебісцит – про приєднання Західної України і Білорусії до Радянського Союзу – залишиться в моїй пам'яті як зразок виборчої комедії. Результат її був вирішений заздалегідь, як результат будь-яких виборів, організованих військовою владою за повної підтримки адміністративного апарату (або адміністративним апаратом за повної підтримки військової сили), за неможливості опозиції і відсутності незалежного громадського контролю. В день плебісциту я пішов з дому і повернувся додому тільки об одинадцятій вечора. Моїм рішучим наміром було не брати участі у плебісциті. Повернувшись, я дізнався, що за мною двічі приходив міліціонер – «чому не голосує?» – і обіцяв прийти втретє. Нічого не вдієш – я пішов до виборчої дільниці. Там я зажадав, щоб моє ім'я було викреслено зі списку виборців. Я пояснив, що перебуваю у Львові проїздом, проживаю за кордоном і не вважаю за можливе вирішувати питання про державну приналежність Західної України. Але це не допомагало. «Можете голосувати, – сказали мені, – ми нічого не маємо проти». Я категорично відмовився, і мені сказали, що мене ніхто не примушує, але тоді я буду позначений як такий, що ухилився від голосування. Я пішов до начальника виборчої дільниці. Це був радянський командир, і я показав йому посвідчення особи, видане мені поліцією міста Тель-Авіва в квітні того ж року. Це посвідчення не замінювало паспорта, але англійський текст справив враження на командира. Він подзвонив до Центральної Виборчої Комісії і повідомив, що в списках виборців є англієць, який не хоче голосувати. «Викресліть англійця!» – сказали йому, і я пішов з перемогою. Інші, не викреслені, голосували як годиться – і радянська влада, згідно всієї законної демократичної форми, увійшла у володіння Західною Україною і Білоруссю.
Зали ресторану «Брістоль», де ми вдень обідали з електрикою в різноманітному і галасливому натовпі, серед драпіровок і плюшу, серед дзвону посуду і запахів смаженого, де старі кельнери з сумом дивилися на занепад колишньої польської ресторації першого класу, а молоді огризались на гостей і робили їм зауваження, – були місцем наших зустрічей з радянськими командирами. Це були люди негорді і товариські (до відомої межі) і на наші запитання: «Як це можливо, щоб Радянський Союз уклав договір з фашистами?» – відповідали нам завжди, що це «політика», а війна з фашистами буде неодмінно. Траплялися серед них і євреї, ці в свою чергу нас розпитували, як жилося у поляків і що робиться в Палестині. Розпитували з повним співчуттям людей, які «можуть зрозуміти», навіть коли це і не стосується їх прямо.
Інакше поводився солідний підполковник, який займав кімнату в квартирі моїх друзів. Увечері він з'являвся в кабінеті, слухав з усіма разом радіопередачу з Москви, а коли доходило до закордонних радіопередач – вставав і зникав. Тим, що говорить закордон, він принципово не цікавився, вважаючи, очевидно, що така цікавість неприпустима для радянської людини. Дуже швидко квартиру і весь будинок влада реквізувала, і мої друзі були виселені в квартиру скромнішу і меншу.
Настала мокра непогожа осінь, а питання мого виїзду все не вирішувалось. Чому перервався контакт з нашими сім'ями за кордоном? Я уявляв собі страх моїх близьких, які з початку війни не отримували від мене звісток. Чому не можна їхати додому? Навіщо це сидіння в чужому і осоружному місті? І як довго можна сидіти на валізах, без грошей і заробітку? Думка вступити на радянську службу просто не приходила мені в голову. Треба було їхати, а не «влаштовуватися». Я відчував себе, як шофер автомобіля, якого затримали на повнім ходу перед заставою: мотор гуде, але шлагбаум все не відкривають ... Настає хвилина, коли треба вимкнути мотор, вийти і сісти на дорозі ... Як довго ще?..
Я весь був сповнений інерцією руху, думками про домівку та нетерплячим очікуванням. Того, що мене просто не пустять додому, я не міг собі уявити. Якби хтось сказав мені про це, я розсміявся б, як із жарту. Я думав категоріями європейського права, стоячи на порозі джунглів. Мої друзі, з якими я приїхав із Лодзі, не мали мого палестинського сертифіката та візи. Тому вони наприкінці жовтня вирішили їхати до Вільні, яка в ті дні якраз передавалася Червоною Армією Литві. Їм це вдалося, і врешті-решт вони отримали можливість з Литви виїхати до Європи. Один із них дістався до Нью-Йорка, інший – до Бразилії, третій – до Австралії. Потрапив і я до Палестини, але дорога моя тривала... сім років.
В той час, ще ситий і в умовах порівняно нормального побуту, найгостріше я відчув почуття самотності, відірваності та безглуздості свого становища. Настав момент, коли перебування у Львові стало нестерпним. На другий день після плебісциту я шмигнув у поїзд і поїхав до Пінська – міста мого дитинства, міста, яке не вперше серед моїх мандрівок служило мені станцією відпочинку та притулком від бід.
Місто моєї матері! А перед тим пересадка в Рівному, пересадка в Лунинці. В Рівному закінчилася Україна з білим хлібом та цукром. Звідси і на північ ландшафт стає біднішим – білоруські тумани, озера, похмурі рівнини, мокрі переліски, глухі станції зі штабелями дров. У Рівному, на вокзалі, вразило мене неправдоподібне збіговисько обірванців. Таких людей я ще не бачив у Польщі: натовп молодиків у неймовірних лахміттях, в опорках і дранті, босий і роздягнений, у жіночих кофтах і фантастичному ганчір'ї, накрученому на шию. Не один я дивився з подивом на цей натовп: з якої хащі вони з'явилися? Виявилося, що це були ленінградці – призовники столиці, свіжо мобілізовані, їдуть відбувати військову службу. На весь ешелон не було жодної пари цілих штанів... Ніби двері відчинилися в інший світ, і всім оточуючим стало трохи ніяково...
На вокзалі в Лунинці, розмальованому гаслами, обвішаному червоними полотнищами, починалася «Савєцкая Бєларусь». Вокзали в цій стороні виглядають урочисто-монументально, як справжні «державні установи», з усією пишністю будівель часів царя Миколи: буфети з пальмами в діжках, важкі двері, високі вікна та портали – значний контраст із жалюгідними дерев'яними будиночками та брущаткою за ними. Селяни – в постолах та онучах, з полотняними сумами, євреї – не такі, як у Галичині чи «Конґресувці», а особливі: це литваки, пінські євреї, присадкуваті і червонолиці, зі здоровими і грубими рисами, з круглими головами, маленькими живими очима, – порода, мила моєму серцю і яку, здається, можна розпізнати на будь-якому кінці світу.
Столиця пінських боліт перетворилася на радянське місто! Перехід Пінську дався легше, ніж Львову, тому що не було мовних труднощів: Полісся завжди говорило російською, це мова села, і кожен єврей нею володів. Натомість ніхто не знав нової державної білоруської мови – ні містяни, ні сільські. Єврейські школярі, які досі плутали з російською тільки польську, тепер плутали вже три слов'янські мови і остаточно були спантеличені.
Пінськ шумів і гудів, як оркестр, що налаштовує інструменти перед виходом дириґента. Дириґент вже прибув, але ніхто не знав, яка буде музика... Місто наповнилося ентузіастами, які ще вчора були нелегалами, заляканими до смерті людьми, біженцями, радянськими приїжджими, ворогами, і сірими, маленькими обивателями, які не були ні ворогами, ні друзями, а які причаїлися й чекали, що ж воно буде далі.
Такої розкоші я собі дозволити не міг. Після прибуття до Пінська я негайно пішов до ОВІР – відділу віз та реєстрації іноземців. Мені неважко було переконати безграмотного і добродушного хлопця, який зі мною там розмовляв, що я людина не місцева і повинен їхати до Палестини. Зрозуміло, що він нічого проти цього не має. Але він не мав інструкцій видавати візи. Треба було надіслати запит до столиці Білорусії – Мінська. Побачивши, як важко зображує на папері літери начальник обласного ОВІР, я взяв у нього перо з рук і за нього написав необхідний запит... Не знаю, чи він був колись надісланий до Мінська. Думаю, що мій хлопець просто відіслав його на сусідню вулицю, в обласне НКВС, тобто радянське гестапо, де сиділи люди розумніші за нього. Петля на шиї – невидима петля, яку носить кожен житель радянської країни, вже була накинута на мене, і невдовзі я це відчув.
З приходом радянської влади старий доктор Марголін, пінський старожил, втратив пенсію, яку йому вісім років регулярно виплачувала Люблінська Лікарська Каса. Я приїхав саме враз, щоби зайнятися його матеріальними справами. У СОЦЗАБЕЗ начальником був інший Марголін – худенький єврейський комсомолець, який ще не освоївся з раптовим переходом від підпільної роботи до «вершин влади». Він злякано й незграбно відбивався від маси людського горя, що намагалося вдертися в двері його кабінету. Старі пенсіонери, інваліди, вдови, всі, кого утримувала польська держава, облягли його хмарою і не було ні коштів, ні формальних підстав допомогти їм. Окладів радянської влади не вистачало на оплату житла та їжу, на молоко для беззубих ротів. Щось явно не сходилося, одне не відповідало іншому, мрії і дійсність не збігалися, старі люди плакали, а хлопчик у косоворотці, з кадиком і випуклими очима, дивився на них зі збентеженим і жалюгідним виглядом. Два Марголіни поговорили про третього. З'ясувалося, що за радянськими законами лікар, який прослужив справі двадцять п’ять років, має право, в разі інвалідності, на пенсію в розмірі половини останнього службового окладу. Труднощі полягали в тому, що старий лікар Марголін, зрозуміло, не міг собі уявити, де взяти стільки посвідчень з місць своїх численних служб, які почалися ще наприкінці минулого століття. Хто міг йому засвідчити службу під час холерної епідемії на Волзі 1897 року? Навіть служба в пінській лікарні, про яку знав і сам начальник СОЦЗАБЕЗ, бо приходив ще дитиною на прийом до цього ж лікаря Марголіна, не могла бути засвідчена через відсутність архівів і самої лікарні, яка згоріла кілька років тому. А без довідок СОЦЗАБЕЗ нічого виплачувати не міг. "Нічого?" - розгублено запитав один Марголін. «Нічого!» – зітхнув інший Марголін. Залишалася ще допомога для бідних, яку видавав Міськком у розмірі двадцяти рублів на місяць (ціна десяти літрів молока). Я озирнувся на чергу з хворих, калік, підв'язаних стариків із паличками, сліпих бабусь, що явно засиділися на цьому світі, і благословив долю, яка вчасно занесла мене до Пінська, щоби власними силами виручити мого старого батька. Для нього комуністичний переворот виявився досить невигідною справою. І знову – як і на рівненському вокзалі – війнуло крижаним вітром у прочинені двері.
Час минав, а відповіді з Мінська все не надходило. Ми дуже мило розмовляли з начальником ОВІР, і нарешті він мені повідомив, що немає жодної формальної можливості поставити радянську виїзну візу на мій польський паспорт. «Ми не визнаємо польської держави і, значиться, не можемо візувати польські документи. Ось інша річ, якщо ви приймете радянське громадянство. Як радянський громадянин, матимете тоді право – проситись їхати за кордон». Я запитав: «Якщо за тиждень я повернуся до вас із радянським паспортом – ви мені зможете його обміняти на закордонний?». «Ну, ні, – сказав начальник ОВІР, – цією справою я не займаюся. Але тоді можна буде написати до Мінська і запросити щодо вас».
Тут я зрозумів, що справи погані. Я кинув Пінськ і помчав на румунський кордон, до вже відомого мені Снятина.
Починався грудень. Проїжджаючи Львів, я був настільки обережним, що взяв у одного зі знайомих вже протестований вексель снятинського купця та посвідчення на фірмовому бланку, що я делегуюсь для переговорів щодо регулювання боргу.
О десятій вечора львівський потяг прибув до Снятина, і десятки два пасажирів, що приїхали, відразу були взяті під варту і відправлені до вокзальної міліції. За три місяці сталися зміни, і більше не дозволялося наближатися до кордону без важливих підстав. Усіх, хто приїхав, замкнули до ранку, а вранці відправили зі львівським потягом назад. Я виявився єдиним, хто задовільно пояснив причину свого приїзду і отримав дозвіл їхати до міста.
Була вже глуха ніч, коли бричка рушила з вокзалу (до міста було кілометрів зо три). На півдорозі нас зупинив пост, і я знову мав пред'явити документи. «Сірники є, товаришу?» – запитав червоноармієць. Сірників не було ні в мене, ні в нього. У повній темряві червоноармієць задовольнився тим, що помацав моє посвідчення особи і скомандував візнику: «Воруши давай!».
У сплячому Снятині я ледве достукався у вікно корчми. Хазяїн пам'ятав мене ще з вересня і зустрів як старого друга. За кілька хвилин я вже спав під величезною периною в єдиній кімнаті для гостей.
Три дні я залишався в спорожнілому безлюдному Снятині. Роз'їхалися біженці, зникли поляки і кудись зникла моя вереснева господиня-полька. Залізним гребенем прочесали населення прикордонного містечка. В тому будинку, де три місяці тому ми слухали радіо, господар, колишній купець, займався виготовленням ковбаси. Переходити кордон мені категорично відрадили. Днями при переході кордону впіймали колишнього комсомольця, сина місцевого шевця, – і невідомо, куди він подівся. Зник таємничим чином. Через кордон і кішка не пройде. Через таємничі зникнення людей помітно нервували снятинські євреї, які навіть у в'язниці звикли завжди мати точну адресу своєї людини. Люди, зникаючи, не залишали жодних слідів, не писали навіть листів – дуже дивно! А російські люди, коли їх розпитували, тільки посміхалися та відповідали приказкою: «Багато знатимеш, швидко постарієш!..»
Румунський кордон виявився непроникним. Але залишався ще литовський – на півночі. Я докоряв собі, що не поїхав туди відразу. Скільки часу було згаяно!
Знову Львів! Я ніби потрапив на галасливе перехрестя, в змішаний натовп метушливих людей, що втратили ґрунт під ногами, натовп валютчиків, комбінаторів і просто людей, які продають годинник і останні речі, нових бюрократів, перефарбованих кар'єристів і радянських службовців. Багато моїх знайомих вже цілком пристосувалися інженерами, керівниками підприємств, дехто встиг з'їздити у відрядження до Москви і Києва, сповнитися враженнями. Безлад і руїна в багатьох будинках маскувалися, прикривалися виглядом затишку: як і раніше, накривали до столу і вели «нормальні» розмови, але в їдальні вже стояло ліжко, господиня готувала «запаси», раптом, без жодної причини, починали говорити пошепки. Сотні тисяч людей у Львові вели дивне, нереальне, тимчасове існування: все, що з ними відбувалося, начебто їм снилося – це не була природна та вільна форма життя цих людей, яка органічно склалася та відповідала їхнім бажанням: це був гігантський маскарад, на догоду чужій владі, яка й сама носила личину, не говорила того, що думала, йшла своїм, конспіративним шляхом. В повітрі висіла загроза, навала пригнічених думок, прихованих почуттів, нагромадження недовіри, брехні, страху, підозр, безпорадність приватного існування, яке вже було заміноване і кожну секунду чекало на вибух: проклята атмосфера сталінізму чи взагалі будь-якої диктатури, атмосфера насилля, помноженого на все горе воєнного розгрому, розриву, розпаду, розлуки. Були тисячі людей, котрі, як і я, напередодні війни приїхали з-за кордону, були бабусі, які здалеку на місяць приїхали в гості провідати онуків, а потрапили до Радянського Союзу; була палестинська молодь, яка раптом відчула себе нелегальною, чужою, яка нічого не хотіла, окрім дозволу піти, і якнайшвидше, бо перебувати «чужим» в радянських умовах для них є злочином.
І в цю кашу безперервно прибували нові люди – із Заходу, із гітлерівської зони, втікачі без оглядки. Одного вечора в мої двері постукали знайомим стуком. Я відчинив: на порозі стояв мій найкращий друг і товариш Мечислав Браун – прямо з Лодзі.
Мечислав Браун у молодості належав до групи поетів «Скамандр», і його вірші увійшли до всіх польських шкільних хрестоматій. 1920 року, захищаючи Варшаву від більшовиків під Радзимином, ця людина зазнала поранень. Але настав час, коли польське суспільство почало бойкотувати його, як єврея. Мечислав Браун, польський патріот та європеєць, пройшов нелегкий шлях від соціалізму з асиміляцією до сіонізму. Він повернувся до свого народу, і влітку 1939 написав прекрасну поему «Ассимі», присвячену епопеї нелегальної імміграції. На палубі корабля, що йшов до берегів Палестини, Мечислав Браун побачив серед молоді постать у старомодній крилатці та широкому капелюсі: Генріха Гейне, що повертається додому. Строфи «Ассимі» ще звучать у моїх вухах, але ніхто більше їх не почує: у величезній могилі польського єврейства поховані люди та перли їхнього серця, їхні слова та думки.
Того вечора Мечислав розповів мені про свої негаразди.
Він пішов з Лодзі разом із дружиною, напередодні взяття міста. Декілька сотень кілометрів вони йшли пішки, ночували по селянських хатах, а вдень рухалися в людському потоці. Над Бугом, прикордонною річкою, їх наздогнали німецькі танки. Через місяць після початку їхньої подорожі їм довелося повернутися до «Ліцмонштадту», так німці перейменували Лодзь. Квартира їх була розграбована та зайнята німцями. Браун оселився на околиці міста та протягом шести тижнів не виходив на вулицю. Займався він тим, що читав повне зібрання творів Толстого. Через шість тижнів було оголошено про запровадження жовтої лати для євреїв. За сімсот злотих знайомий лодзинський пастор, якому він колись надав велику послугу, погодився вивезти його до кордону в автомобілі, прикрашеному свастикою. «Зате, – сказав йому служитель церкви, – коли прийде до Лодзі Червона Армія, ви мене вивезете до німецького кордону». Очевидно, лодзинські німці тоді ще не були зовсім впевнені у військовому щасті Німеччини.
Не доїжджаючи одного кілометра до Острува-Мазовецького, німець висадив його і чкурнув. Було вже темно, коли Браун увійшов до містечка і здивувався порожнечі вулиць. Містечко наче вимерло, й не було видно й сліду жителів. Браун увійшов до польського готелю на ринку. Там він видав себе за поляка. Він був високим, блакитнооким блондином, і ніхто не визнав би в ньому єврея. Господар здивувався побачивши гостя у вечірню годину: ввечері рух вулицями був заборонений і щастя перехожого, що він не натрапив на поліцейський патруль. Виявилося також, що напередодні в Оструві-Мазовецькому відбулося повальне винищення євреїв.
Містечко це заповнили біженці. Вчора вранці виникла пожежа, і німці звинуватили євреїв у підпалі. Це був сигнал до погрому. На ринку, куди зігнали все єврейське населення, розігралися диковинні сцени. Євреї бігли з містечка, по них стріляли. Нарешті відібрали триста п’ятдесят людей та погнали їх на цвинтар. Крім них взяли десятків зо три поляків і серед них слугу з готелю, де знаходився Браун. Слуга повернувся і розповідав потім господареві, що на цвинтарі німці відокремили жінок та дітей від чоловіків. Чоловікам веліли копати могилу. Копали мовчки, тільки жінки та діти зчинили крик. Двоє біженців підійшли до німецького лейтенанта. В них була дочка, дівчинка восьми років, і вони запропонували лейтенанту всі гроші, які вони мали, щоб дівчинці дозволили повернутися до містечка. Для себе вони не просили нічого. Німець узяв гроші, вийняв пістолет і пристрелив дівчинку на очах батьків. Усі триста п’ятдесят людей були скошені кулеметом. Поляків дуже сильно вразило, коли вони побачили, як у маленьких дітей від куль на всі боки відскакують рученята, ніжки та голівки. Потім групі поляків наказали закопати трупи. Ті почали зволікати. Німці запропонували на вибір: по двадцять злотих за роботу, або кулю. Поляки закопали трупи.
Браун слухав хазяїна готелю, хитаючи головою, і намагався не виказати хвилювання. В готелі не було гостей, крім нього, його весь зайняла німецька жандармерія. Хазяїн зібрався йти – він жив у сусідньому будинку, – але Браун вирішив затримати його, бо йому було моторошно залишатися одному з німцями. Він почав розповідати анекдоти та історії не замовкаючи, заговорив свого співрозмовника, пив з ним до пізньої ночі, і, коли той схаменувся, світанок вже дивився у вікна, і ніч минула...
Вранці слуга провів його до сусіднього села, і другу ніч Браун провів у селянській хаті на кордоні. Цієї ночі хатами йшов німецький обхід, шукали євреїв, і в кожній хаті їх знаходили. Арійська зовнішність врятувала Брауна. Німець розштовхав його, посвітив у вічі ліхтарем: «Хто такий?». «Родич», - сказала господиня. Німець подивився документ. "Чех?" – спитав він. Браун не сперечався, і йому дали спокій. Як тільки німці пішли, господиня почала вимагати, щоб він ішов із хати. Браун ледве вмовив селянина, посилаючись на Божу Матір і серце поляка, щоб він його провів. Селянин погодився лише тоді, коли Браун вивернув кишені на доказ того, що віддає йому всі збереження – до останнього гроша. Вони пройшли лісок, проникли повз німецьку варту, так близько, що чули голоси. Браун ніс рюкзак, селянин – його чемодан. Дійшли до галявини, і селянин показав йому рукою: «Ген там – вже росіяни». І повернувся, маючи намір піти. «А моя валіза?» – шепнув Браун. Селянин лише прискорив кроки. Гнатися за ним не доводилось, і Браун пішов у інший бік. Опівдні він був на станції на російській стороні, де стояв радянський потяг. Сестра милосердя, яка пройнялася до нього симпатією, впустила його в офіцерський вагон, і він без перешкод доїхав до Львова. На всій цій історії не варто було б зупинятися, якби не той вражаючий факт, що Мечислав Браун, який у Львові був прийнятий з почестями, зарахований до польської секції Союзу радянських письменників з усіма матеріальними наслідками, що випливають звідси, через три місяці добровільно перейшов кордон у зворотному напрямку, до тих самих німців, про яких він мав дуже наочне уявлення. Що змусило його повернутися – про це йтиметься далі.
В другій половині грудня 1939 року залізницею Барановичі – Вільна я прибув до Ліди, що на литовському кордоні. Вільна тоді була метою всіх прагнень, брамою свободи. На спині я мав рюкзака, в кишені – дуже мало грошей. В Ліді не було ні українсько-молдавської ситості Снятина, ні метушні та ресторанів Львова. Були суворі морози, злидні і руйнування, забиті дошками крамнички, на містках натовпи чужоземців, у яких на лобі було написано, навіщо вони приїхали. Місто було переповнене, нікуди було поткнутися, і кілька днів я спав на підлозі в крихітній кімнатці у випадкових знайомих. Це була молода пара, обидва біженці: чоловік – безробітний, дружина – майстер на фабриці галош «Ріґавар». Я був свідком їхньої гіркої бідності, бо заробітку на фабриці не вистачало їм навіть на хліб, і вони розпродали свої останні речі. Через кілька днів я пішов на квартиру, де був збірний пункт для тих, хто бажав таємно перейти кордон. Це був притон, не позбавлений мальовничості. Ночами квартира перетворювалася на нічліжку, вносили складні ліжка, сім'ї завішувалися простирадлами, але було так холодно, що я не міг заснути навіть одягнений, вставав і в темряві ходив серед сплячих, збираючи з усіх гачків пальто, щоб ними вкритися. До обіду збиралися рабини в хутряних шапках, бородаті євреї, які прагнули від радянської безбожності до литовського Єрусалиму. За столом велися розмови на теми, в яких я не здатен брати участі: «Якщо на чотирьох кінцях не вистачає одного „цицис“, то чи можна вважати, що закон виконаний цілком, чи треба вважати, що він виконаний лише на три чверті? ..»
Незабаром підібралася партія з сімох чоловік, і ми домовилися з провідником. Грошей у мене не вистачало, і мої супутники погодилися кредитувати мене до Вільни, де я сподівався розрахуватися з ними. Крижана пустка Ліди, нелегальне існування, шастання по закутках, бруд, холод і туга, безглузда плутанина цих днів замучили мене. Нарешті вранці 28 грудня нам було дано сигнал – виходити.
Ми дали завдатку по сто п’ятдесят рублів провіднику-білорусу. Наші речі завантажили на сани, а ми йшли пішки і невдовзі розтяглися по дорозі ланцюжком. Був ясний морозний ранок. Ми мали від'їхати від Ліди кілька кілометрів, дочекатися вечора на селянському подвір’ї, і вночі перейти кордон. В цьому місці до нас перейшли кордон тисячі людей.
Але дійшли ми недалеко. Раптом з-за будиночка при дорозі з'явилися озброєні люди – це була поліцейська застава, яку, на нашу біду, виставили саме цього ранку. Нас завернули. Вони зупинили сани, на яких сиділи жінки і лежала купа наших речей. Мені нічого не залишалося, як підійти до саней. За хвилину всіх нас, із санями разом, повернули під конвоєм до Ліди.
В НКВС ми кілька годин чекали своєї черги. Кожного допитували окремо у великій залі, де стояли декілька столів.
Я засвідчив, що їхав до Радуні, містечка за вісімнадцять кілометрів від Ліди.
– Чому ж санями, коли до Радуні щоденно ходить автобус?
Я пояснив, що мені немає сенсу пів дня стояти на морозі у черзі за квитком на автобус, коли за цей час я міг би доїхати на коні, і навіть дійти пішки.
– Навіщо до Радуні?
Я розповів про знайомого, який обіцяв мені службу на радунській електростанції. Дійсно, кілька днів тому я познайомився з людиною, яка виявилася завідувачем електростанції в Радуні, і я «про всяк випадок» попросив у нього «запрошення» — приїхати до Радуні на службу. Цього листа я ніяк не міг знайти, але мій енкавесист прийшов мені на допомогу. Він дуже спокійно і вміло обшукав мене: з мішка посипалися англійські книги та інші речі, які свідчили про мою мирну вчительську професію. Нарешті він витрусив і того листа, якого я вже вважав загубленим. Листа він забрав, а мені дав пораду шукати службу в Ліді і не потикатися більше до Радуні, куди в'їзд заборонено. Це було все.
Три місяці потому я б не відбувся так легко. Крім того, мені «пощастило», бо затримали нас не на самому кордоні, а дорогою туди. Всю нашу партію відпустили, і ми вирішили не ризикувати вдруге, бо при повторній зустрічі з владою з нами розмовляли б інакше. Я знову вирушив до Пінська.
Дехто залишився. Інші поїхали до Свєнцян – чатувати щастя на іншій прикордонній ділянці. Багатьом із наполегливих перехід вдався у січні. 2 січня перейшла кордон під Лідою знайома родина зі Львова – з малими дітьми та багатьма валізами. Це коштувало їм цілого статку, але не врятувало їх від смерті – через два роки при побитті віленських євреїв.
Але для мене, принаймні, було достатньо. Я не годився в контрабандисти. Я смертельно втомився, я хотів виспатися та відпочити. 31 грудня 1939 року я з великими труднощами втиснувся в переповнений поїзд і поїхав назад – до Пінська.
Опівночі ми прибули до Лунинця. Поїзд до Пінська відходив о шостій ранку. Я посидів, походив по вокзалу і раптом уявив собі, що зараз у всьому світі святкують Новий рік і чекають від нього всякого щастя та кінця лиха. Новий рік! Недовго думаючи, я пішов у місто.
Вулиці глухого містечка були порожні і безмовні, сніг хрумтів під ногами, і я плентався по кучугурах, як Вічний Жид з мішком на спині.
Під одним віконцем я зупинився. З-під замкнених віконниць чувся веселий шум, новорічні крики, веселощі. Там зустрічали Новий рік, а я стояв під вікном, як жебрак! Зважившись, я постукав. Мені відчинили, і я ввалився, як різдвяний дід у теплий, освітлений коридор.
Я вдало втрапив, бо в цьому будинку влаштував новорічну зустріч Учительський Союз районного міста Лунинця. Мені повірили на слово, що я вчитель, я здав у гардеробну рюкзак і пішов до буфету, де ще залишалося пиво.
Отак у незнайомому натовпі, за чужим столом, я зустрів новий, 1940 рік – препоганий і зловісний рік, повний крові, горя і тріумфу зла, рік, який приніс мільйонам людей смерть і рабство, а мені – найфантастичнішу пригоду мого життя.
